Григорій Грабович: "Шевченко одягав кожуха, бо розумів, що це його імідж"

07:00, 6 березня 2021

cover.jpg

Кожуха і смушеву шапку Тарас Шевченко сприймав як атрибути свого іміджу, любив влаштовувати перформенси та ще за життя став іконою. Про те, як Шевченко спричинився до формування нової української ідентичности, ставши одним з інструментів творення нації — у розмові з Григорієм Грабовичем, професором кафедри української літератури Гарвардського університету

Володимир Молодій.jpg

Володимир Молодій

журналіст

— Пане Григорію, як сформувався міт про Тараса Шевченка як українського пророка?

— Шевченко став іконічною постаттю, яка має особливе значення для всієї нації, ще за життя. Коли він був на засланні, то про нього не можна було публічно говорити чи писати, а коли повернувся, то став мучеником і праведником, який вертався з небуття. Мав таку канонічну роль, як кажуть англійською "larger than life".

Шевченко був голосом совісти всього народу. Але пророком він став вже після смерти

1.jpg
Григорій Грабович Фото: Олексій Філіппов

Зокрема тоді, коли українська інтелектуальна еліта, зосереджена в Петербурзі, почала усвідомлювати, якою великою і небуденною постаттю він був. У другому номері журналу "Основа" редакція сповіщає про смерть "нашого батька", і прозірливо інформує читачів, що його могила тепер буде "вовіки священною". Автор тексту, правдоподібно, редактор Василь Білоцерківський, закликав українську громаду докласти всіх зусиль, щоб зібрати й увічнити Тарасові твори та його біографію — бо "всяка згадка, кожний момент, що стосується такої людини, як Шевченко, має велике значення".

Taras_Shevchenko_selfportrait_oil_1840.jpg
Тарас Шевченко. Автопортрет, 1840 рік. Фото: wikimedia.org

Між Шевченком і народом встановлюється міцний позачасовий зв’язок. Це передбачено й запрограмовано його поезією. Наприклад, у повному заголовку його "Посланія" — "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє" — йдеться про якийсь трансцендентний обсяг його "уповноваження", його "місії". Саме тоді, у відгуках на смерть Шевченка, що з’являлися в "Основі" та в інших редакціях, і почався цей культ, який є дотепер. Ті, хто тоді формулювали значення Шевченка для України, мали особливе почуття провини перед ним. Маю на увазі його друзів і колег ще з періоду Кирило-Мефодіївського братства, яке 1847-го розгромили царські чиновники. На відміну від Шевченка, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш отримали відносно легкі покарання — по кілька років заслання. І то як клерки, а не як рядові солдати з безнастанною муштрою. Та й не в степи теперішнього Казахстану, а в російську глухомань: Куліш потрапив до Тули, а Костомаров — до Саратова. Коли Шевченко повернувся, то вони цю вину відчували. І тому до шанування самого Шевченка та його творчости додався ще й такий особистісний момент. 

Пізніше постать Шевченка стала озброєнням української національної справи та механізмом формування нової української ідентичности.

3.jpg
Пам'ятна монета "1 рубль. 175 років від народження Тараса Григоровича Шевченко", 1989 рік. Фото: uk.ucoin.net

— А що було потім, за часів СРСР?

— У совєтський період більшовики спершу не знали, що робити з Шевченком. Були деякі намагання поборювати культ, але згодом в УРСР вирішили взяти цей культ на озброєння. Так постав офіційний культ Тараса Григоровича Шевченка, ідеологічне вістря якого мало стверджувати революційність народу й водночас очорнювати буржуазних націоналістів. А разом з ними — інтелектуалів, високу українську культуру й усе, що йде із Заходу. Рецидиви цього офіційного культу, його різні топоси та трафарети, згущення пафосу й риторики, своєрідний антиінтелектуалізм і присмак ксенофобії під покришкою народництва спрацьовують ще й досі. Саме через це Шевченка сьогодні читають мало або й не читають взагалі. Бо для мислячих людей некомфортно думати про поета лише в тих категоріях, які були запрограмовані впродовж десятиліть совєтчини.

Проте в ширшому, порівняльному ключі якоюсь мірою культ Шевченка є природним. Як і в інших націй: в італійців — Данте, в англійців — Шекспір, у поляків — Міцкевич, у німців — Ґете тощо. Та в українському випадку Шевченко має для народу особливе значення. Тому що він був одним з інструментів творення нації, був "батьком", присутнім при самому народженні. 

У той час, як в італійців, німців чи поляків уже існувало поняття національної спільноти, Шевченко був одним із головним учасником її створення.

— Отже, це не суто радянський культ, бо більшовики не вибрали когось із когорти умовних претендентів, а він сформувався ще задовго до окупації України?

— Безперечно. Та вони й не мали великого вибору. Котляревський? Звісно, він був дуже цікавим письменником, знаковим, але не мав такого амплуа, такої сили. Та й жив і творив в інших обставинах. Франко? Він західноукраїнський письменник і совєтська Україна не була готова до того, щоб озброюватися постаттю з Галичини. Але річ навіть не в цьому. Шевченко своєю творчістю був запрограмований для культу.

4.jpg
Поштові марки. 150 років з дня народження Тараса Шевченка, 1964 рік. Фото: kobzar.info

— Але якщо мова про дорадянський період, то чому саме такий культ — стражденника та мученика? Адже біографія в Шевченка годилася і для протилежного — історії успіху.

— Шевченкова біографія справді є історією успіху, адже його кар’єра була феноменальною. Він сам писав про те, як опинився у Петербурзі й потрапив до Академії мистецтв, як ним опікувалися далеко не звичайні дворяни чи поціновувачі українського слова, а високо поставлені й достойні люди. Тарас Шевченко потрапив у поле зору і визначного маляра Карла Брюллова, який був у фаворі царського двору, і російського поета Василя Жуковського, вихователя царського престолонаслідника Олександра ІІ, і Василя Григоровича, конференц-секретаря Академії мистецтв. Дуже нетипова історія — драматична висхідна від невідомого кріпака до улюбленого студента Брюллова й випускника Академії мистецтв. Ця історія ще не до кінця осмислена. Потім, після Шевченкового арешту й заслання, коли про нього багато людей забули (у будь-якому разі його ім’я незручно було згадувати), то особливо лояльно і прихильно до нього ставився граф Федір Толстой, віцепрезидент Академії мистецтв. Він разом із родиною постійно клопотався про те, щоб звільнити Шевченка із заслання.

У запитанні "Чому саме такий культ?" спрацьовує Шевченкове самопрограмування. Бо він і сам наголошував на тому, що є селянською дитиною і колишнім кріпаком.

Наше розуміння траєкторії його життя зумовлене переважно цим наративом. Але популярні, мітоподібні бачення Кобзаря домінували. Паралельно з більшовицькою версією Шевченка з’являлася і націоналістична. Обидві політичні сторони в цьому протистоянні мали свої бачення, тобто застосовували його до своїх "практичних" та ідеологічних потреб. Про історичну достовірність, а тим паче про естетичну тонкість їм не йшлося. І це також стало причиною для цього загального знання або ж незнання Шевченка.

Стосовно питання "незнання". У видавництві "Критика" вийшла книжка Володимира Яцюка "Тарас Шевченко і світ фотографії". На її обкладинці дуже показова світлина. Шевченко — в кожусі, а решта його друзів — у фраках. Але помітно, що під кожухом у Шевченка — фрак. Він навмисне одягав того кожуха, бо розумів, що це його імідж. Це такий трохи богемний стиль, який демонструє, що він був людиною високого світу. Шевченка приймали в найкращих домах, він був дуже шанованим й улюбленим гостем.

— Чи заважає цей Шевченків культ досліджувати його творчість і біографію?

— Він створює деякі наукові перепони. Бо, як завше буває з іконами, ми ніби не маємо права дивитися на Шевченкову біографію прискіпливо, аналітично. Іконічність є певним бар’єром для нормального наукового спілкування. 

Я про Шевченка пишу з великим зацікавленням і пієтетом, дуже його люблю та ціную, але повинен ставити певні запитання. А декому некомфортно навіть чути про поняття міту. Бо видається, що це якесь його розвінчування. Тепер працюю над книжкою, що матиме назву "Тарас Шевченко: портрет у чотирьох сеансах". У ній я використовую прийом чотирьох ключів, якими можна "відмикати" Шевченка. 

Ті ключі — це види його творчости: поезія, проза, малярство, а ще — його біографія. У кожному з них — інший Шевченко. Це показує, що його постать дуже неоднозначна і непроста.

— А де є межа між популяризацією і ганьбленням Шевченка? Як Вам, до речі, виставка "Квантовий стрибок Шевченка" ілюстратора Олександра Грехова, яку показували в київському метро? Автор обіграв найпопулярніших масових героїв із мультфільмів й фільмів із портретом Шевченка. 

Виставка Олександра Грехова — не перша така спроба варіювати образ-ікону Шевченка. І вона, звичайно, має право на існування. Я радий, що найпрогресивніша частина суспільства його підтримала. Потім Національний музей Шевченка показав виставку цих ілюстрацій, і тепер вона є доступною в інтернеті. 

6.jpg
Роботи проекту “Квантовий стрибок Шевченка” Фото: ukrinform.ua

Раніше на Майдані чи в навколомайданному просторі не раз бачив, як зображали Шевченка суперменом чи бетменом. Чималу збірку такого матеріалу має Музей Шевченка в Києві. Гадаю, що тут не йдеться про якусь злу волю, але повинне бути тонке відчуття художника, його добрий смак і делікатний підхід. Бо в Україні існує або ж у будь-якому разі існувала своєрідна "Шевченкофобія", як це називав Іван Дзюба, де Шевченко й те українство, яке він представляв, були об’єктом наруги та суцільного заперечення. Мова ж не лише про Олеся Бузину, а й про луганських авторів брошури "Тарас Шевченко: крестный отец украинского национализма"Авторами цієї книги, що побачила світ 2011-го, є Микола Греков, Костянтин Дерев’янко та Гліб Бобров. — Ред.. Те видання з перспективи часу виглядає своєрідним передвісником так званих "ДНР" і "ЛНР". Такі культурні війни існують і треба вміти захищати себе й розрізняти художнє дисидентство, експериментаторство, стьоб, наругу, радикальне і брутальне політичне заперечення. Тому не вважаю, що ми повинні якось надмірно болісно реагувати на такі "ескізи" Шевченка. Картинка, де він є суперменом, мене не хвилює, я не маю з тим проблем.

1111+.jpg
Олександр Ройтбурд "Шевченко-єврей" Фото: blogs.pravda.com.ua

На одному з ГогольFest-ів спостерігав дві інсталяції з Шевченком, які, через стьобність, були на межі. Одна — невинніша й навіть трохи дотепна. Це був такий пристрій, який визначав, наскільки ти щирий українець. Шевченко там — як привід такої перевірки. А друга інсталяція — проблемніша, бо це була маска з пишними вусами й перукою, ніби Шевченкова лисина. Її можна було одягнути та зробити собі фото. 

Таке витворюється тоді, коли суспільство відчуває, що над ним висить якась заборона. Що, мовляв, є тут така святість, і ми не маємо права до неї підходити. Це нормальний результат тієї шкільної освіти, яку ми маємо, і бунтарства проти цього.

Загалом є різні модифікації портрета Шевченка. Цікавим є його зображення у ролі єврея поважного віку з пейсами, яке витворив український художник Олександр Ройтбурд. Як на мене, такий варіант прийнятний — люди повинні сприймати різне і вміти змінювати, децентрувати свою перспективу. Це — своєрідний тест, чи ми відкриті до світу уяви, до нового. Дуже хотілося б, щоб школа навчала дивитися на Шевченка в різних ракурсах і ключах. Бо, на жаль, так складається, що школа — це останній шанс для більшости мати хоч якийсь контакт із цим великим художником. 

— Ви згадали про Шевченка на Майдані. Чому його образ був настільки популярний там?

— Думаю, це природно. З нього не треба робити дисидента — він ним був. Може, не носив і не підпалював шин, але політичним радикалом точно був. Не треба нічого препарувати, адже Шевченко — політичний злочинець, якого царська влада покарала за те, що писав, вільнодумствував й іронізував. 

Часом він це демонстрував своєю поведінкою і виглядом — це Шевченків дух бунтарства, притаманний йому козацький елемент. Він любив це, воно було його частиною і дуже резонувало в українському контексті. Це те, що природно зливало його зі стихією. 

2.jpg
Тарас Шевченко на Майдані. Київ. Фото: Сергей Ковязин. Джерело: pinterest.com

Більше матеріалів про Шевченка читайте у номері журналу Локальна історія