Запорожець за Кубанню

"Російська весна" на Кубані

<p>Омелян Корнєєв "Чорноморський козак", 1812 рік</p>

У XVIII столітті Росія встановила свою юрисдикцію над Кримом, а водночас — над Таманським півостровом і правобережною Кубанню. Імператорський палац досяг цього завдяки порушенню міждержавних домовленостей, укладених раніше з Туреччиною. Згідно з Кючук-Кайнарджийським договором і Константинопольською конвенцією, Кримське ханство визнано незалежною державою. Однак 8 квітня 1783 року російська імператриця Катерина ІІ видала указ про приєднання півострова — разом із Кубанню — до Російської імперії.

На протилежному березі Керченської протоки жили переважно кочові племена ногайських татар. Більшість із них вороже ставилися до російського трону. Відмовилися присягати на вірність Петербургові й не захотіли визнавати імператрициної влади. Царський уряд запланував примусово виселити їх на Урал. У відповідь ногайці влітку 1783 року підняли масштабне антиросійське повстання.

У придушенні заворушень брали участь імперські регулярні війська на чолі з Олександром Суворовим. Росіяни пройшлися вогнем і мечем по Правобережній Кубані. Як казав сам Суворов, "почалася жахлива рубка татар". 

"Татари були загнані в багнисту річку і, не бачачи порятунку, у нападі безсилої люті самі знищували свої коштовності, різали дружин і кидали у воду немовлят", — описував російський полковник Василь Потто. 

Під час "примушування до миру" загинуло понад сім тисяч ногайців. Тисячі одноплемінників потрапили в полон. Бойовий дух і відчуття єдності кочовиків похитнулися через загибель багатьох впливових мурз. Хто вижив, мусив або висловити покірність імперії, або відступити в Закубання під протекцію турецького султана.

Правобережна Кубань перетворилася на пустку. 

"Вони розривали залежність від престолу"

Катерина ІІ вбачала у військовій силі та самостійності запорозького козацтва загрозу для існування Російської імперії. У 1775 році імператриця прийняла рішення ліквідувати Запорозьку Січ. 

У своєму маніфесті цариця чітко обґрунтувала причини знищення козацької вольниці: "Запроваджуючи власне хліборобство, вони тим самим розривали основу їхньої залежності від нашого престолу і, звичайно, задумали утворити з себе всередині батьківщини область, цілком незалежну, із власним несамовитим управлінням".

Січ зруйнували. Землі запорожців передали у власність царським можновладцям. Багатьох вояків і старшин заарештували за спротив імперії. Хто не хотів миритися з діями російської влади, переселявся на Дунай. Там сформувалася Задунайська Січ. 

Водночас в Україні залишалося ще кілька десятків тисяч запорожців. Мріяли про відновлення своєї Козацької республіки. Декотрі старшини ще й мали зв’язки із царськими вельможами. Вони шукали способу відродити з попелу військо.

Тим часом відносини між Османською імперією і Росією загострювалися. У 1787 році спалахнула ще одна російсько-турецька війна.

Російська влада була вимушена звернутися до ідеї відродження козацького війська. Імператорський уряд розумів силу цих воїнів. Козаки мали колосальний досвід воєнного протистояння туркам і татарам. Прекрасно знали психологію і тактику потенційного супротивника. До дрібниць орієнтувалися у театрі бойових дій. Досконало знали прийоми ведення війни, неперевершено володіли технікою штурму османських фортець, майстерно орудували різними видами зброї.

Катерина повертає клейноди

Влітку 1787 року в Кременчуці, дорогою до Криму, Катерина II зустрілася із представниками козацької старшини. Підсумком переговорів стало формування так званого Війська вірних козаків. Згідно зі задумом російського уряду, ця армія мала стати противагою для задунайських козаків. У війні вони виступали на боці Туреччини — їх вважали невірними. 

Указ імператриці про створення козацького війська вийшов у січні 1788 року. Від моменту ліквідації Запорозької Січі минуло 12 років.

<p>Невідомий художник "Кошовий отаман Сидір Білий"</p>

Імператорська столиця повернула козакам клейноди й інші владні атрибути, захоплені після знищення Січі. В ієрархії Вірного війська відновили колишні старшинські посади та поділ на курені. Згодом армію перейменували на Чорноморське козацьке військо.

Першим кошовим отаманом обрали Сидора Білого. Після його смерті клейноди взяв Захарій Чепіга, колишній військовий полковник.

Уже в 1790 році військо налічувало майже 10 тисяч козаків.

Російське командування активно використовувало чорноморських козаків у військових операціях і битвах проти Туреччини. Козацькі підрозділи героїчно проявилися в боях під Кінбурном, при захопленні фортеці на острові Березань та при штурмі Очакова. Цілком імовірно, що російській армії без їхніх знань і вмінь не вдалося би взяти Аккермана, Ізмаїла, Хаджибея та інших турецьких твердинь.

По закінченні війни з Туреччиною козаки планували розселитися на території між Південним Бугом і Дністром. Отримали ці землі ще в розпал бойових дій від фаворита імператриці Григорія Потьомкіна, покровителя Чорноморського козацького війська. Встигли заснувати в межиріччі 25 слобод. Серед яких і Слободзею, яка стала головним осередком війська. Однак Катерина II мала інші плани.

Наприкінці 1791 року імператриця ухвалила рішення віддати ці землі російським поміщикам.

Шлях на Кубань

Козацькі мрії про Чорноморське військо і традиційний уклад опинилися під загрозою. Серед вояків ширилося незадоволення. Окремі групи втратили довіру до обіцянок російської влади й перейшли на Задунайську Січ. 

Козацька старшина взялася думати: де знайти землі для розселення? Згадали про Кубань. Ще у 1788 році Катерина ІІ виділила Чорноморському війську землі на Таманському півострові. 

Той бік Керченської протоки не був для запорожців terra incognita. У ХVІ–ХVІІІ століттях козаки постійно бували в цьому краю. Займалися мисливством, рибальством. Створювали свої поселення.

Втім територій Тамані було недостатньо, щоб розселити численне військо. Виникла ідея передати козакам необжиті простори Правобережної Кубані, яку ще називали Чорноморією. Навесні 1792 року Військова рада Чорноморського козацького війська скерувала до Петербурга делегацію, щоб вирішити "земельне питання". Інтереси воїнства й російської влади збіглися — Катерина ІІ підтримала переселення козаків на Кубань.

Імператриця вирішувала декілька завдань. Передовсім вона віддаляла чорноморців від непокірної Задунайської Січі й загалом рідної землі. Так послаблювала ймовірні самостійницькі прагнення. Крім того, їй вдалося замінити на Кубані ослаблені російські регулярні війська. Вони не витримували тамтешніх природних умов, хворіли, помирали. Також Катерина II отримувала змогу колонізувати цей цілинний край чужими руками — українських козаків.

У червні 1792 року імператриця видала Жалувану грамоту. Чорноморському козацькому війську у вічне володіння передавала "острів Фанагорію (ідеться про Тамань) з усією землею, яка лежить на правому боці річки Кубань, від її гирла до Усть-Лабінського редуту, так, щоб з одного боку — річка Кубань, а з другого — Азовське море до Єйського городка були кордонами військової землі".

Наприкінці літа перші чорноморські козаки — приблизно чотири тисячі — висадилися на таманській землі на чолі з полковником Савою Білим. Інша частина Чорноморського козацького війська прибувала на Кубань ще два роки. Йшли суходолом — через північне узбережжя Азовського моря і землі донських козаків. Зі сім’ями й обозом.

Сумарно перша хвиля українських переселенців становила приблизно 25 тисяч осіб.

Старі топоніми на нових землях

Чорноморські козаки розселилися на Правобережній Кубані 40 куренями. Майже всі — 38 — отримали старі запорозькі назви. Додатково створили два нові курені — Катериненський і Березанський. Адміністративно територія Чорноморського війська була поділена на три паланки: Катеринодарську, Копильську та Єйську.

Згодом курені перейменували на станиці. А паланки переформатували на військові округи.

Адміністративним і військовим центром земель Чорноморського козацького війська став Катеринодар. Козаки заснували це місто 1793 року на правому березі річки Кубань. Тепер — Краснодар.

Головне завдання кубанського війська — охороняти Чорноморську кордонну лінію. Берег річки Кубань вкривав ланцюг укріплень і постів.

Паралельно з воєнними справами козаки освоювали кубанські землі для господарських потреб. Розвивали сільське господарство, займалися скотарством, рибним промислом. Прибутковою справою був видобуток і продаж солі.

Устрій Чорноморського козацького війська регламентувався актом "Порядок общей пользы". Управлінська система зберігала демократизм і передбачала принцип виборності, як свого часу на Запорозькій Січі. Проте новий імператор Павло І змусив скасувати традицію військової ради й обрання отаманів. Очільників чорноморського козацтва почали призначати з Петербурга. 

Проте самоврядування зберігалося на низовому рівні. Щороку 29 червня, на День Петра і Павла, курінна громада обирала курінного отамана, писаря та суддю. Більшість низових справ вирішувала громада.

Постійне поповнення станиць Кубані вихідцями з України посилювало живий зв’язок чорноморських козаків з історичною батьківщиною. Це сприяло збереженню і розвиткові української культури. Чорноморці всупереч усіляким урядовим заборонам плекали свої традиції, звичаї, мову. Зберігали власні козацькі реліквії — ризницю із Покровської церкви Нової Січі, Євангеліє 1759 року, іконостас та бібліотеку Межигірського монастиря.

— Наспів на криласі, веснянка на вулиці, щедрування під вікном, женихання на вечорницях й вибілені хати, і гребля з зеленими вербами й віл і кінь під сідлом — все нагадує вам в тій далекій кавказькій Україні гетьманську Україну — Наливайка і Сагайдачного, — писав військовий історик, кубанський козак Іван Попко. 

На інший берег Кубані

Друга хвиля масового переселення козаків на Кубань відбулася у першій чверті ХІХ століття. Імператор Олександр І дозволив оселитися на Чорноморії частині Катеринославського та Усть-Дунайського буджацького козацького військ. Так царський уряд посилював свої кавказькі рубежі на тлі військової конфронтації із гірськими народами та Туреччиною. А паралельно витісняв з українських земель потенційно непокірне воїнство.

Фінальним актом довготривалого міграційного процесу 1864 року стало переселення козаків Азовського козацького війська на Закубання. 

Загалом до середини ХІХ століття на Правобережну Кубань із території Полтавської, Чернігівської і Харківської губерній переселилося понад 100 тисяч українських козаків разом із сім’ями. На 1860 рік козацьке населення Кубані налічувало майже 200 тисяч осіб.

Пізніше чорноморські козаки енергійно заселяли відвойовані в горців землі Лівобережної Кубані, засновуючи там нові станиці.

У 1860 році імператор Олександра ІІ вирішив реорганізувати тамтешні порядки. Із Чорноморського козацького війська та частини Кавказького лінійного козацького війська уторив Кубанське козацьке військо. Воно проіснувало до початку 1920 року.