До Дону? Про українську Кубань

Фраза "Кубань – це Україна?!" звучить і як запитання, лунає і як відповідь. Неважливо кому вона адресована: перехожому чи перехожій на вулицях провінційного українського містечка, поважному професорові чи поважній професорці у Національній академії наук України, що вже животіє, або воякові чи воячці, які тільки-но відмилися від пороху та бруду російсько-української війни.

Запитання, яке і не варто ставити, бо ж Кубань – це Україна. Недарма в нашому славні ми співаємо "від Сяну до Дону". Та злий оскал геополітики змушує нас досі борсатися поза кордонами України в намаганні зачерпнути своїм шоломом води із Сяну та Дону. Те, що поза нами, ми собі уявляємо українською Аркадією, населення якої тільки і жде руки від материнської України. Мовляв, Велика Україна прийде до трохи меншої посестри й буде ще більша Україна. Але чи краща? І чи потрібна реальній Україні Україна уявна? І чи справді золоте руно України розкинулось десь північніше від міфологічної Колхіди? Десь там, де Кубань. Чи Дон. І чи не перетворилося це золоте руно українства на сході лише на географічну координату? Ту, яка щоразу зменшується у західному керунку.

На ці запитання я не маю відповідей. Та й не можу мати. Маю лише запитання. І адресую їх до тих, які на кожному кроці кажуть, що Кубань – це Україна. 

Отож:

1. Ким були запорожці, які переселилися до Чорноморії: національною групою чи все-таки соціальною? І чому фактично всі вони походили із середовища "вірних" козаків, яке після зруйнування Підпільненської Січі плекало сподівання на прихильність Катерини ІІ?

2. Яка ідентичність у тамтешнього населення є сильнішою: кубансько-козацька чи українська? І це я ще не згадую про російську ідентичність…

3. Чи готові ви Андрія Шкуро кубанський козак українського походження, командувач Кубанського козацького війська Кубанської Народної Республіки, генерал-лейтенант Кубанської армії, голова резерву козачих кубанських військ Вермахту. (чи Шкуру на український манер) вважати нашим національним героєм? Того самого Шкуро, який нібито й декларував прихильність до українського національного руху, але завше був якось осторонь наших інтересів?

4. Що є ознакою українства на сучасній Кубані? Мова? Та ж тепер до неї як до рідної признається лише менше відсотка населення краю? І чи лише виною тут державна політика русифікації?

5. Чи, може, нас єднають пісні? Мелодійні пісні в чудовому виконанні, сумніву нема. Але ж хто їх виконує? Кубанський козачий хор, який від 1974 року співає під орудою Віктора Захарченка. Народного артиста України, до речі. І підписанта вже знаменитого листа на підтримку політики Володимира Путіна щодо російської військової інтервенції в Україну.

6. Чи лише "ряжені казачкі" воюють на Донбасі. По ту лінію фронту, щоправда. І чому серед їхніх прізвищ так багато закінчень на -ко?

7. І врешті. Чим Кубань краща за, до прикладу, Берестейщину чи Мармарощину? Чому територія, яку українці населили три століття тому, у нашій свідомості має більший пріоритет, аніж території, де українці жили від княжих часів. Жили і живуть…

І це я ще не запитую про Кубанську народну республіку, яка в нашій свідомості вже аксіоматично прагнула до злуки з Великою Україною. Але не злучилася. Спишемо на обставини…

Отож ми далі звертаємось до померлих і до їхньої традиції. Ми у Верховній Раді створюємо міжфракційне об’єднання "Кубань", про яке, за винятком факту створення, навіть Google мовчить. І тішимося якимось міфічним тролінгом Росії. А чом би й не тішитись. Бо тролінг – це лише думки, а не дії. Однак і у думках має бути місце правдивому. Ми маємо бачити різниці між двома Кубанями. Минулою і теперішньою. Тією, де буяла українізація (не лише мовна) у 1920-х, і тією, яку російський чобіт вміло звів до локального, хуторянського фольклору якихось козаків у великоімперській культурі. А якщо говорити про дії, то здобудьмо справжню Україну (не лише з тужливими піснями) до Дінця. Того, що Сіверський.

Або хоча б співаймо наш гімн повністю, з тими рядками про Сян та Дон. Хоча, навіщо?… Краще марити міфічними мапами столітньої давнини й усюди бачити Україну. Аби не тільки в себе…