Їжа як репресія. Спогади в’язнів ГУЛАГу

Вода в дефіциті

Респонденти “Живої історії”онлайн-архів усноісторичних та візуальних свідчень, які пережили ув’язнення у радянських таборах, розповідають, що відсутність їжі та сну впливала на в’язнів сильніше, ніж побої. 

“Ми не б’ємо, як там в МГБ, але кращих результатів досягаємо. Видають рано оселедець з’їсти, а цілий день води не дають. Вдень спати не можна – будить наглядач. Вночі – на слідство. Я був такий вимордуваний, що підписав вирок, не читаючи. Присудили 25 років”, – пригадував один з керівників Норильського повстання Євген Грицяк. 

“Протягом трьох днів мені не давали нічого їсти, я вже була зовсім обезсилена”, – розповіла членкиня ОУН Ярослава Мельничук про утримання у в’язниці та проведення провокацій. 

Харчі, які видавали під час етапування до пункту призначення, часто були зіпсованими або в малій кількості. “Нас везли як собак. Що їм розходилося в нас, ми й так “вороги народу”. Вони своїх воєнних, щоб не платити, то вбивали, топили. То що вже нас. Як везли, то трошки їсти давали, так щоб не вмерти”, – поділилася спогадами про етапування Йосифа Жолдак, зв’язкова ОУН, яку утримували у виправному таборі у Воркуті. 

Часто люди під час етапу харчувалися запасами з дому, переважно сухарями. Але цієї їжі не вистачало: арешти були несподіваними, а на збори давали не більше кількох годин. Найчастіше арештованим в дорозі давали солену рибу.

<p>Баржі, пос. Батурино, Томська область, РРФСР, 1950-ті рр.</p>

Нас було 360 чоловік, помістили в міжмашинному відділенні, в трюм, так як підвал. З одної сторони мотори гудять і з другої сторони. Товари загружали і нас 360 каторжан запхали в той трюм. Так, один коло другого стоячи. Від тої жари пити сі хоче, а то не одна сутка їзди стоячи витримувати, єден на другому спав. Хто ще риби з’їв і цукру, пити сильно хотіли. Ті, що стояли ближче до алюмінаторів, до віконець, то можна було руку протягнути і зачерпнути води змішаної (скоріш за все мова йде про технічну воду в трюмі, проте залишаємо пряму мову очевидця), брудної, з Єнісеюрічка у Сибіру… А так не давали ніц”, – пригадував зв’язковий УПА Володимир Колтун про дорогу до Норильська.

Таку рибу давали й в таборах. Політув’язнена та учасниця дисидентського руху Стефанія Петраш-Січко розповідала: “Хліб давали сирий, з каштану. Здавалося, що той хліб із глини і трачини. Багато дівчат від такої їжі хворіло. Віддавали хліб дівчатам, які могли його їсти. Я їла, але перше робила з нього “ліпйошки”: припікала на іржавій пічці-бочці. Крім того, давали оселедець. То була наша біда. Бо зима була суха, снігу було мало, може, на два пальці товщиною. Ми той сніг з'їлись, бо води нам не давали, навіть помитись. Одного дня дівчина з нашого етапу дуже хотіла пити і сягнула ложкою в запретну зону. З вишки пролунав постріл, вартовий убив її”.

Інша політбранка, членкиня ОУН Євгенія Батюта оповідала: “Їсти баланду варили. То вівсяна крупа і риба. До тої зупи давали тюльку, воно трошка зварилось, а хребетця і голови плавали, наверху була така піна. Я як то бачила мені ся рвати хтіло, але і їсти сі хтіло, всьо сі мусіло їсти”.

Норма гнилої їжі

<p>Політв'язні Джезказганського табірного відділення Степового ВТТ у Карагандинській області Казахської РСР. Стоїть крайній зліва Олексій Данилишин, 1950-ті рр.</p>

В’язні отримували неякісні харчі також тому, що кращі продукти розкрадало керівництво, дістаючи в заміну гнилі та зіпсовані. Аналізуючи розповіді в’язнів, хліб зазвичай був недопеченим чи вологим. Це робили, щоб збільшити його вагу. 

“Як нам варили щі. Наносив я в котел льоду, бо води не було. Потім в кладовці було капустяне листя, таке мерзле, зелене. Насік того листя і відрами поприносив в той котел. Листя капусти парилося, грілося, а треба було, щоб воно закипіло. Прийшов повар, посолив, воно парує, а не кипить. Тоді приходить офіцер, щоб бути присутнім як закладаються продукти. Мені кажуть: "Бери мішок і півмішка цукру сип в котел". Всередину котла насипав. "А тепер помішай". І я мішаю понад краї. Офіцер пішов, а повар собі поніс цукор. А ті щі з капустяним листям, ще не закипіли: "Давай винось, набирай відра і на роздачку". І кожен взяв в миску листочків, хто здоровіший, то листочки позгрібав, а решту поставив на стіл та й пішов. А вже ті, що доходили, казали “доходяги”, то повипивали [залишки]. Хліб був пайками по 500 грам і ще на такій палочці довєсок. І той хліб хоч з’їв за раз, хоч лишив на цілий день, то вже твоє діло. Часом був такий сирий хліб, що в шапку брав його, а що було робити”, – пригадував Василь Гапанюк, зв’язковий УПА, що відбув покарання у Магаданській області РРФСР.

На початку 1946 року для в’язнів виправно-трудових таборів і колоній УРСР добовою нормою їжі було 500 грамів хліба, 55 грамів крупи й макаронів, 15 грамів м’яса та м’ясопродуктів, 80 грамів риби, рибопродуктів, 450 грамів картоплі та овочів. Ще нижчими були норми для в’язнів, які перебували в штрафних ізоляторах. Їм видавали 300 грамів хліба, 20 грамів крупи і макаронів, 40 грамів риби та рибопродуктів, 350 грамів картоплі й овочів. Найменшу пайку отримували в’язні, яких утримували в карцерах. На добу їм видавали лише 300 грамів хліба й окріп, гаряча їжа – раз на три дні. Для порівняння у 1960-х роках норма хліба становила 750 грамів, м’яса – 50 грамів, риби – 85 грамів,  овочів – 400 грамів. 

Історикиня, авторка книжки “Історія ГУЛАГу” Енн Епплбом зазначила, що в той самий час сторожові собаки у таборах отримували по 400 грамів м’яса на день. “За 4 місяці на лісоповалі при такім "усиленім" харчуванні – 300 грамів хліба на рано і 300 на вечір, тарілка баланди і всьо. За 4 місяці я дійшов до 4 степені дистрофії”, – пригадував член ОУН та учасник Норильського повстання Володимир Ноджак.

Дисидентка Оксана Мешко описувала, що в таборі в Іркутській області, найчастіше до БУРу (бараку посиленого режиму, фактично те ж що і карцер) відправляли людей, які з релігійних переконань відмовлялися працювати, вони найчастіше одержували обмежену норму їжі. “Саджали мене в БУР із виводом на роботу. Невиспана через холоднечу (БУР протоплювали раз на три дні), на штрафній пайці “валяла ліс” – ледве цигикала пилкою. Була б витягла ноги, коли б не віруючі, які завжди по кілька чоловік перебували в БУРі: вони відмовлялися від роботи. Ділились вони зі мною й іншими роботягами своєю штрафною пайкою хліба. Скидали з себе хустку, якусь заяложену кофту чи безрукавку, клали на ніч поміж себе всередину. Вперше я зустріла серед людей таке жертовне співчуття до людини без будь-якого розрахунку віддачі за їхнє щиросердечне діяння. Були вони ще більше за мене сухі й виснажені, вони менше споживали і, здавалось, менше за мене потребували їжі і, о диво, значно легше переносили фізичні страждання від холоду й голоду”, пригадувала Оксана Мешко.

Зі спогадів політв’язнів, голод в таборах більше дошкуляв чоловікам, ніж жінкам. “Найбільше гинули мужчини. Вони більше голодували. Вимінювали за пайку тютюн, а самі шукали щось по смітниках. Або до пайки хліба давали ту ложку жовтого цукру і піввідра води: робили так звану “тюрю”, наїдались, пухли і вмирали. Дівчата в усіх ситуаціях уміли триматись і жити на своїм лише пайку. Декотрі щось вишивали чи в'язали вільним за пайку хліба”, – писала у спогадах Стефанія Петраш-Січко. 

Інша дисидентка та політув’язнена Оксана Попович, яка відбувала покарання у Воркуті, теж відзначила вищу смертність серед чоловіків. “З турнепсу суп і ложка каші. І так ми жили, були такі доходяги, казали: зачепилася за соломинку і впала. Не могли ноги піднімати. І шлунком хворіли, і пелагрою, і цингою. І помирали. А ви знаєте, що в таких умовах уже й температури немає? Підеш до лікаря, думаєш “закосити” звільнення від роботи – а тут нема температури, як на зло, і не звільняють від роботи. Знаєте, в армії чи в схожих умовах люди якось виживають. А тут дуже багато людей, особливо мужчин, умирають”.

Часто від неякісних продуктів чи брудної води люди хворіли: “Я раз захворіла, як ми працювали на залізній дорозі. Почалася така епідемія, бо то було дуже спекотно, а воду нам не постачали. Калюжі були недалеко від лісу, і ми з них пили воду”, – оповіла членкиня ОУН, політув'язнена та матір Героя Небесної Сотні Дарія Корчак. В Озерному ВТТвиправно-трудовому таборів, де відбувала покарання пані Дарія, більшість ув'язнених не звертались до місцевої лікарні, адже звідти майже ніхто не виходив живим. Лікувалася в бараку, чим могла.

Оксана Мешко згадувала, що на тлі нестачі нормальних продуктів для бранців, адміністрація показово не обмежувала себе у харчах. “У жіночій зоні була друга охоронювана зона чоловіча – у великий чотирикутник вписане мале коло з високим парканом, брамою на замку. Тут жили фахівці, без яких табірна сільгосподиниця не могла обійтися, – фахівці парників і великої овочевої оранжереї, що вирощувала для начальства Ухтлагу свіжі овочі, цибулю тощо. Як ці овочі виглядають, роботяги бачили лише через оранжерейне скло – всередину їх не пускали в той період, коли там можна було чимось поживитись”.

Рятівні подарунки з волі

Маленький порятунок можна було знайти у посилках, які передавали з волі. Історикиня, авторка книжки “України в ГУЛАГу: вижити значить перемогти” Оксана Кісь зазначила, що посилки перетворювалися на справжню подію для арештантів. Окрім матеріальної цінності в’язні отримували почуття приналежності до родинного кола. 

Зазвичай посилка не доходила до арештантів в непорушеному вигляді. Її оглядала табірна адміністрація і нерідко привласнювала частину переданого. Грабували посилки й кримінальні в’язні, яких утримували разом з політичними. Після збільшення кількості політичних в’язнів, останні змогли давати відсіч “битовикам”, а після створення особливих таборів політичних в’язнів утримували окремо. 

Багато членів сімей політв’язнів теж були репресованими, тож не всі арештанти могли отримати посилку. Євген Грицяк пригадував: “Взаємини між політв’язнями різних національностей були дуже цивілізованими, коректними. Часом навіть забувалися і прощалися давні національні образи. Пригадую, 1950 року до мене прийшла перша посилка. А я тоді саме вийшов із карцеру і міг, склавши пальці двох рук, обняти себе за талію... Що мені та посилка? Як псові муха... Але я вирішив поділитися з поляком Томашевським — колишнім вояком польського легіону — під час війни цим легіоном командував генерал Сікорський. 

В’язні ділилися посилками лише з тими, хто й сам їх отримував. Аби наступного разу й собі розраховувати на частинку посилки приятеля чи земляка. Я ж знав, що Томашевський, як поляк, посилки точно ніколи не отримає і мені навряд чи колись віддячить. Але пожалів його, дав йому шматочок сала з хлібом. Якби я вдарив його, як українець поляка, він би й сльозинки не зронив. А тут заплакав: “Не сподівався я цього від тебе, українця... Наші народи ворогують, а ти мене підгодовуєш”.

З невеликих посилок в’язні намагалися залишити хоч трішки до релігійних свят, про які не забували навіть у табірних умовах. Арештантка виправного табору у Воркуті та зв’язкова ОУН Євдокія Івахів згадувала: “З посилок отримували пшеницю і мак. Кутю зробили, одна мищина, одна ложка і так, як в причасті, щоби всім стало. У Великодні знов, як то першого мая давали ковбаси во такий кавальчик (показує як палець, - Ред.), то вже дівчата то не їли, а тримали щоби було на Великдень. Як мали посилки якісь, то сі посилками ділили та й так ми проживали”.

Їжа була і засобом комунікації. Дисидент Михайло Горинь описував своє перебування з кримінальними в’язнями: “По дорозі до табору в усіх пересильних тюрмах нас поміщали у камери разом із кримінальними злочинцями. “Хлопці, я їду у табір до людей, які вже сидять по п’ятнадцять, двадцять років, тому кожного з вас я почастую їжею, кожний з вас отримає пачку цукру, кожний отримає шматок сала”. Кримінальні злочинці були дуже задоволені, мене почали називати “паханом”, тобто господарем, багачем. Коли я вже поділив почастунок, то сказав: “Те, що лишилося, я хочу довезти до табору, тому прошу — не крадіть цю їжу, коли я спатиму”. Звичайно, вони в один голос почали запевняти, що їм це й на думку не могло спасти. Мушу сказати, що вони й справді нічого у мене не забрали. Понад те, вони дуже хотіли віддячити мені за гостинність, показати, що вони нас шанують. І ось в якийсь момент один із них запитав мене: “З’їси тюрю?”. Насправді я не мав найменшого поняття, що таке тюря, але щоб його не образити, сказав, що так. Через хвилину злодій накришив до миски хліба, потім повернувся до мене спиною, щось зробив, підійшов до мене, і раптом я побачив, як бризкає кров. Виявилося, що тюря — це хліб із кров’ю. Мені стало погано: “Хлопці, я вам дуже дякую, але, знаєте, я тюрі не їстиму”. Вони ж взяли ложки й цю тюрю з’їли”.

Загалом їжа в ГУЛАГу, радянських в’язницях чи на спецпоселеннях ніколи не була лише харчами, але усюди бранцям її катастрофічно не вистачало. Оксана Мешко підсумовувала у своїх спогадах: “Десь є невидиме начальство, яке всім порядкує, дає арештантську пайку харчу, що не погашає голоду, а, навпаки, розпалює його”.