"Возьми мій голос"

09:39, 21 вересня 2021

1920.jpg

Року 1890 етнограф Олександр Малинка записав 179 весільних пісень у селі Мрин на Чернігівщині. Але лише текстом, без нот. Через 120 років — у 2010 — у цьому селі пригадали, як співати лише 30 з тої колекції. Ця історія пояснює інтерес молодих етнографів до автентичного народного співу і музики. Бо наша спадщина зникома

Bez nazwy-1.jpg

Віра Курико

журналістка

Народну чи "нашу"?

Звуки скрипки, бубну й басолі заповнюють просторий парк садиби роду Лизогубів у містечку Седнів над Сновом, що на Чернігівщині. Між дерев гуртуються групки молодих людей. Чути тужливу ліричну пісню: "Ти бежи ж ти мой конь на Вкраїну дамой, не кажи ж ти мой конь, що я вбитой лежу…". Один раз на рік наприкінці літа тут  збираються сотні початківців і фахових виконавців, щоб разом вивчати традиційну музику. 

Щороку є ті, хто вперше бере до рук скрипку чи вчиться володіти голосом, щоб співати так, як, можливо, співала його чи її бабуся. Середній вік теперішніх співаків — не більше 30 років. Вік пісень вимірюється століттями. 

2.jpg
Усі фото: Данута Наугольник

Організовує подію школа традиційної музики "Рись". Її засновники — Катерина Капра та Андрій Левченко. Після етнографічних експедицій вони вирішили співати й грати так, як літні співачки й музики з українських сіл.

Щоб почати займатися традиційною музикою, не обов’язково мати музичну освіту, пояснює Катерина Капра. Можна вчитися в процесі. 

"Сільські співаки й співачки не мали освіти, але їхній спів й без того вражає складністю, – розказує дослідниця. – Ця музика слугувала людям для повсякденного життя, розваг, спільних зустрічей, обрядів, святкувань.  Спів був частиною побуту, як готування їжі". 

У радянський час автентичну музичну традицію фактично замінили обробки радянської доби. Хор імені Верьовки, ансамбль Вірського й подібні колективи ніби покращували "простацький" народний спів. Утім, його радше спрощували, уніфікували, відтинали самобутні риси, віддаляючи ту музику від первинної традиції.

Поступово радянські обробки почали сприйматися за справжню "народну" музику. Так почали думати навіть автентичні виконавиці із сіл. У середовищі людей, які займаються традиційною музикою, побутує переказ. Експедиція приїжджає до села записувати пісні, а сільські співачки запитують: 

— А вам народну чи нашу? 

— Вашу.

Чому ми співаємо

Професора Євгена Єфремова жартома називають "рок-зіркою" української етномузикології. У 1970-их, навчаючись у консерваторії, Єфремов чув по радіо народні ансамблі, але та музика його не цікавила. Здавалася простою і неживою. Бачив записи традиційних пісень у збірниках, але їх не випадало почути, доки уперше не опинився в експедиції в селі на Київщині. Його вразило багатоголосся тамтешніх співачок, які не мали музичної освіти, а дехто не мав і базової. Року 1979 з іншими музикантами він заснував гурт "Древо". Це був перший міський колектив в Україні, що почав виконувати традиційні пісні без "обробки".

Євгена Васильовича ми зустрічаємо у парку Лизогубів. Тактовний повільний чоловік в окулярах сідає на лавку під наростаючі звуки бубна. 

"Справді, для чого людині раптом співати? — Повільно починає він. — Можливо тому, що людині доводилося спілкуватися на великих відстанях. З часом склалися певні словесні формули. Виникав певний ритм. Все це поєднувалося, і так з’явилася обрядова пісня".

Світ змінювався. Людина, говорить пан Євген, поволі переставала чути себе мурахою в мурашнику. Натомість починала розуміти як індивіда: зі своїми почуттями, бажаннями, болями. З’являлося відносно більше вільного часу, світ ставав безпечнішим, людина отримала змогу висловлюватися у творчості. 

"Багато пісень є дуже чуттєвими, з глибоким внутрішнім сенсом. У цих піснях – досвід поколінь, вони про людей і їхнє життя", – додає Єфремов.

Чому ж до традиційних пісень повертаються молоді люди? Часто це потяг до самоідентифікації.

Автентика з київського метро

— Возьми мій голос, — так в останні роки життя часто казав дідусь Маргарити Кокошко, виконавиці автентичних українських пісень.

"Співав і казав мені: "Рито, співай, співай". Я тоді не могла второпати, що він має на увазі. З того часу, як він помер, у мене часто в голові звучить ця фраза", – на очі Маргарити набігають сльози. 

Дідусь закликав онуку не припиняти, берегти цей спів. Своє дитинство вона провела в селі на Полтавщині, там уперше почула народне виконання. Пригадує весілля чи навіть похорони, де голосили старші жінки. Мультфільм "Жив-був пес" з автентичними піснями. "Ці уривки мого життя завжди в мені сиділи. Розумію, що так чи інакше я мала до цього прийти", - підсумовує співачка.

Маргарита займалася й естрадним, і академічним співом, зрештою прийшла до традиційного. "Подумки я часто повертаюся на Полтавщину, – каже Маргарита сьогодні. – Бачу сни. Коли співаю пісню, що мені близька, перед очима одразу ж постає село, хата, люди, які там жили".

А для Клима Палія все змінилося у київському метро. На стіні вагону він помітив оголошення про танці від гурту "Божичі". "Подумав, якщо вже це в метро рекламують, то треба піти", — сміється.

Клим — киянин. Він не чув традиційного співу в родині. Якоїсь миті його зацікавила українська традиція — справжня, яка вона є: "Я почав пошуки. Усі знають хор Верьовки та інші. Але я хотів чогось глибшого".

Танці мали бути в підвальному приміщення Києво-Могилянської академії на вулиці Іллінській. "Я подумав, що треба вдіти вишиванку. Вдів. То була саме базарна вишиванка, а не вишита сорочка. Це, до слова, наче якийсь черв’як, буцім українськість йде в комплексі з вишиванкою. Потім зрозумів: щоби танцювати українські танці й співати пісні, не треба вишиванка. Не маєш сорочки? Це не заважає співати", — сміється.

Під час танців Клим почув ще й автентичних музик. Вирішив залишитися. Згодом освоїв бубон, потім — скрипку. Нині він учасник одного з наймолодших традиційних гуртів "Щука-Риба". Утворився він при Музеї Івана Гончара наприкінці 2018 року. Гурт записує пісні й проводить вечірки, грає в парках Києва і на весіллях.

Зникоме життя

Нині в експедиціях дозбирують залишки, говорить Єфремов. Хоча так казали етнографи ще в ХІХ столітті. "Мовляв, що коїться? Наш фольклор так збіднів: засилля німецьких гармошок, якоїсь вульгарщини. Сільська пісня зникає, селянам хочеться співати фабричні частушки, що ж буде через 20 років?" –  розповідає хормейстер. Так було й у XX столітті. "Цей процес розтягнувся. Агонія триває дуже довго", – додає він.

Як відшуковують втрачене? Етнографиня Ірина Данилейко досліджує Полісся і співає в гурті "Михайлове чудо". Весільні пісні, які вона у Седневі розбирала з початківцями, записав етнограф Олександр Малинка в селі Мрин на Чернігівщині. Однак, могло статися так, що ці пісні вже ніхто не зміг би заспівати.

Року 1890 Малинка записав весільний обряд села й 179 весільних пісень, розповідає етнографиня. Щоправда, лише текстом. Через 120 років Ірина Данилейко вирішила поїхати до Мрина ще раз, щоби таки віднайти музику до цих пісень. Ходила від хати до хати, відшуковуючи тих, хто міг би пригадати, як ці тексти співали їхні мами чи бабусі. Три десятки пісень вдалося відтворити. Ще за шість років, коли багато найстаріших мешканців відійшло, відшукати вдалося лише одну пісню.

Людині, яка ще не чула чи не відчула традиційний спів, Єфремов радив би послухати спершу вторинних виконавців. Тобто сучасні гурти, які відтворюють традиційну музику так, як вона звучала 100-200 років тому. Як от "Древо". Чи "Дике поле" – гурт, що виконує протяжні пісні, поширені в передстеповій Наддніпрянщині. Наслухавшись, варто звернутися до первинних автентичних виконавців, до сільських співів, які дбайливо збирають етнографи та волонтери. Такі записи нині можна знайти, наприклад, на сайті цифрового архіву "Народні Пісні України", що презентувала співачка Марічка Марчик.

Співзасновниця Школи Катерина Капра певна: більшість українських родин ще пам’ятають і традицію співу, і традицію гри на інструментах. "Нині вони оживають, переміщаючись із села до міста", – підсумовує вона.

*** 

Пані Дуня мешкає поруч із седнівським парком Лизогубів, де протягом тижня лунають співи. Щоранку вона приходить туди зі своїм псом. Дякує. Називає співаків "цвяточками" й каже, що слухаючи їх, пригадує себе молодою. Як вона, співаючи, з дівчатами стрибала на воза і їхала на косовицю. Чує пісню "Да розвивайся, да сухий дубе". Оповідає, що вони співали не "береза", а "берьйоза". Пані Дуня з'являється тут не так просто. Вона як ілюстрація передачі традицій. І любові. Наостанок жінка роздає всім по цукерці і перехрещує.

Схожі матеріали

600.jpg

Проект “Поліфонія”: як відроджують українське пісенне багатоголосся

600__.jpg

Богдан Весоловський: хітмейкер міжвоєнного Львова

600Х400

Бубон, скрипка і цимбали: як наші предки музикували

shchedryk8.original

Тріумф "Щедрика" у світі

600.jpg

Поет на мільйон. Сучасні переспіви Шевченка

Без назви-1.jpg

Українські корені американської Квітки

600.jpg

"Моя зброя потужніша, ніж звичайний автомат", – Юрій Журавель

600.jpg

Машина часу Ради Лисенко

barbara 600 400.jpg

Місько Барбара: “Я співав на всіх революціях. Це було важливо, і головне — безкоштовно”