"Вмер не в своїй хаті, а як безрідний бурлака". Іван Нечуй-Левицький на схилі літ

Остання справа життя

У 1917 році Іван Нечуй-Левицький із єпископом Олексієм Дородніциним розпочали переклад православного молитовника українською мовою. Це був не перший для письменника переклад духовних творів. У 1903 році у Відні побачив світ повний переклад Біблії українською мовою, який Нечуй-Левицький допомагав робити Пантелеймону Кулішу.

Іноді єпископ Олексій приїздив до Івана Семеновича, а письменник їздив до нього. "Єпископ присилав по нього таку труську бричку, що потім бідолашний старий кілька днів кородився на спину, але все ж їздив", — згадувала у своїх спогадах про Івана Нечуя-Левицького Марія Грінченко, з якою письменник часто радився під час перекладу молитовника.

— А як би Ви переклали "ангел-хранитель", — запитував Іван Нечуй-Левицький у Марії Грінченко.

— А Ви як переклали?

— Янгол-захисник. Правда гарно?

— Гарно.

Письменниця і перекладачка Марія Грінченко була сусідкою Івана Семеновича. Вони мешкали у сусідніх будинках у Діонісіївському провулку біля Покровського монастиря у Києві. Одного разу Нечуй-Левицький завітав до неї з єписоком Олексієм із несподіваним проханням: "Це ми з Владикою до вас. Прохатимем, щоб Ви мене замінили, як я помру. Владика і далі перекладатиме богослужебні книги на українську мову, так треба буде часом порадитися. То вже ви не зрікайтеся!"

Марія Грінченко відповіла на пропозицію дуже стримано, бо єпископ їй одразу не сподобався. Іван Семенович радів: "О, бачите, владико! От і єсть! Я ж вам казав, що не покину вас самого і замісць себе знайду вам замісника. І знайшов. Тепер уже мене це не турбуватиме".

Після завершення перекладу молитовника Олексій Дородніций мав віддати його до видавництва Череповського у Києві. Коректурою займався Іван Нечуй-Левицький. Щоправда, його насторожило, що видавництво лише двічі присилало йому текст.

Через якийсь час Марія Грінченко побачила у київській книгарні уже виданий молитовник українською мовою. Одразу купила два примірники: собі й Іванові Семеновичу. Вже вдома вона побачила, що єпископ Олексій не згадав жодного слова про те, що Іван Нечуй-Левицький допомагав йому у підготовці цього видання. Жінка сховала обидва примірники, щоб сусід не знав, що молитовник вже надруковано. Про це Нечуй-Левицький так і не дізнався.

Відчуття неминучої смерти

Іван Нечуй-Левицький і вдова письменника Бориса Грінченка, яка мешкала з матірʼю у сусідньому будинку, заприятелювали. Іван Семенович заходив до них у гості, а Марія Грінченко всіляко допомагала йому. Щоб підтримати літнього письменника, жінка оббивала пороги міністерства УНР,  вимагаючи призначити  Нечуй-Левицькому державну пенсію, але намарно. Їй вдалося випросити 300 карбованців у Сергія Єфремова. Хоч Іван Нечуй-Левицький і критикував Єфремова за його статті, а саме за граматику української мови та стиль викладу матеріалів, але академік поважав Івана Семеновича і вважав його живим генієм, тому зібрав від друзів пожертви для письменника. 

Року 1917-го до Івана Нечуй-Левицького почали звертатися українські видавці з проханням надати їм дозвіл на друк його творів. Марія Грінченко, яка уже мала досвід підписання контракту із видавцями, консультувала письменника як укладати угоди. Тоді в Івана Семеновича зʼявився дохід. Найбільше письменник мріяв про новий одяг, бо те, у що він вбирався, було вже геть старе, а подекуди і діряве.

У своїй київській квартирі Іван Семенович жив сам. Майже 80-літній письменник став розсіяним і забудькуватим, слабким і хворобливим. Кілька разів поставив гасову лампу на стіл так, що вона впала і розбилася, дивом помешкання не загорілося. Або якось впав уночі з ліжка і блукав по хаті, натикаючись на меблі. Одного разу, встаючи із стільця, Нечуй-Левицький кілька разів підводився, поки таки встав і сказав:

— Ой, мабуть таки скоро щось буде.

— Що буде, Іване Семеновичу?, — запитала Марія Грінченко.

— Та мабуть уже скоро помру, ані трохи не сумно.

Якось Іван Семенович вийшов з їдальні, підковзнувся, впав, і забив ногу. Через кілька днів уже не міг підвестися з ліжка. Родичі відправили його в лікарню біля Софійського собору.

Окупація на лікарняному ліжку

У грудні 1917 року більшовики, що захопили владу у Петрограді, оголосили війну єдиному легітимному органу влади у Києві — Українській Центральній Раді. Підбурені більшовицькою популістичною агітацією, озброєні банди солдатів та матросів рушили на захоплення Києва. 5 лютого 1918 року російські окупанти почали штурм столиці УНР. Протягом трьох днів у середмісті точилися криваві вуличні бої.

Окупацію Києва хворий і самотній Іван Нечуй-Левицький застав у лікарняному ліжку. Під час боїв Марія Грінченко з квартири не виходила. Потім сама занедужала, а коли почувалася краще, пішла провідати сусіда. Тим часом окупанти вже почали ліквідовувати лікарню, в палатах не було не тільки хворих, а й навіть ліжок. Врешті в одній із прожніх палат таки знайшла Івана Семеновича, вкритого своєю важкою червоною ковдрою. 

— Погано вам тут, Іване Семеновичу? — запила Марія Грінченко.

— Погано. То стрілянина була велика, тут у дворі кілька снарядів, кажуть, упало. А потім почали лікарню вивозити: метушня, галас. Холодно дуже. Тепер уже сам зостався. Цю ніч я ночував сам. Погано і холодно, і наче аж страшно, — відповів Іван Нечуй-Левицький.

Голодна і холодна "Дегтярівка"

1 березня 1918-го до Києва вступило українське військо, окупанти панічно втікали. Так завершилася майже місячна окупація столиці УНР. Саме під час звільнення Києва від більшовиків сестра і небіж Івана Нечуй-Левицького вирішили перевезти його до так званої "Дегтярівки". Це був комплекс благодійних закладів, збудований за кошти київського купця Михайла Дегтерьова. Тут працювали безкоштовна лікарня, сиротинець і будинок для літніх людей. 

Марія Грінченко писала про "Дегтярівку": «Це було те, що по-українському звалося "шпиталь", а по російському "богадельня". І тая "Дегтерівка" була така "богадельня", що в їй людей морено було і голодом, і холодом. Жахнулась я, почувши те страшне слово і почала прохати, щоб не їхав він туди, а вернувся додому, а ми гуртом таки доглянемо його. А він одповідав мені на всі мої вмовляння все одно: "Ні, не можна. І сестра, і племенник сказали, щоб туди їхав"».

Через кілька днів, як Івана Семеновича перевезли до "Дегтярівки", до Марії Грінченко навідалася сестра-жалібницятак в старосвітській Україні традиційно називали медичних сестер або санітарок, зокрема і тих, хто служили в Армії УНР. Відповідник до російського - "сестра милосердия". Жінка розповіла, що лежати письменнику там холодно, але він не голодний. Хоч родичі не залишили грошей на його утримання, але сестри його підгодовують. 

1 квітня 1918 року сестра з "Дегтярівки" знову прийшла до Марії Грінченко. Цього разу сповістити, що з дня на день Іван Нечуй-Левицький помре. Бідкалася, що ніхто з родичів не навідував письменника, померлого не буде навіть у що одягнути.  

Похорон за державний кошт

Головна україномовна газета Києва "Нова Рада" на першій шпальті повідомила, що Іван Нечуй-Левицький відійшов у вічність 2 квітня о 10 ранку. Його тіло сестри-жалібниці дбайливо перенесли до церкви-моргу на території "Дегтярівки"нині тут Михайлівський військовий храм Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. Академік Сергій Єфремов, дізнавшись про смерть Івана Семеновича, написав розлогу статтю про його життя. Він згадав, що востаннє бачив письменника на різдвяній куті, 24 грудня 1917 року, у протоієрея Федора Дурдуківського. Сергій Єфремов був зятем отця Федора Дурдуківського, а Нечуй-Левицький вчився з ним у семінарії.

Марія Грінченко сповістила про смерть письменника голову Української Центральної Ради Михайла Грушевського. Вона просила його про організацію похорону на державному рівні, за державний кошт. Того ж дня Грушевський скликав позачергове засідання Малої Ради Української Центральної Ради. Рада вшанувала памʼять Івана Нечуй-Левицького хвилиною мовчання та ухвалила поховати письменника за державний кошт і взяти під охорону Української Народної Республіки майно небіжчика, адже за заповітом воно є власністю Української Держави.

3 квітня тіло Івана Нечуй-Левицького поклали до труни і перевезли до Софійського собору. Це робили таємно, бо державникам стало соромно, що видатний український письменник помер всіма забутий у "Дегтярівці".

Від духовенства організувати чин похорону доручили члену Української Центральної Ради, майбутньому архієпископу Київщини Української Автокефальної Православної Церкви, протоієрею Нестору Шараївському. Похорон призначили на 4 квітня.

Чин похорону у Софійському соборі очолив єпископ Чигиринський Никодим (Кротков), другий вікарій Київської єпархії, намісник Михайлівського Золотоверхого монастиря у співслужінні 12 священиків міста Києва. Після похорону коротку проповідь над домовиною сказав владика Никодим, але він, як етнічний росіянин, який не цікавився українською культурою, мало що міг сказати про Івана Нечуй-Левицького. Никодим запросив до слова отця Нестора Шараївського. Він був одним із лідерів українського православного церковно-визвольного руху і особисто знав письменника, який був великим авторитетом для всього проукраїнського духовенства, бо викривав і засуджував у своїх творах русифікацію православної церкви в Україні. Отець Нестор Шараївський очолив супровід домовини на Байковий цвинтар.

«Побачила я Івана Семеновича вже в Софії, в труні: висхле, поважне, навіть суворе обличчя, міцно стиснені уста. І мені, знервованій, увижався докір на тому обличчю, докір за те, що не доглянено його, що вмер він не в своїй хаті, а як безхатній, безрідний бурлака, "шпитальний дід"», — пригадувала похорон письменника Марія Грінченко. 

Похоронна процесія рушила через вулицю Володимирську на Байковий цвинтар, катафалк супроводжували письменники, громадські та політичні діячі. На похорон до Івана Нечуй-Левицького прийшли й старшини і козаки Армії УНР, що тоді базувалися у Києві. Серед них були і Січові Стрільці. Поховали Івана Нечуй-Левицького на центральній алеї Байкового цвинтаря біля могили композитора Миколи Лисенка.