Вінчана на царство. Шляхтянка із Самбора – дружина двох лжецаревичів

Передсмертне зізнання

"Якщо вже ким щастя свавільно гралося, так це мною, — писала Марина Мнішек у листі до польського короля Сигізмунда ІІІ 15 січня 1610 року. — Всього позбавила мене непевна фортуна. Одне лише законне право на московський престол лишається при мені, скріплене вінчанням на царство, затверджене визнанням мене спадкоємицею і дворазовою присягою всіх державних московських чинів. Тепер я все це віддаю на милість і уважний розсуд вашої королівської величности".

За два десятиліття до цього в московському Угличі знайшли мертвим 8-річного сина покійного царя Івана Грозного — Дмитра. Церква не визнала шлюбу його батька з Марією Наґою, тож царевича відлучили від двору. Країною номінально керував душевнохворий старший брат — Федір. Фактичним правителем був царицин брат — боярин Борис Годунов.

Незабаром помер і Федір Іванович. Годунов оголосив себе царем. Невдоволені бояри нарекли його узурпатором і вбивцею Дмитра. Ширилися чутки, що царевич врятувався.

Тим часом на службу до князя Адама Вишневецького, що мав маєтки на московсько-польському прикордонні, влаштувався 20-річний московит Юрій Отреп’єв. Якось юнак важко захворів. На передсмертній сповіді зізнався священнику: насправді він — царевич Дмитро. Мовляв, якийсь лікар попередив його про замах і підмінив на схожого хлопця. Коли того вбили, потай вивіз у монастир і порадив мовчати до настання повноліття. Остерігаючись переслідування, він полишив Московію.

— По смерти моей погреби мя честно, яко же царских детей погребают, — просив.

Священник переказав усе князю. Той велів оглянути речі хворого. Серед іншого знайшли коштовний хрест з іменем Дмитра Івановича. Коли юнак оклигав, Адам із братом Костянтином повезли його на зустріч з польським королем Сигізмундом ІІІ. Дорогою зупинилися в Самборі в Костянтинового тестя — сандомирського воєводи Єжи Мнішека. Там Дмитрові і впала в око воєводина донька — 16-річна Марина.

Два князівства за доньку

Красунею вона не була. На портреті бачимо невисоку чорняву та чорнооку дівчину з довгим гострим носом, високим опуклим чолом, нерівним овалом обличчя, тонкими вустами й виступаючим підборіддям. Але Дмитро любив жінок і почав упадати за Мариною, попередньо діставши згоду в батька. Врешті-решт попросив її руки. Взамін запропонував мільйон злотих, Сіверське та Смоленське князівства. Відмовити Мнішек не міг.

Костянтин влаштував Дмитрові випробування. Привіз кількох московських перебіжчиків. На їхні уточнювальні запитання той відповідав більш-менш правильно. 15 березня 1604 року врятованого царевича представили королю.

Свідки описували, що царевич виглядав непривабливо: рудий, незграбний, невисокий, з руками різної довжини та короткою шиєю. Ще й мав дві великі бородавки — на лобі та щоці. Але присутній на тій авдієнції папський нунцій Клаудіо Ранґоні шукав переваги й у такій зовнішності: "Його білі довгі пальці свідчать про благородне походження".

Велике князівство Литовське та Польське королівство тільки-но уклали Люблінську угоду, за якою об’єдналися в єдину державу — Річ Посполиту. Польські політики прагнули унії і з Московським царством. Король прихильно вислухав царевича, призначив йому утримання і дозволив набирати добровольців для походу. Той обіцяв віддячити територіями й військом. Благословення дав і папа Климент VIII, зацікавлений в окатоличенні східних околиць Європи.

Несподівана перемога

Кампанія розпочалася восени. Сили незначні: 2 тисячі добровольців, стільки ж запорожців і невеликий загін донських козаків. Поляки сподівалися, що проти Годунова повстануть його ж піддані. Але цього не сталося. Натомість через безгрошів’я вибухнув заколот у війську Дмитра. Той на колінах благав вояків продовжити похід. Усе закінчилося бійкою, під час якої в царевича забрали соболину шубу. Потім довелося відкуповувати її у жовнірів.

22 січня 1605 року два війська зійшлися біля Добринич. Голландський купець Ісаак Масса описував: "Тут 6 тисяч московських стрільців зробили укріплення з набитих сіном санок, за якими сховалися. Як тільки поляки пішли в атаку, вистрелили в них із 300 малих гармат, потім із рушниць. Це перелякало поляків, і вони почали рятуватися втечею. Під час погоні московити спіймали трубача, привезли у свій табір, посадовили голого на гармату й усіляко знущалися. Лише згодом роздивилися, що то був німець на їхній службі, який разом із ними переслідував поляків".

Дмитро втратив майже всю піхоту, більшість кінноти та артилерію. Дивом уникнув полону, втікаючи з поля бою на пораненому коні. Весну просидів у Путивлі під захистом донських і запорозьких козаків. Хотів їхати до Польщі — тепер уже не пустили власні вояки.

Виглядало, що всі надії на трон — марні. Але навесні раптово помер Борис Годунов — як припускали, від отрути. Його колишні прибічники тепер були зацікавлені в допомозі вчорашнього конкурента. Влітку Дмитро урочисто в’їхав до Москви.

Марія Наґа публічно визнала, що прибулець — її син. Духовенство оголосило його порятованим царевичем. Наступного місяця юнака вінчали на царство. Новий правитель повернув до столиці бояр, яких вислав Годунов, подвоїв платню військові, роздав земельні наділи впливовим людям, пішов на поступки бунтівним селянам. Навіть почав реформувати двір за польським зразком. Жив із вродливою донькою попередника — Ксенією. Поляки нагадали про обіцянку шлюбу Мнішекам. Довелося відправляти коханку в монастир й організовувати посольство до Польщі.

Бійка під церквою

Весілля Марини та Дмитра відбулося у Кракові per procura — через царського представника боярина Власьєва. Церемонію провів кардинал Бернард Мацейовський, дядько нареченої. Були присутні король і папський нунцій Ранґоні. Васильєв привіз "приємні дрібнички": 640 соболів, відро перлів, 18 рулонів тканин, золотий годинник, що видавав звук барабанів, труб, флейт та інші коштовності. Щедро обдарували й родину дівчини.

На нову батьківщину Марина вирушила в супроводі батька, князя Адама Вишневецького та кількох тисяч шукачів щастя. Подорож супроводжували неприємності: то під час зупинки у Смоленську загорілася кухня, то хтось грався із порохом і випалив собі очі. На переправі через Дніпро втопилося кілька людей. Поляки скаржилася на московську їжу, у якій було мало соли та приправ.

До Москви вона в’їжджала в оббитій червоним оксамитом і сріблом кареті, запряженій 12 кіньми. Через п’ять днів відбулася коронація. У Марининому щоденнику, який вів секретар, описано похід монаршого подружжя до церкви: "На шляху розстелили парчу на червоному сукні. Попереду несли дуже дорогу корону. Перед нею йшли двоє архієреїв із кадилами, за короною несли золоті тарелі та інший церковний посуд. Цар ішов у короні й багатому вбранні. Біля царя йшла цариця, одягнена по-московськи, у багате, прикрашене перлами та коштовним камінням вбрання з вишневого оксамиту".

Більшість поляків до храму не пустили. При виході цариця розкидала золоті монети. Тутешня голота влаштувала за них бійку, у якій дісталося кільком приїжджим. Того самого дня Адам Вишневецький вирішив, що Дмитро ставиться до нього без належної поваги, і покинув місто. Як виявилося згодом, ця сварка врятувала йому життя.

Благословення з рушниці

Царицею Марина Мнішек пробула тиждень. Цей час вона провела весело, бенкетуючи із земляками та підданими. За столом користувалася небаченим тут знаряддям — виделкою. Московити ще їли руками. Духовенство вгледіло в цьому знарядді диявола й нарекло жінку служкою сатани.

Дмитра попереджали, що навколо нього зріє боярська змова. Той не вірив, навіть наказав покарати донощиків. На чолі заколоту став Василь Шуйський — це він 14 років тому за велінням Годунова розслідував смерть царевича. Приводом стала історія, начебто один поляк зґвалтував боярську доньку. Містяни почали громити будинки, де квартирували гості.

Костянтин Вишневецький із п’ятьма сотнями своїх людей оборонявся два дні, забивши не менше 300 нападників. Шуйський особисто примчав на коні до князя і дарував йому життя. Дмитро намагався втекти зі своїх покоїв через вікно. Оступився і впав з висоти 15 сажнів — 32 метри — у двір. Стрільці на руках внесли його в пограбований палац. До останнього твердив, що є сином Івана Грозного.

— Благословляю польського свистуна! — крикнув боярський син Григорій Валуєв і вистрелив у самозванця з рушниці. Добивали мечами й алебардами. "Я порахував його рани, їх було 21. Окрім того, череп був розсічений так, що звідти випорснули мізки", — писав голландець Масса. Тіло виставили на публічну наругу, а через три дні поховали на цвинтарі за Серпуховськими воротами. На могилі відбувалися дива — чулися звуки бубнів, спалахували вогні. Тоді труп відкопали, спалили, попіл зарядили в гармату й вистрелили в бік Польщі — "звідки прийшов".

Вцілілих поляків два роки тримали по різних містах і фортецях, відібравши цінні речі. Єжи та Марина Мнішеки, які дивом врятувалися від обуреного натовпу, відбували заслання у Ярославлі. Влітку 1608 року, після укладення перемир’я із Річчю Посполитою, їх відпустили додому. Але до Самбора вони не доїхали.

Дитина на шибениці

Польські еліти не полишали надій на експансію Москви. Тож спорядили новий похід — під проводом нового "царя". Це був литвин, зовні схожий на покійного Юрія Отреп’єва. Подейкували, Лжедмитро ІІ і сам не дуже прагнув такої чести. Але мав клопіт із правосуддям, тож обрав корону, а не шибеницю. Марина довго вагалася, чи встрявати їй у нову авантюру. Під натиском батька й командира польсько-литовського війська Яна Петра Сапіги погодилася публічно визнати, що провідник — її чоловік. І взяла з ним таємний шлюб.

Московське царство охопила хвиля повстань "лжецаревичів". Самозванцю доводилося постійно воювати з армією Василя Шуйського та загонами конкурентів на престол. Його становище стало зовсім непевним, коли у війну відкрито вступив Сигізмунд ІІІ. Лжедмитро втік до Калуги. Марина отримала нагоду повернутися додому. Але не повернулась. Жінка щиро повірила, що є "вінчаною на царство царицею". Тим паче, на той момент уже була вагітною. Посварилася із батьком і, переодягнувшись у чоловічий одяг, в супроводі служниці та кількох сотень донських козаків рушила до чоловіка.

Вона зверталася до короля, сподіваючись на підтримку. Марно. Менш як через місяць після написання листа — 4 лютого 1610 року — Сигізмунд ІІІ уклав угоду з неприязними Шуйському боярами, за якою царем мав стати його син Владислав. Наприкінці року Лжедмитра ІІ вбив ногайський мурза.

Полякам втриматися у Кремлі не вдалося — царем став Михайло Романов, двоюрідний племінник Федора Івановича. Навіть у цих обставинах Мнішек продовжувала чіплятися за владу. Разом із закоханим у неї отаманом Іваном Заруцьким вирішила добиватися престолу для свого сина, якого нарекла Іваном. Коли їх схопили царські слуги, довго не вагалися. "Царевича" стратили публічно.

"Багато людей, які заслуговують на довіру, бачили, як несли цю дитину з непокритою головою на місце страти, — переказував голландець Еліас Геркман. — Оскільки в той час була заметіль, і сніг бив хлопчика по обличчі, то він кілька разів питав, плачучи: "Куди ви несете мене?". Його заспокоювали словами, поки не принесли, як овечку на заклання, на те місце, де стояла шибениця. На ній і повісили нещасного хлопчика, як злодія, на товстій мотузці. Дитина була мала й легка, то мотузкою через її товщину не можна було гарно затягти зашморг. Напівживу дитину залишили повільно вмирати на шибениці".

Не лишили в живих і Марини. "С тоски по своем выбледке умерла", — пояснював Сигізмунду ІІІ царський посланець. Йому ніхто не повірив. Сучасники були впевнені, що Мнішек вбили за наказом Михайла. Сперечалися тільки, чи задушили її, чи отруїли, чи втопили. Переказували, перед смертю Марина прокляла царя та весь рід Романових.