Велика кременецька акція. Як війська НКВС не змогли знищити УПА під Гурбами

У квітні 1944 року лінія радянсько-німецького фронту зупинилася в Західній Україні. Більша частина Волині була очищена від німецьких військ і стала безпосереднім тилом 1-го Українського та 2-го Білоруського фронтів Червоної армії. Проте комуністичну владу, яка повернулася після вигнання нацистів, у регіоні не зустрічали з хлібом-сіллю.

Підрозділи УПА-Північ і УПА-Південь протягом січня — березня перейшли лінію фронту та розпочали боротьбу проти тоталітарного режиму СРСР. Повстанські загони нападали на районні центри, військові гарнізони і конвої, громили радянські в’язниці та державні установи, тероризували партійну адміністрацію. 29 лютого у випадковій сутичці з повстанським підрозділом смертельне поранення дістав навіть командувач 1-го УФ генерал Микола Ватутін. Це була справжня партизанська війна, подібна до тої, що точилася на окупованих нацистами теренах. 

Для придушення українського визвольного руху до початку квітня 1944-го на Волинь перебазували низку з’єднань Внутрішніх військ (ВВ) НКВС Українського округу загальною чисельністю 37 тисяч солдатів. Щоб позбавити визвольний рух соціальної бази, керівник КП(б)У Микита Хрущов ініціював проведення у звільнених від нацистів районах тотальної мобілізації чоловічого населення призовного віку. Придатних до військової служби мали скеровувати в армію, решту  — на роботи в промисловості.

У відповідь УПА в березні — квітні провела власну мобілізацію з метою зірвати радянський призов і поповнити свої лави після переходу фронту. Агентура контррозвідки СМЕРШ 13 ї армії 1-го УФ доносила про плани штабу УПА-Південь зі створення нових підрозділів і поширення повстанського руху на центральні області України. 

21–23 квітня: блокада 

Штаб ВВ НКВС Українського округу зауважив велике скупчення повстанських загонів у Кременецькому лісовому масиві на межі Рівненської та Тернопільської областей. Як пише історик Ігор Марчук, командування ВВ "зробило висновок, що така концентрація загонів УПА загрожує основним транспортним магістралям поблизу Дубна, Здолбунова, Кременця, Острога, Шепетівки, а також безпосередньому запіллю Червоної армії, яка проводить активні воєнні дії у напрямку Бродів. Якщо німецькі війська на цій ділянці фронту спробують розгорнути наступальну операцію і це збігатиметься з активізацією УПА в запіллі, то наслідки на цій ділянці фронту можуть стати катастрофічними".

<p>Михайло Марченков</p>

З огляду на це, начальник ВВ НКВС Українського округу генерал-майор Михайло Марченков спланував масштабну чекістсько-військову операцію. У документах ВВ НКВС вона значиться як "Кременецька операція". Джерела УПА називали цей наступ "Великою кременецькою акцією".

Сподіваючись розбити повстанців одним ударом, генерал Марченков оточив Кременецькі ліси військами чотирьох стрілецьких бригад, яким придали 18-й кавалерійський полк та 22 легкі танки Окремого танкового батальйону 2-ї мотострілецької дивізії ВВ НКВС. Підтримку з повітря надавали два "кукурузники" У-2. Зважаючи на чисельність кожної військової частини (близько 3 тисячі солдатів у стрілецькій бригаді), дослідники оцінюють загальну кількість залучених каральних військ у близько 14-15 тисяч солдатів.

Проте з’єднання НКВС брали участь не в повному складі. Згідно з оперативними зведеннями, 24-та бригада виставила 1016 осіб (три батальйони), приданий їй 187-й батальйон 18-ї бригади — 358 вояків, 21-ша бригада — 1891 солдата (шість батальйонів), 17-та бригада — 1140 осіб (три батальйони), 18-й полк — 555 вершників. Чисельність чотирьох батальйонів, наданих 23-ю бригадою не вказана, але можна припустити, що вона була такою ж, як і в інших бригадах, — приблизно 1,5 тисячі бійців. Без урахування екіпажів танків і двох літаків, сумарно виходить близько 6,5 тисячі військових.

21 квітня з’єднання ВВ почали прочісувати ліси в доручених їм секторах, відтісняючи загони УПА в бік лісового масиву навколо села Гурби тодішнього Здолбунівського районунині урочище Гурби.

17-та бригада полковника Новичихіна закривала вихід із Кременецьких лісів із заходу та північного заходу в Дубенському та Вербському районах Рівненської області.

<p>Командир УПА-Північ Василь Кук ("Ле", "Леміш")</p>

23 бригада полковника Алексєєва блокувала Кременецькі ліси з півдня, північніше лінії міст Кременець — Шумськ Тернопільської області.

24-та бригада підполковника Радченка 23 квітня дійшла до рубежу с. Бондари — с. Велика Мощаниця — гай на південь від с. Білашів — с. Півче — с. Борщівка й отримала завдання не допустити прориву загонів УПА на північ. 

21-й бригаді підполковника Петруліна відводили вирішальну роль у ліквідації повстанського угруповання під Гурбами. Рухаючись у смузі Точевики — Борщівка — Буща на півночі та Болотківці — Теремне на південному сході, її батальйони закривали пастку зі східного напрямку й мали безпосередньо розгромити загнані в неї відділи УПА.

Кожній бригаді було придано по ескадрону 18-го кавалерійського полку НКВС.

Відступаючи, відділи УПА влаштовували засідки, завалювали та мінували шляхи, створюючи роботу для енкаведівських саперів. Коли стало зрозуміло, що кільце зімкнулося й бою не уникнути, вони зайняли кругову оборону, окопалися, спорудили фортифікації та підготували позиції для гармат і мінометів. 

«Великі банди концентруються в районі урочища Грабовець, ліс на північ від Гурби, гора Соколина — повідомляла розвідка 21-ї бригади ВВ. — Банди озброєні ПТР, 82 мм мінометами, станковими кулеметами і ручними кулеметами, автоматами, гвинтівками й різними гранатами. Частина бандитів носить формений одяг, погони з синьою окантовкою, кокардою тризуба, на деяких німецькі пілотки з орлом. Відзначено наявність гвинтівок "Маузер", нового виготовлення 1943 р. Під час бою застосовуються стрільці, посаджені на дерева». 

<p>Дмитро Казван ("Гриць", "Черник")</p>

Усього в котел потрапило близько 4,5 тисячі повстанців з УПА-Південь і УПА Північ. З них близько 1,5 тисяч були щойно мобілізованими селянами, які ще не нюхали пороху. В оточенні опинилися: три курені з’єднання групи "Богун" з УПА-Північ (1080 вояків) під командою начальника штабу групи Дмитра Казвана ("Гриця", "Черника"); відділи УПА-Південь: з’єднання "Холодний Яр" (1200 бійців) під командуванням Миколи Свистуна ("Ясеня") та два курені з’єднання "Хмари" (близько 700 повстанців), курінь "Залізняка", сотні "Яструба" (з куреня Олександра Поліщука-"Лиха"), Ананія Присяжнюка ("Гарасима"), "Андрія", "Панька" та інші.

Керівництво оточеним угрупованням узяв на себе об’єднаний штаб із командирів групи "Богун" УПА-Північ та УПА-Південь. Командувачем став поручник Петро Олійник ("Роман", "Еней"), начальником штабу — Дмитро Казван ("Гриць", "Черник"). Командир "Холодного Яру" Микола Свистун ("Ясен") виконував функції «оперативного командира», тобто безпосередньо управляв військами в бою.

Крайовий командир УПА-Південь Василь Кук ("Леміш", "Ле") і шеф його штабу Василь Процюк ("Кропива") теж належали до спільного штабу. Та з огляду на брак фахової військової підготовки, "Леміш" в оперативне управління військами не втручався, хоч і мав найвищу посаду. Хоча, безумовно, останнє слово в стратегічних питаннях належало йому. 

24 квітня: кругова оборона

У ніч на 24 квітня "Ясен" організував оборону в Гурбівському лісі. Курінь хорунжого Олександра Степчука ("Сторчана") він розмістив на ділянці с. Святе — с. Мости — ур. Грабовець — с. Гурби, куреню Семена Котика ("Докса") призначив оборону лінії попід с. Велика Мощаниця — с. Чернява — с. Святе, а курінь Івана Сала ("Мамая") — під с. Майдан понад болотами й річками Понура й Замишівка на захід від Межових гір (у джерелах УПА —  "Медвежа гора"). У проміжку між "Доксом" і "Мамаєм" із західної сторони "Ясен" розташував сотні "Андрія", "Панька" та чоту "Чорногори" з УПА-Південь.

Смугу між куренями "Сторчана" та "Докса" обороняла сотня "Яструба". У  першій лінії на правому фланзі куреня "Сторчана" в напрямку на с. Гурби окопалися сотня "Ярошенка" та сотня з куреня "Балабана". Другий ешелон оборони позаду позицій "Сторчана" зайняли дві сотні курінного "Залізняка". З півдня біля Гурбів і тартака розташувався почет (особиста охорона) командувача Петра Олійника ("Романа", "Енея") під керівництвом "Гармаша".

Курені Івана Золотнюка ("Довбенка"), Андрія Трачука ("Бувалого") та "Непитайла" і решта куреня "Балабана" зі з’єднання Дмитра Казвана залишалися в резерві. Усіх мобілізованих і цивільне населення, а також обози, "Ясен" відправив у західну частину лісу.

Об’єднаний штаб керівництва боєм містився на схід від урочища Провороття. О 3:30 24 квітня оперативний командир "Ясен" доповів, що всі підрозділи на позиціях. 

"О 6-ій годині ранку ураганний вогонь гармат, що були окопані в Кудрині і Будках, та вогонь важких мінометів з табору ворога свідчив, що наступ почався", — описував звіт УПА початок бою. За годину 226-й, 227-й, 228-й окремі стрілецькі батальйони (ОСБ) 21-ї стрілецької бригади перейшли в наступ на позиції куреня "Сторчана" з північно-східного, східного та південно-східного напрямків. "Наші мовчали до того часу доки ворог не наблизився на віддаль 100–200 м. Тоді вдарили наші кулемети, гранатомети [міномети] й 4 гарматки", — повідомляв згодом командир "Ясен". Повстанці не здригнулися й відкинули енкавеесівців до хутора Вільхаванині однойменне урочище. 

У тилу курінь "Мамая" обороняв міст через річку Замишівку. Ще вночі з наказу "Ясена" одна чота проводом "Ярошенка" зробила вилазку в тил червоних у районі майданських боліт. Форсувавши річку, відділ завдав удару по підрозділах 230-го ОСБ 21 ї СБр, чим відбив у чекістів бажання здобути міст. Більше на тому відрізку оборони активних бойових дій не було. 

Об 11:30 на допомогу батальйонам на Грабівці прибуло підкріплення: взвод танків БТ-7 і 2-й ескадрон 18-го кавполку. "Заревіли різними голосами большевицькі танки, а в повітрі появились розвідувальні літаки і почали скидати на наші становища бомби", — згадував сотенний Михайло Кондрась ("Великан") із куреня "Мамая".

Під прикриттям броні Внутрішні війська пішли в другий наступ, і 228-й ОСБ з допомогою флангового удару кавалерії проломив позиції "Яструба" на північному сході узлісся. 

Сотня "Яструба", у якій було багато новобранців, не витримала й відступила на захід, не повідомивши "Сторчана". Це відкрило енкавеесівцям шлях у тил сотням "Корнієнка" та "Булки". Три сотні куреня "Сторчана" разом із гарматами куреня Семена Котика ("Докса", "Вира") контратакували та дрібними групами вирвалися з кільця, а курінний "Сторчан" ("Рів") і сотня "Булки" ще чотири години билися в повному оточенні до останнього набою. У полон ніхто не здався: "Сторчан", сотенний Петро Баканчук ("Булка"), його заступник Семен Рудь ("Ігор"), чотові командири "Шраменко" та Петро Козачук ("Корнієць") і ще 55 вояків полягли смертю героїв. 

Поки курінь "Сторчана" відтягував на себе сили ворога, "Ясен" організував другу лінію оборони, розмістивши позаду колишніх позицій "Сторчана" курінь "Залізняка", а на Гурбенській горі — сотню "Андрія" та чоту сотні Дмитра Гоя ("Шума") з куреня "Бувалого" УПА-Південь. Після відступу куреня "Сторчана" курінь "Бувалого" зайняв частину оборонного рубежу зі сторони гурбенського тартака до гори Балярня. Також Микола Свистун планував провести контратаку з півночі силами куреня "Докса". Проте "Доксових" хлопців не було ким замінити на позиціях, тож цей намір довелося облишити.

<p>Семен Котик ("Докс", "Вир")</p>

"Третій і останній сильний наступ ворога був безпосередньо на Гурби. Тут ворог рішив за всяку ціну прорватись в середину наших позицій", — писав офіційний повстанський звіт "Гурби". 

З південного сходу, від села Теремного, на Гурби наступав 227-й ОСБ. Об 11  годині батальйон досяг лісу біля Переморівки, де солдати почули відлуння бою, який вів 226-й батальйон із куренем "Сторчана". Командир 1-го загону капітан Доценко розподілив своїх людей на дві групи та відправив на допомогу сусідові справа. Перша група мала перекрити повстанцям шлях на захід, друга пішла в наступ на узлісся з південного сходу.

2-й загін капітана Уютова при виході з Переморівського лісу об 11:20 був обстріляний рушнично-кулеметним вогнем відділу УПА, на який наступав 226-й ОСБ. Загін Уютова розвернувся і трьома групами зі сходу й південного сходу вдарив повстанцям у фланг. Ті не витримали натиску й відійшли на північ.

О 15:50 загін Доценка, переслідуючи повстанський відділ, вийшов до роздоріжжя на північний захід від хутора Камики (Камінці), де потрапив під обстріл більш численного підрозділу УПА. Розвідники встановили, що за 200–250 метрів на південному узліссі обороняються 200–300 повстанців, а частина їх відходить на північний схід. Доценко віддав наказ мінометному взводу подавити вогневу точку супротивника.

3-й загін капітана Паталахіна, діючи на лівому фланзі батальйону, о 15:00 дійшов до Гурбенських хуторів, де його зустріли кулями зі зруйнованих будинків. Паталахін наказав підлеглим атакувати хутір з двох боків, а мінометному взводу та двом станковим кулеметам — обстрілювати позиції УПА.

"Знялась страшна стрілянина, — писав учасник бою з боку УПА. — Кулемети грають, наші і ворожі міномети швидко посилають в обидва табори міни. Жертви вже є по обох боках. Але наші бійці повні пімсти за сторчанівців сіють в таборі ворога смерть, не підпускаючи його ближче 300 метрів".

<p>Микола Свистун ("Ясен(ь)")</p>

У лісі, засівши на висоті на північний схід від Гурбів, повстанці поливали 3-й загін вогнем із кулеметів і мінометів. Одночасно фронтальний вогонь по більшовиках вели з висоти на північний захід від села. Відомо, що в районі Гурбенської гори оборону тримали сотні "Андрія", Ігоря Мислінського ("Чорногори") й інші підрозділи.

Під щільним вогнем 227-й ОСБ мусив викликати підкріплення. У результаті "загін капітана Паталахіна… за допомогою наспілого танка з оперативної групи бригади успішно подавив фронтальні вогневі точки противника", — доповідав бригадний начальник артилерії майор Адаменко. Із втратами повстанці почали поспішно відходити в північно-східному напрямку.

О 16:00 солдатам Паталахіна таки вдалося видертися на узвишшя на північний схід від Гурбів і закріпитися на ньому, втративши двох убитими та сімох пораненими. Якщо вірити документам 21-ї СБр, у повстанців мало бути 99 загиблих, попри те, що ті оборонялися. Водночас 1-й загін Доценка вийшов на узлісся північно-східніше Гурбів, а 2-й загін Уютова зайняв узлісся на північний захід від села.

О 17:30 просування загонів Уютова та Доценка зупинила нова лінія оборони, розташована на 350–400 метрів углиб лісу. Згідно зі звітами УПА, сотня "Андрія" та чота "Шума" оборонялися до 18:00, доки не мусили відступати перед наступом радянських танків. Тоді Микола Свистун кинув закривати ту ділянку оборони курені Івана Золотнюка ("Довбенка"), Андрія Трачука ("Бувалого") та "Балабана", які доти перебували в резерві. 

Пробити їх оборону чекісти доручили мінометній роті та взводу протитанкових гармат. Під градом снарядів повстанці відійшли на 500–600 метрів на новий рубіж. Під час бою 2-й загін виявив ще один повстанчий загін на безіменній висоті. Комбат 227‑го відправив до Уютова заступника командира мінометної батареї, щоб той організував вогневий наліт із максимально близької відстані.

"Лейтенант Меєрсон, — йдеться в описі дій мінометників, — зробив висновок зі спостереження, що на висоті розташовується командний пункт банди та вирішив вогнем мінометів виявлену банду знищити, але з урахуванням того, що при пристрілці по висотці банда розбіжиться, не зазнавши великих втрат, — пристріляти репер за окремим деревом, яке добре виділялося, після чого перенести вогонь по банді".

"Правіше 1-50 вісім мін взводом перебіжний вогонь", — скомандував Меєрсон під час пристрілки реперадопоміжна точка, за допомогою якої здійснюється пристрілювання гармат з подальшим перенесенням вогню на ціль. Коли розвіявся дим, на обстріляних позиціях чекісти виявили 59 тіл і пораненого повстанця. Той розповів, що тут перебував штаб куреня та резерв курінного, які зовсім не очікували прильотів.

О 18:00 комбат майор Васильєв зібрав на своєму командному пункті всі мінометні взводи й артилерійський взвод і наказав їм зосередити масований вогонь по лінії оборони постанців. Через 45 хвилин 227-й ОСБ рушив у ліс із наміром оточити та розгромити повстанські загони. На вході батальйон зіткнувся з упівцями, які відтак відійшли вглиб. Це сталося о 20:30, а за півгодини батальйон повернувся на узлісся та разом з 226-м ОСБ 21-ї бригади та 237-м ОСБ 23-ї бригади очепив ліс і перейшов до оборони. Подальшу зачистку "зеленки" відклали на ранок.

Усього протягом боїв 24 квітня 227-й ОСБ втратив двох осіб загиблими та дев’ятьох пораненими, узяв у полон шістьох повстанців і заявив про знищення 197 осіб. Скоріш за все, дані вбитих повстанців завищені, хоча вправним застосуванням мінометно-гарматного вогню червоні однозначно добряче прорідили лави націоналістів. Як зізнавалися полонені, втрати від мін і снарядів серйозно підточували бойовий дух повстанців.

Загальні втрати 21-ї бригади за цей день становили 4 загиблих і 21 поранений. Її штаб звітував нагору, що батальйони буцімто знищили сукупно 553 та полонили 43 "бандити" й узяли як трофеї: 128 гвинтівок, 2 пістолети, 1 "наган", 12 ручних і 3 станкові кулемети, 2 міномети, 450 гранат, 13440 набоїв, ящик патронів для протитанкових рушниць (ПТР) і 4 коней. Загальна кількість захопленої стрілецької зброї (143 одиниці), не узгоджується із заявленою кількістю вбитих ворогів.   

25 квітня: прорив 

Ще вдень на нараді об’єднаного штабу УПА командири вирішили, що треба прориватися з кільця. "Прорив мав відбутись трьома напрямами, де по даним розвідки було найменше скупчено ворожого війська, і де ворог найменше сподівався нашого нападу", — писав автор підсумкового звіту.

Надвечір "Ясен" зібрав усі підрозділи в урочищі Провороття на північний захід від Гурбів. На посаду загиблого Олександра Степчука ("Сторчана") він призначив курінного політвиховника Івана Шеретюка ("Гірчицю"). Іван Сало ("Мамай") передав командування куренем сотенному Михайлові Кондрасю ("Міші", "Великану"). Обоз із пораненими (50 возів, 100 людей) та цивільних людей (200–300 осіб) довелося залишити — їх відіслали на захід углиб лісового масиву з настановою самим виходити з оточення. 

Уночі 25 квітня почався вихід з котла. Перша група (сотенний "Панько", чотовий "Ярошенко", чотовий "Чорногора" та інші) просікою попід річкою Понурою вийшла на південь у Суразькі ліси без пригод.

Дві інші колони вирушили попід лісом, минаючи села Чернява та Святе, у напрямку Точевицько-Дерманських лісів. "Ясен" перебував при курені "Докса", який ішов в авангарді. "Маршем керував уже к-р Черник, — згадував Микола Свистун. — Витворився хаос під час маршу (сексоти працювали) так, що над ранок відділи розбилися. К-р Черник (Гриць) десь відбився від відділів".

Угруповання розділилося, не доходячи до села Мости: одна колона на чолі з "Ясеном" перейшла на північний берег річки Збитеньки (Свитеньки), друга — при якій були "Еней" ("Роман") і "Черник" ("Гриць") — продовжила рух південним берегом до греблі в село Буща Мізоцького району.

На світанку колона "Ясеня" досягла Бущі, і курінь "Довбенка" став обходити село з лівого боку. У цей час на вузьку переправу з правого боку Збитеньки заходила колона "Енея". Виявилося, що в селі стоять "совєти". Це була оперативна група штабу 21-ї бригади: Окремий батальйон бойового забезпечення (120 солдатів) з танковим взводом, при яких перебував і комбриг Володимир Петрулін. Ледве одна чота встигла перейти греблю, як два танки під’їхали до переправи та відкрили вогонь по колоні "Енея".

"Військо, на чолі якого їхав к[оманди]р Еней, — писав у спогадах керівник Військово-польової жандармерії групи "Богун" Микола Андрощук ("Вороний"), — спанікувавши, кинулись назад бігти так, що на самому переді залишився майже одинокий к[оманди]р Еней, котрий під ворожим вогнем став повільно зсідати з коня. Ця холоднокровність і рівновага не мало здивувала присутніх, а немало також і вплинула на стрільців, котрі зобачивши свого командира одиноким, частинно завернули назад та залягли". 

Відходити назад означало повернутися в мішок під Гурбами. Тому залишалося тільки пробиватися через Бущу. Щоб розчистити шлях усім загонам, "Ясень" розпорядився скувати залогу НКВС боєм. 

"Курінь к-ра Докса зай­няв оборонну лінію на східному краю бущівської гори, щоб не допус­тити ворога в цей напрям, де переправлялися через місток наші передні частини. Мій курінь зайняв північно-західний край цієї гори", — згадував курінний "Великан" зі з’єднання "Холодний Яр". Зі звітів випливає, що курінь "Великана" та відділ із куреня "Балабана" залягли в окопах, які раніше вирили радянські вояки. Курінь "Довбенка" одержав наказ зайти в тил червоним зі східного боку Бущі. Сотенному "Ворону" призначили позиції на горбу біля фільварку. Курінь "Бувалого" атакував село з боку Борщівки-Руськоїнині — Борщівка Друга, що на півночі.  

О 6:30 озвалася зброя повстанців. Ударом із заходу, півночі та сходу вони відрізали бущанських чекістів від сполучення з іншими гарнізонами. Бій клекотів до 15:00, доки основні сили УПА не минули село й не зникли в Точевицькому лісі. Низка повстанських джерел твердить, що упівці пострілами з ПТР і в’язками гранат підбили два радянські танки з чотирьох. Утім, в оперативному зведенні 21-ї бригади зазначено, що пошкодження отримав лише один танк, уражений бронебійниками, але він залишився на ходу. Це перегукується зі словами шефа штабу з’єднання "Холодний Яр" Євгена Басюка ("Компанійця") про тільки один підбитий танк.

О 18:30 на допомогу опергрупі прибули піхота 228-го ОСБ і кіннота 2-го ескадрону. Але вони застали тільки 50 повстанців з ар’єргандного підрозділу, з яким мали сутичку в лісі між Борщівкою-Руською та пасікою Жуковського. У штабі 21-ї СБр вважали, що в Бущі вбили 72-х та взяли в полон двох повстанців, а власні втрати обмежувалися лише одним убитим і десятьма пораненими (не рахуючи командира танка). 

У Точевицькому лісі угруповання УПА зупинилося на ночівлю та впорядкувало свої відділи. Курені групи "Богун" УПА-Північ за зразком з'єднання "Холодний Яр" були зведені в з’єднання "Донбас" під командуванням Дмитра Казвана. 26 квітня обидва з’єднання пішли в рейд на північ Рівненщини, щоб відірватися від можливого переслідування.

Кременецька операція НКВС тривала до 27 квітня 1944 року. Ще три дні після бою під Гурбами Внутрішні війська прочісували довколишні ліси, ловили чи знищували дрібні групи повстанців і цивільних, розшукували склади зброї та майна.

Втрати сторін

За масштабами боїв і кількістю учасників Гурбенська битва стала найбільшим боєзіткненням УПА з військами НКВС за всю історію визвольної боротьби. В офіційному звіті УПА "Гурби" зазначено, що повстанці втратили 136 вояків загиблими, зокрема 15 важкопоранених, які потрапили в руки енкавеесівців і були замучені, а також 100 цивільних. Серед загиблих упівців — курінні "Сторчан" і "Непитайло", сотенний "Булка". Поранення дістали 75 бійців. Втрати супротивника звіт описував як 900 солдатів убитими, на яких припадало тільки 6 трофейних кулеметів, 10 автоматів, 37 рушниць, 2 міномети тощо. З чого можна зробити висновок, що ці дані неймовірно перебільшені.

Інший звіт "Гурбинський бій" (травень 1944-го) називає загальну кількість загиблих 200 повстанців і 200 новомобілізованих людей, а також понад 300 цивільних і рекрутів — полонених. 

З оперативних зведень бригад випливає, що впродовж Кременецької операції та кількох наступних днів ВВ НКВС нібито вбили  2072 (17 СБр — 128; 21 СБр — 1023, 23 СБр — 362, 24 СБр — 536, 18 кавполк — 23) та взяли в полон  1481 (17 СБр — 562; 21 СБр — 306, 23 СБр — 182, 24 СБр — 385, 18 кавполк — 46) повстанців. У підсумку — 3553 осіб. До слова, серед них виявилося 65 німецьких військових. Незадовго до битви упівці відбили в червоноармійців групу з 90 військовополонених під час конвоювання в селі Гільча Здолбунівського району. Частина з них загинула в ході битви. 

Схожу цифру — 3588 осіб (2018 вбито та 1570 захоплено)  — доповідав Кремлю нарком внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія 3 травня 1944 року. Тобто радянська сторона вважала, що під Гурбами загинули чи потрапили в полон майже всі учасники УПА. Чого бути не могло, адже левова частка їх таки вирвалася з оточення. Щоб знищити таку кількість особового складу противника, сторона, яка наступає, повинна переважати кількісно в десятки разів. Отже, як мінімум кількість убитих багатократно завищена.

У звіті Берії зазначені такі трофеї: гармат — 7, станкових кулеметів — 5, ручних кулеметів — 42, мінометів — 15, автоматів — 31, гвинтівок — 298, ПТР — 6, пістолетів — 16, німецька радіостанція — 1, набоїв — 45000, мінометних мін — 539, возів — 120, коней — 129, телефонних комутаторів — 2, телефонних апаратів — 4, бензину — 10 бочок, похідна кухня — 1, мотоциклів — 5, ручних гранат — 789 і навіть справний літак У-2.

На підставі кількості трофейної стрілецької зброї (316 одиниць) Ігор Марчук робить висновок, що реально в битві під Гурбами могло загинути щонайбільше 300–400 упівців. Не слід скидати з рахунку те, що частина зброї могла належати полоненим або була покинута. Начштабу з’єднання "Холодний Яр" Євген Басюк у спогадах твердив, що 24 квітня загинув 201 повстанець, а в наступні дні — ще 314 поранених, 28 санітарок і приблизно 200 цивільних, виявлених червоними при прочісуванні лісів. Щоправда, кількість добитих поранених суперечить даним інших звітів, а стільки санітарок у медичному пункті УПА взагалі не було.   

У кількість захоплених повстанців (1481 чи 1570) теж повірити важко. Так, серед них було чимало мобілізованих, необстріляних і подекуди неозброєних бійців, які не були боєздатними й легко потрапляли в полон. Також не всі, хто відстав від своїх відділів і вибирався з оточення самотужки, змогли пройти крізь заслони Внутрішніх військ. Але на кожного заарештованого повстанця в НКВС заводили кримінальну справу. Тоді в архівах СБУ (яка зберігає документи радянської держбезпеки) мало б залишитися півтори тисячі справ на учасників Гурбенської битви. Однак про таку кількість архівних кримінальних справ історикам невідомо. Тож кількість полонених у Гурбенській битві, найімовірніше, також завищена. 

На цьому тлі втрати ВВ НКВС виглядають надто скромними: 13 вбитих (21 СБр — 6; 23 СБр — 3; 24 СБр — 1; 18 кавполк — 3), 3 зниклих безвісти (24 СБр) та 48 поранених (17 СБр — 6; 21 СБр — 36; 23 СБр — 2; 24 СБр — 4) або 11 вбитих і 46 поранених, за даними Берії. Адже, як доповідали самі енкавеесівці, впродовж 21–27 квітня відбулося 26 бойових зіткнень, деякі тривали по 8–11 годин. У боях такої інтенсивності втрати мали б бути відчутними.

Проте в архіві Внутрішніх військ НКВС зберігся поіменний список загиблих і поранених військовиків 21‑ї стрілецької бригади. І ті самі прізвища знаходимо в донесеннях батальйонів цієї бригади про втрати на сайті УБД "Меморіал", що походять із Російського державного військового архіву. Тож, судячи з цього, червоні війська в Кременецькій операції справді мали настільки нижчі втрати в порівнянні з УПА. Зрештою, радянські війська мали колосальну перевагу в вогневих засобах — більше мінометів, гармат і навіть танки та літаки, яких не було в упівців.

Проте, за висловом американського військового експерта Шона Макфейта, переможцем слід вважати не того, хто знищив більше солдатів противника, а   хто досягнув своєї мети. А операція генерала Марченкова попри сприятливу статистику не виконала поставлених перед нею завдань. З’єднання УПА не були розгромлені — вони вирвалися з оточення, дісталися на Полісся та згодом повернулися на Південну Волинь. 

Своєю звитягою під Гурбами українські повстанці показали комуністичному режимові, що національно-визвольний рух не вдасться ліквідувати швидко. Показово, що одного з командувачів УПА під Гурбами Василя Кука держбезпека захопить у полон тільки в травні 1954-го — рівно через 10 років після Гурбенської битви.