"Я і Фелікс": світле кіно про важкі часи

"Навряд чи Фелікс зараз живий"

Це не екранізація, а фільм за мотивами книжки "Хто ти такий?". Роман інший — багатошаровий, складний, пронизливий, більш жорсткий і чесний. Сценарій ми писали разом з Чехом. Книжка тоді ще не вийшла друком, ми чимало змінили, викинули. Деякі епізоди я позичила з власних спогадів. До прикладу, першу сцену —– танець Фелікса. Так танцював мій батько, а я маленька за ним спостерігала. Чех мав з’явитися у фільмі — як оповідач. Ми навіть записали його голос. Та коли поклала це на картинку, зрозуміла, що воно не працює, спрощує сюжет. 

Дія роману відбувається в Черкасах в дев’яностих. Ми не могли туди поїхати з дуже прозаїчних причини — експедиція для знімальної групи коштує дорого, бюджет був обмежений. Тож знімали в Києві й трохи в Житомирі. Над локаціями довелося попрацювати команді реквізиторів, постановникам і художникам. 

Тимофія в дитинстві зіграв Андрій Чередник, наш з Чехом син. На той момент йому було 10 років. Спочатку йому було цікаво, потім нудився. Не певна, що він до кінця усвідомлював, що грає свого батька в дитинстві. Цікаво було дивитися на його реакцію кілька днів тому, у Києві. Тепер йому 14 і він, здається усе зрозумів. Актор, котрий зіграв Тимофія підлітком — Влад Балюк з Івано-Франківськ. Він не мав досвіду в кіно, лише в театрі. Хоч історія за часом була далека від нього, але він розумів її сенс. Людські стосунки незмінні. Так, зараз наші діти не міряють кросівки на картонках на базарі, вони не настільки травмовані бідністю, та у них інші виклики й проблеми. 

Іздрик опинився у фільмі випадково. Оскільки в мене не було затвердженого касту, я попросила сина і Юрка знятись у тизері для Держкіно. "Я стільки років цього чекав!" — зреагував Іздрик. Потім сумнівалася, чи затверджувати їх на фільм. Бо знімати непрофесійних акторів — те ще випробування. Та на етапі репетицій зрозуміла, що це працює. Я дозволила Іздрику бути собою в запропонованих обставинах. Він багато знає про межові досвіди, про балансування на краю. Йому не треба пояснювати. Це мені треба було пересвідчитися, що ми таки вибудуємо органічний образ. 

"Я і Фелікс" — реальна історія, хай і з певними змінами та додумуваннями. Наприкінці книжки Тимофій випадково зустрічає Фелікса у місті, а той його не впізнає. В фільмі інший фінал — дорослий Тимофій дізнається, що Фелікс телефонував на його стару квартиру, а коли дізнався про смерть бабці, сказав: "Це кінець". Це теж правда. Коли ми працювали над сценарієм, Артем розпитував маму і дядька про певні деталі життя Фелікса. І виявилося, що був телефонний дзвінок від нього. Авжеж, ми хотіли знайти його, питали знайомих, подавали запит у спілку ветеранів війни в Афганістані. Навряд чи він зараз живий. 

"Найгірше було, коли я намагався вдавати з себе актора"

Іра Цілик для мене — передовсім улюблена поетка. Та коли я довідався, що вона ще й кіно знімає, попросив, аби запросила мене. Ірина й Артем вважали, що я ідеально підходжу на роль Фелікса. Не знаю, чому саме я, бо книжку "Хто ти такий?"не читав. Та й сценарій також. Просто завчав свої репліки і говорив їх. А монологи, які були в мого героя по ходу фільму — вигадував просто перед камерою. Імпровізував. 

Єдине, що мене єднає з моїм персонажем — це досвід алкоголізму. Очевидно, що така людина виглядає трохи інакше, ніж інші. Тому й здається, що я так гарно вжився в роль. Що мене порівнюють з Феліксом — та окей, добре. Я не актор, не знаю акторських технік. По ходу зйомок виявилося, що вживатися у роль мені особливо і не треба. Головне — з правильною інтонацією сказати свої фрази й "ріпу" повернути так, аби вона опинилася у правильному ракурсі перед камерою. Все! Найкраще мені зазвичай вдавався другий дубль. Далі все йшло гірше і гірше. Спонтанний вияв — він найщиріший. Найгірше ж було, коли намагався вдавати з себе актора і щось грати. 

Дякувати Богу, я виростав не в 1990-ті, а в 1970-ті. Хай це були не найкращі часи, але в побутовому плані, попри всю убогість Радянського Союзу, такої біди не було. Я з благополучної родини, мав чудовий приклад чоловіка в образі свого батька. В житті такого Фелікса не мав, та і свого Тимофія у мене не було. Маю сина, йому скоро 40 років, напрявляти й впливати на нього не вийде.

Після п’яти місяців зйомок зробив висновок, що немає ганебнішої роботи для чоловіка, ніж кіноактор. Це треш! Але досвід отримав хороший. Я повірив у цей проєкт, бо бачив, як над ним працюють Іра й Артем. Я бачив, як їх пре, реально. Перший рік ковіду, світ котиться в тартарари, а отут сидить закохана пара і знімає велике ігрове кіно в країні, де в принципі біда з кіноматографом. Я дивився на це і думав — ну от, стільки любові, стільки драйву, це не може бути погано. Фільму ще не бачив. Трохи боюся дивитися, бо не люблю українське кіно і себе на відео. Хоч на фото люблю. 

"Фільм вайбовий, світлий, емпатичний. Такий, як і його режисерка"

Вперше кіно бачила півтора роки тому, на голосуванні премії КіноКоло. Нещодавно подивилась вдруге, на великому екрані, й помітила доволі одностайні рецензії та відгуки на стрічку. Кажуть, що кіно світле та дуже емпатичне. Часто порівнюють з книгою Чеха "Хто ти такий?", хоч це два різні твори, попри те, що сценарій писали Цілик та Чех разом.

"Я і Фелікс" — один із низки українських фільмів, котрі показують 1990-ті. Хоч майже кожен режисер відхрещується від цього й заявляє, що фільм не про час, а лише про особистий досвід у декораціях часу. Олег Сенцов чи не єдиний, хто не відкинув це, бо його "Носоріг" буквально про бандитизм, рекет і важке життя. Тут нічого дивного, адже режисери й режисерки виростали у той час, це етап їхнього формування — зрозуміло, що вони хочуть відрефлексувати його. Але оскільки у суспільстві не дуже хочуть згадувати той період, тому й відхрещуються від "епохи". 

Картинка, робота художника, оператора, декораторів, костюмерів, художників постановників — мені дуже сподобалися. Ірина Цілик дуже сильно заглибилася у достовірність. Знімали Києві на Дарниці та ДВРЗ, у характерних будинках і квартирах. На щастя, у нас є ще локації та декорації, аби зануритися у дев’яності. Побут зобразили дуже точно, окремими фразами героїв заглибили нас у контекст. Мені зрезонувала фраза мами головного героя. Вона — втомлена і непривітна жінка. Грошей завжди немає, чоловік кудись вшився, тягне і побут, і сина, а тут ще й мама якогось алкаша привела додому. І от після спроби втопити кошенят вона каже в сльозах: "Я собі навіть колготок купити не можу". Зараз це нонсенс, як це не можна купити колготок? Але тоді це було буденністю. Це принизливо, тому наші люди й не хочуть про це згадувати. 

Іздрик добре грає такого-собі чувака в запої. А от з іншими епізодами він не впорався. Коли спілкується з Тимофієм, коли займається повсякденними справами. Я хотіла краще зрозуміти їхні стосунки — вони ж очевидно були дуже яскравими й цікавими. Харизми Фелікса і впливу на хлопчика нам не пояснили. Бракнуло глибини персонажа, її мали б розкривати діалоги. Та в них герой Іздрика говорить тривіальні речі. Є біда зі звуком, що часто трапляється в нашому кіно. Ці моменти треба було дотягнути. Менше з тим — Іздрик отримав Золоту Дзиґу за роль другого плану, для багатьох він — найкраще у фільмі. 

"Я і Фелікс" так чи інакше теж про війну. Не лише нашу, але й війну в Афганістані. Нам ще дуже соромно переосмислювати цю сторінку історії, хоч такі спроби уже є. Суспільство все ж розуміє, що наша участь у тій війні не є чимость таким, чим варто пишатися. Бо в Афганістані наші військові виконували таку ж функцію, як буряти виконують у нас. Це кричуще порівняння, однак треба розуміти, ким ми там були. Часто українців, які воювали там, називають жертвами. Та ми бурятів жертвами не називаємо, а співучасниками. Пора уже чесно почати говорити про нашу роль там і хоча б через мистецтво проговорювати тему. Війна й завершує фільм. Дорослий Тимофій, приходить у квартиру свого дитинства, ми розуміємо, що він військовий і захищає Україну на сході. Там же він отримує флешбек від Фелікса. 

Стрічці дещо бракує сюжетності, насиченості, захопливості, щоб стати масовим кіно, на яке піде багато людей. Авторським його теж не назвеш — занадто просто, та і режисерка його так не позиціонує. Однак попри все, обидві публіки дають йому позитивні відгуки. Фільм вайбовий, світлий, емпатичний. Такий, як і його режисерка. Вона — одна з найкращих і найперспективніших в Україні. Однак судити про її внесок у кіно за двома стрічками складно. Треба, аби вона знімала ще. На жаль, найближчим часом це буде складно через низку причин.