"В галюцинаціях я бачила батька". Дитинство на спецпоселенні

Небезпека висіла в повітрі

"Готуйтеся пані Берестова, бо й вас вивезуть", — попереджали дружину священика Ірину сусіди і знайомі, проте жінка до останнього не хотіла прийняти сувору реальність. Особливо порівнюючи з минулим, розміреним життя. Оперна співачка Ірина-Гелена Берест походила з інтелігентної галицької родини Мриглоцьких, була представницею богемного життя міста та власницею модних убрань та оздоб. Більше за майбутнє переймався чоловік отець Роман-Мар’ян Берест, адже добре розумів, що наближається війна і нова влада. Після висвячення Роман Берест обіймав посаду пароха у селі Борусів на Львівщині, згодом у Бишкові на Тернопільщині. Тут священик активно займався релігійним та громадським життя села. В часи Голодомору отець створив у селі комітет допомоги голодуючим українцям. Також на Тернопільщині священик почав співпрацювати з ОУН. 

У червні 1934-го Роман Берест став парохом села Полоничінині Золочівського району Львівської області, де теж вів активну проукраїнську діяльність та навчав свою паству. "Я хочу бути з народом. Я хочу бути серед народу. Я хочу піклуватися про нього, про його духовність, про його релігійність", — говорив він у той час.

Село було багатонаціональним, тож діяльність отця Романа не подобалася місцевим полякам, а найбільше священикові з костелу, який часто конфліктував із Берестом.  

Остання записка

Роман Берест трепетно відносився до своїх дітей — старшого сина Юрка та доньок Лесі і Марти. Малу Мартусю він часто брав із собою у Полоничі, там за дитиною доглядала наймана працівниця Мариня. Дівчинці подобалося бути в Полоничах, проте вона помічала напруження та конфронтацію з польським населенням. 

«Пригадую, вже як совіти прийшли, тато ходив засмучений. Я питаю: "Чому татку плачеш? У тата щось болить?". — "Та ні, кицюню, в мене нічого не болить, але душа в мене болить". Отак відчував що його заарештують», — розповідала про батька наймолодша дочка Марта.

Жертовність та патріотизм отця Береста цінували його парафіяни, проте недоброзичливців було більше. Восени 1940-го до сімейного обійстя Берестів на вулиці Руській у Львові, де мешкали батьки священика, прийшли поліціянти. Під час обшуку підкинули зброю. Отця Береста арештували з трамвая, коли він повертався з Полонич. «Леся подивилася на то все і заплакала. Каже: "Нема татка нашого, забрали татка. Я вже не маю татка"», — пригадувала ті події Марта Берест.

18 січня 1941 року за вигадані злочини, а саме — збройне повстання і підготовку до контрреволюційних злочинів, отця Романа засудили до смертної кари. Під час етапування Роман Берест викинув на вулицю клаптик паперу, де було написано: "Нас п'ятдесят, їдемо на смерть, священик Берест". Вирок виконали у квітні 1941 року. 

Година на збори

"Залишіть, хоч ту дитину, вона хвора", — плакала і просила Мариня конвоїрів, що прийшли вивозити сім’ю Берестів. Мала Марта саме хворіла і лежала з гарячкою. "У неї є мати", — грізно відповідав старший з конвою, що сидів біля піаніно і крутився на кріслі. Ірина Берест ніяк не могла зібратися з силами, жінку долав страх. Побачивши це, один з поліціянтів почав похапцем збирати речі з шафи, згрібаючи їх в клунки. Як потім виявилося, більшість речей були непотрібними, адже то були речі батька та брата. Юркові Бересту напередодні вдалося втекти закордон, тому в ту ніч з дому вивозили Ірину з дочками. Леся Берест спробувала заховатися на горищі, але дівчину спіймали. 

<p>Марта та Леся Берест.Каргасок Новосибірської області, РРФСР, 1944 рік</p>

«Мариня дала нам чайник. А я ляльку свою взяла, я її дуже любила. Я потім ту ляльку комусь у вагоні подарувала. Коли нас виводили, Мариня плакала… Привезли на вокзал, столяли тягарові вагони для худоби, заповнені вже людьми. Людей ще привозили  із села з клунками. "А шляк би їх трафив тих москалів!", — сварилися вони. Всадили нас усіх у переповнений вагон, тоді людей вивозили щодня і щоночі».

У дорозі люди помітили, що Марта хвора й уступили їй місце на нижніх нарах. Їсти давали на зупинках, роздавали кожному по одному черпаку баланди і шматку хліба. Мама брала їжу в чайник, який дала Мариня, так пережили важкий час етапування. Хоча з того етапу вижили не всі, зі спогадів Марти, по дорозі в їхньому вагоні померла дитина. 

Далі сім’я прибула в Томську область неподалік річки Васюган, у село Усть-Чижапку. Поселилися в старій покинутій землянці, яку наполовину ділили з репресованою єврейською сім’єю. «"Фашистів привезли. Фашисти зі Заходу". Нас фашистами називали, бандерівців ще тоді не було», — пригадувала як сприймали їх місцеві Марта Берест.

Щоб вижити довелося працювати на лісоповалі, туди ходила працювати  навіть мала Марта. Набирали воду в річці Васюган, на її березі збирали мертву рибу, щоб вижити. Життя на спецпоселенні було вкрай важким.

Рідний свист

На сім’ю чекали нові випробування. За доносом місцевих на спецпоселенні арештували Ірину Берест. «Маму заарештували, бо як нас називали буржуями і фашистами, то мама сказала: "Ми не фашисти, ми ні в кого ніколи нічого не забирали. Ми ніколи з рідної землі нікого не виганяли. То фашисти ті, що нас сюди привезли, вирвали нас вночі з малими дітьми…". На маму донесли і за нею прийшли, заарештували. Ми залишилися з Лесею самі».

<p>Марта Берест. Каргасок Новосибірської області, РРФСР, 1944 рік</p>

Життя в тайзі, де до населених пунктів приходять ведмеді, було вкрай небезпечним для сестер. Спочатку дівчата виживали самі, їжі не  вистачало, довелося жебракувати. Сусідня єврейська родина давала дівчатам по грудці цукру, також їли дохлу рибу та черемшу, зібрану біля дому. Це не рятувало. Згодом 15-річна Леся влаштувалася на роботу прибиральницею в дитячий садок, намагалася вкрасти зі зміни для сестри трохи їжі, але це помітили, і сестру звільнили. В часі поневірянь, голодна та втомлена Марта захворіла: «Я вже лежала, галюцинації мала. Причувалося, що тато прийшов і щось співає, щось свистить. Тато мав такий художній свист. І як я у Львові ще дитиною хворіла,  тато питав: "Мартусю, що тобі засвистіти?". І він свистав народні пісні. І мені так вчувається, що тато приходить і щось свистить. А то свистів вітер в "русскій пєчці". І я кажу: "Лесю, ти знаєш, татко вже знову був в мене, так свистів, так гарно висвистував пісню". — "Та що ти фантазуєш?". І я вже лежала непритомна, вже помалу вмирала з голоду…»

Врятував Марту чоловік, якого разом із ними етапували зі Львова. Він забрав дівчат до своєї сім’ї, а згодом їх перевели в дитячий будинок в Новоюгіно. Там сестер розділили, адже Лесі вже виповнилося 16 років. Марта залишилася сама.

У 1944-му звільнилася Ірина Берест, сім’я змогла поїхати в Україну. Проте в західних областях поселитися забороняли. Тимчасово мешкали у  Воронезькій області, потім зрештою повернулися до Львова. 

Життя на свободі для Берестів теж не було легким, їхнє помешкання конфіскувала радянська влада, тому довелося шукати нове житло. Крім того, необхідно було приховувати своє минуле, щоб уникнути нових репресій.