Український слід у тайзі. Історія репресованої родини Концевичів

Безневинні діти "винних" батьків

"Сестричка мала шість місяців, померла в Читі. Купи гравію були, мама спеленала її, принесла на той гравій, положила, вітер кучериками розвівав, а ми поїхали дальше. Ще там рожениця дитину родила, також мертву дитину положила. І ми поїхали дальше". Цей спогад на все життя закарбувався в пам’яті Ольги Концевич (у заміжжі Кінаш). 16 жовтня 1949 року життя сім’ї Концевичів кардинально змінилося. Їх депортували із рідного села Береги на Львівщині через звинувачення у співпраці з членами українського націоналістичного підпілля. Дім Концевичів часто відвідував командир місцевої повстанської боївки на псевдо "Залізний", радився з батьком Михайлом і забирав деяку допомогу для підпільників: "Тато був страшний націоналіст, залізний тризуб у подушку запхав, зашив і так на Сибір віз", — оповідала Ольга Кінаш.

Після Другої світової війни сталінський режим депортував із Заходу України близько 200 тисяч людей, котрі належали до родин українських повстанців чи допомагали їм. Діти складали значну частину депортованих, поряд із жінками та літніми людьми. Згідно з архівною документацією, частка дітей серед вивезених осіб становила 20-25%. Декого забрали немовлям, дехто народжувався в потягу, а дехто був уже свідомою, проте все одно дитиною. Так депортували й родину Концевичів з дітьми — 17-річною Ольгою, 15-річним Омеляном, 13-річним Михайлом, 10-річною Павлиною та піврічною Вірою. 

З метою економії вагони вщент наповнювали репресованими. Коли людей не вистачало, арештантів тримали на запасних коліях в очікуванні поповнення. Родина пані Ольги теж перебувала на пересильному пункті в Бориславі. Далі чекала далека дорога з обмеженим простором, нестачею їжі та води, без медичної допомоги. Люди потерпали від пневмонії, інфекційних та респіраторних хвороб. "Діти так пити хотіли, що в тих телятниках "штаби" залізні лизали", — пригадувала Ольга Кінаш. 

Такі умови для багатьох невільників були непосильними і люди гинули. Найбільшою смертність була серед дітей та літніх людей.

Барак, землянка чи комора?

<p>Будинки на спецпоселенні у м. Воркута, Комі АРСР</p>

До місця спецпоселення репресованих розподіляли відповідно до запитів представників народного господарства, що узгоджувалося з керівництвом ГУЛАГу. Зазвичай у районі спецпоселення були й виправно-трудові табори з суворими умовами утримання. Хоча спецпоселенці не знаходилися під конвоєм, проте теж мали низку обмежень. Трудові поселення не повинні були утворюватися ближче, ніж за 200 кілометрів від прикордонної смуги, поблизу залізниць, міст, робітничих селищ і великих селищ, а також фабрик і заводів, колгоспів, радгоспів і машинно-тракторних станцій. Вони перебували в підпорядкуванні спецкомендатур і відділів спецпоселень ГУЛАГу в НКВС СРСР, куди репресовані повинні були з’являтися на реєстрацію. Спецкомендатури відповідали за облік спецпоселенців і контролювали їхнє пересування. 

Ольгу Кінаш зі сім’єю направили до Хабаровського краю, який із Красноярським краєм, Кемеровською, Іркутською та Молотовською областями "прийняв" найбільше репресованих українців. Територію "Зеленого клину", раніше заселяла значна кількість переселенців із України, що досить вдало репрезентували свою ідентичність та створювали власні громадські організації. Але до певного часу, поки це не почало хвилювати радянську владу і українське населення регіону зазнало масових депортацій і русифікації. А нові "робочі руки" масово вивозили сюди вже в 1940-х.

Після приїзду репресованих поселяли переважно в старі бараки, землянки чи комори без належних умов для життя. Норма житлової площі на одну особу становила 1,9 м², (насправді часто площа була ще меншою).  "Привезли нас в бараки без вікон, без дверей. "Бендеровцов привезли. Смотрите…". Мама подушками і периною заставила вікна, аби до ранку переночувати. Тато нас кожухом накрив, і ми як курчата сиділи до ранку. Зранку прийшов голова колгоспу, вставили два вікна, привезли дров, і вже трошки зігрілися", — пригадувала приїзд на спецпоселення Ольга Кінаш. 

Житло розділили навпіл з іншою сім’єю — одинокою жінкою з дітьми. З часом навіть у таких складних умовах старалися налаштувати побут та зберігати національні традиції. "На самі Різдвяні свята ще одна дівчина і я взяли мішок, в який напхали соломи, і йдемо ввечері по капусту замерзлу. 3 кілометри пішки в 40-градусний мороз. Йдемо, вовки виють, не знаємо, чи йти далі. Прийшли, були гарципосудини об'ємом 3 л з капустою, то я взяла дві головки… На Святий вечір мама сокирою нарубала тої капусти і зварила. А другу половину мама мала трохи крупи, засипала ту капусту, і віднесла Фені, яка мала четверо діточок. Отака була наша вечеря Свята".

Працювали і малі, і старі

Хоча умови життя на трудових поселеннях відрізнялися від утримання в таборах ГУЛАГу, проте складно назвати їх легшими, враховуючи кліматичні умови та примушування до праці на "благо держави". Сім’ям, де не було придатних для роботи, доводилося найважче, адже їх мусили годувати родичі. Ця категорія депортованих отримувала лише 300-500 грамів хліба щоденно. Придатність до роботи і сферу, в якій доведеться працювати, визначали після приїзду на спецпоселення. "В колгоспі влітку немає ні вихідних, ні неділі, ні празника. Ті, хто на "участках", влітку ремонтують машини і трактори, а взимку рубають ліс. Наша сім'я велика , в колгоспі копійки на день заробляли. Куфайку і валянки купити не було за що. Тому мене і брата посилали на "участок" заробити трохи грошей".

Щоб трохи заробити взимку Ольга з молодшим братом влаштувалася працювати у так званих "участках" на лісозаготівлі. Поруч працювала і сусідка по будинку Феня. Трактори КТ-12 ревіли, кожен мав платформу, на яку вантажили по чотири важкі стовбури. Завдання Ольги з сусідкою було прокладати дорогу до цих машин. Протягом тижня працювали в нічну зміну, наступного — у денну. Уночі завивав вітер, тайга стогнала, сухі гілки тріщали й сипалися довкола. Харчовим пайком був замерзлий хліб, який не вдавалося розігріти на вогні. Він лише обвуглювався, але залишався кам’яним. Трактор приїжджав, вантажився і рушав у темряву, а жінки чекали в лісі, за часом слідкували по небу. "Скільки ще до ранку? — Оля, Медведиця ще високо, десь третя година. До восьмої ще п’ять годин… як же довго", — переповідала діалог Ольга Кінаш. На ранок вони поверталися в барак у якому селилися на період роботи, а назустріч уже йшли інші репресовані, що трохи відіспалися та відігрілися.

Під час хрущовської відлиги у 1958 році родину Ольги амністували. Брат Михайло залишився жити в Читі. Решта членів сім'ї повернулися додому на Самбірщину. Оскільки хату конфіскувала радянська влада, довелося зводити нове житло. 

Депортації на спецпоселення були одним із головних методів боротьби проти незгодних, ідейних та заможних людей, способом використання їх дармової праці. Це одне із найжорстокіших знарядь радянського терору було покаранням за "інакшість", спробою зламати дух і стерти пам’ять. Вони перевернули життя сотень тисяч українців, понівечили людські долі, проте не знищили їхнього духу. Репресовані українці поверталися та плекали свою ідентичність. Історія сім’ї Концевичів — одна з тисячі, але голосить за інші невідомі.