"Ці землі дуже легко стали би польськими"

Російська спадщина

Річ Посполита була однією з найбільших держав Європи, та наприкінці XVIII століття її території розібрали сусідні держави. Зокрема Волинь потрапила до Російської імперії. Тут відбулося декілька адміністративних змін, і ще в 1790-х було утворено Волинську губернію. Її центром мав стати Звягіль, який 1795 року навіть перейменували в Новоград-Волинський. Однак місту забракло відповідної інфраструктури й будівель. Тож губернським містом став Житомир.

Попри втрату державности, поляки на Волині не почувалися скривдженими. Коли на початку ХІХ століття Російська імперія втілювала освітню реформу, поділивши країну на шість округів, то в кожному заснували по університету. Для Правобережжя таким центром стало Вільносучасний Вільнюс. Зате на Волині відкрили Кременецький ліцей, у якому навчалося стільки ж учнів, як у десятьох гімназіях московської округи. Нагляд за округом довірили міністрові закордонних справ Адамові Чарторийському, а за освіту відповідав Тадеуш Чацький. Ці два визначні поляки добилися того, що мережа польських шкіл вкрила ціле Правобережжя. Уже згодом у "Працях етнографічно-статистичної експедиції в західно-руський край" зауважать, що навіть православне духовенство вдома розмовляло польською, бо це "вимога пристойности".

Однак цього було замало, поляки бажали відновити втрачену державність і на початку 1830-х та в 1860-х підняли повстання. Обидва зазнали поразки, тож розвиток національного руху значно загальмував. Повстанці та їхні прихильники або зазнали репресій, або подалися в еміграцію.

Показовою була ситуація на Волині. Згідно з переписом 1897 року, у Волинській губернії мешкало 70 % українців, 13 % євреїв та 6 % поляків. І хоч у містах співвідношення цих народів було інше, але й тут українці значно випереджали поляків. Першість мали євреї — 50,77 %. Далі йшли українці та росіяни — відповідно, 19,7 % і 19,1 %. Замикали список поляки, які становили 7,63 % міського населення.

Попри тотальну більшість, українці не вирізнялися особливою свідомістю. Про це збереглися свідчення галичан, які під час Першої світової війни працювали в комісаріаті УСС на Волині. Сотник Дмитро Вітовський писав у листі: «В Луцьку мужики, питані в суді, хто вони є, якої нації, один в одного, мов підмовлені, відповідають "рус" — навіть не "руський". Щоб хтось назвав себе вже не українцем, але хахлом, то була би новість, яка досі ще не трапилася».

Кращою була ситуація у Володимирі-Волинському, що його очолював українець Гнат Мартинець. У стрілецькому звіті згадано, що селяни, «побачивши інтелігента, починають говорити дуже ламаною польщиною, щойно опісля говорять по українськи. Називають себе "малорусами", а нашу мову "простою". Знають, що їх край забрали колись москалі». Все це було результатом русифікації, тож стрільці взялися створювати українські школи. Описуючи стан поляків, Іван Крип’якевич, який відповідав за поширення шкільництва на Волині, назве їх "нечисленні, але сильні".

Тож у роки Першої світової Волинь майже позбулася польського впливу, зате добряче зрусифікувалася. Після війни за її територію відбулися торги. Та проблема в тому, що хоч би хто її отримав, він мав справу з 70 % українців і майже 15 % євреїв.

Вудро Вілсон і Польський Національний Комітет

<p>Роман Дмовський</p>

На міжнародній арені ідея польської незалежности виразно прозвучала в січні 1918 року — в "14 пунктах" Вудро Вілсона. У 13-му з них американський президент написав про "створення незалежної Польської держави, яка повинна включати всі території з незаперечно польським населенням". Казали, що цьому завдячували відомому піаністу Ігнацієві Падеревському, який особисто зустрічався з Вілсоном.

У Польщі існувало одразу декілька центрів, які по різні боки воєнного конфлікту змагалися за польську державність. Якщо Юзеф Пілсудський творив військові групи із країнами Четверного союзу, то його політичний опонент і лідер так званого табору народних демократів (ендеків) Роман Дмовський боровся на дипломатичному фронті, налагоджуючи контакт із країнами Антанти. Для цього у Франції він заснував спеціальний орган — Польський Національний Комітет (ПНК). У США його представляв Падеревський.

Влітку 1918-го до Вашингтона поспішив і Дмовський. Він зустрівся з американським президентом, а по тому надіслав розлогого листа з поясненням, якими мають бути польські кордони. Про Волинь у ньому згадано побіжно — ці землі поєднали з литовськими й білоруськими. Дмовський писав Вілсону, що місцеве населення не дозріло до державности, але й для поляків ця територія є непосильним тягарем. Виняток становили литовці, але й їхня держава була би така мініатюрна, що для їхнього ж блага краще створити литовську автономію у складі Польщі.

Дмовський запропонував розділити Волинь на дві частини. Західну віддати полякам, а східну — росіянам. Однак справа кордонів залежала від польської влади, якої ще не було. Це стало ще одним полем бою, де зійшлися прихильники Пілсудського і Дмовського.

У листопаді 1918 року владу у Варшаві здобув Юзеф Пілсудський. Безперечно, герой Польщі, який до війни був одним із лідерів Польської соціалістичної партії, організовував підпільну пресу, збройні напади й відбував за це ув’язнення. Під час Першої світової війни він створював добровольчі легіони та воював на боці країн Четверного союзу. У кульмінаційний момент Пілсудський відмовився присягти німецькому кайзеру й зустрів прикінцевий етап війни в німецькому полоні. Тож це був політичний лідер, який на той час тривало і в різні способи боровся за незалежність Польщі.

Якщо до нього й були питання, то якраз із боку Антанти: його вважали "німецьким колаборантом" і не бажали вести з ним перемовин. Тож це змушувало його домовлятися з опонентами — ендеками та безпосередньо Дмовським.

Результатом став поділ повноважень. Пілсудський став Начальником Держави — титул, що його запровадили до президентських виборів. Падеревський очолив Кабінет міністрів і Міністерство закордонних справ. А Польський Національний Комітет на чолі з Романом Дмовським став офіційним представництвом Польщі на Версальській мирній конференції. Саме ПНК мав запропонувати бажані кордони Польщі.

Тож поки Пілсудський займався бойовими діями на різних фронтах, Дмовський у Парижі добивався визнання кордонів. Про Волинь тут не забули...

Париж. 2 березня 1919 року

Історичне засідання ПНК щодо східних кордонів відбулося 2 березня 1919 року під головуванням Романа Дмовського. На ньому обговорювали різні концепції майбутньої держави, а відтак де мали проходити кордони.

"Якщо ця держава має мати один парламент і один уряд, то її територія має бути якомога більшою, але вона не може перевищувати таких меж, щоб цей парламент перестав бути національним польським парламентом, — виступав Дмовський. — Інакше ця держава перестане бути польською державою і перестане бути носієм польської думки та політики. Це означає, що ми не можемо ризикувати, щоб мати навіть 75 % польських депутатів у цьому парламенті. Бо якщо буде навіть 25 % непольських депутатів у цьому парламенті, то є всі шанси, що завжди знайдеться 25 % поляків, які заради амбіцій приєднаються до них, коли вони шукатимуть у них підтримки".

Дмовський і надалі погоджувався з якоюсь формою литовської автономії, та головний погляд звертав на мало заселені території на сході. Саме сюди після поділу великих земельних угідь мали би переміститися поляки з густо населеного центру.

Здається, що сам Дмовський не поспішав прямо говорити про Волинь, а віддав це в руки опонентів. Ідею анексії Волині висловив один із найближчих послідовників Пілсудського — Медард Довнарович. Це був колишній революціонер і бойовик, що відбував ув’язнення в Російській імперії, а під час Першої світової боровся в лавах польських легіонів. У 1918—1919 роках він спершу очолив Міністерство фінансів, а відтак — Міністерство культури. Тож цей заслужений борець за незалежність Польщі тоді так роздумував про східні кордони: "Під час війни цей край був жахливо спустошений, особливо на Волині. Тут ми максимально просуваємо кордон на схід, і я вважаю, що тоді наша експансія, наша еміграція, могла б дуже швидко рухатися на схід, і ці землі дуже легко стали би польськими".

"Ви самі сказали, що можна посуватися на Волинь", — підхопив цю тезу Дмовський, і так ця розмова увійшла в протоколи засідання ПНК від 2 березня 1919 року. Вже наступного дня польська делегація подала офіційну ноту в справах східних кордонів до окремої комісії Паризької мирної конференції.

Останніми рядками офіційної ноти була згадка про Волинь. Звісно, тут промовчали про наміри перетворити ці землі на польські. Приєднання до Польщі було подано як єдиний можливий порятунок цієї території: "Таким чином, територія, повернена Польською державою, охоплює <...> на самому півдні — Волинську область з невеликою частиною Західного Поділля, населену переважно русинсько-мовними, але де сильна польська меншина являє собою єдину інтелектуальну та економічну силу країни".

Що було далі, відомо. Польща погодила свої східні кордони і з більшовиками, і з західними союзниками. Водночас затверджено закони, якими держава мала право навіть силою викуповувати й ділити великі землеволодіння. Їх могли придбати громадяни Польщі, насамперед військові, що отримали додаткові пільги на користування землею.

Лише 1921 року на Волинь, зберігаючи полковий поділ, прибуло 1055 польських солдатів. А 1937-го депутат Леон Сухожевський звітував, що на Волині осіло 22 тисячі родин, або ж 100 тисяч поляків. Та навіть ця цифра не могла вплинути на полонізацію місцевого населення. Колишній львівський воєвода Петро Дунін-Борковський у 1938 році підсумував хибність самої ідеї полонізації волинян: "Що стосується Волині, то спеціально там національної асиміляції не можна собі навіть уявити просто у зв’язку з чисельним відношенням українців і поляків: до кого має місцева сільська людність асимілюватися, коли насправді вона не має ніякого контакту з польським елементом...".

У політичному житті Пілсудський переміг Дмовського, і той відійшов від активної політичної діяльности. Та щодо Волині обидва табори — чи колишніх народних демократів, чи санації (що об’єднався навколо Пілсудського) — були фактично одностайними. Ідея, озвучена в Парижі 2 березня 1919 року, була нереальна, але її дуже наполегливо втілювали в життя.