Шляхами волинських татар

Добрі й старанні господарі, здатні до бою

Практика запрошувати на військову службу вихідців із Криму, Причорномор’я та інших регіонів Великого степу здавна відома у Східній Європі. Це не дивно, адже у тогочасній військовій культурі високо цінували хоробрість, вміння їздити верхи та вправлятись із луком і списом. Щонайменше з XIV століття на службі у великих князів литовських і польських королів були загони, що складались із татарських воїнів. Їх залучали для воєн проти Тевтонського ордену, а згодом — Золотої Орди й Московської держави. По завершенні походів вояків розселяли на півночі, надаючи їм землю, привілеї й право зберігати власну віру — іслам. Так виникли найдавніші татарські общини на теренах сучасної Литви, Білорусі та Польщі.

<p>Офіцер татарського уланського полку</p>

Одна з перших організованих міграцій із Золотої Орди до Великого князівства Литовського припала на часи князя Вітовта, який провадив активну степову політику та мав союз із ханом Тохтамишем. Через подібний зв’язок тюркська знать прагнула здобути політичну підтримку й відновити становище, втрачене у часи міжусобиць в Орді.

Більшість політичних мігрантів зі степового краю не полишали надій на повернення. Серед них і хан Гаджі Ґерай, перший правитель Кримського ханства. Хоч він народився на території сучасної Литви в родині спадкових намісників Криму, доля подарувала йому шанс повернутись на землю предків, щоб очолити могутню державу. Натомість хани Великої Орди Сеїд-Ахмед і Шейх-Ахмед після поразки за спадщину Чингізидів у східноєвропейських степах так і не відновили втраченої влади. А їхнім нащадкам довелося реалізовувати себе на князівській службі.

Не бракувало при князівському дворі шукачів кращої долі, які прагнули здобути славу або ж урятуватися від голоду та епідемій, що прокотилися причорноморськими степами на межі XIV-XV століть. Окремою групою татарських осадників ставали колишні полонені, захоплені в степових походах. Їм пропонували свободу в обмін на вірність і передавали "на поруки" до наявних татарських общин.

Олександр Ґваньїні у праці "Хроніки європейської Сарматії" так писав про служивих татар за часів князя Вітовта: "Року Божого 1396 Вітовт виступив проти татар, переміг їхнє військо… забрав до Литви кілька орд разом з дружинами та дітьми, послав частину в’язнів королю й панам коронним, а інших поселив над рікою Вакою, за дві милі від Вільна... Вони там живуть і нині, з них вийшли добрі й старанні господарі, здатні до бою, які зберегли давню мужність. Вони мають від своїх предків магометанську релігію, вільно живуть згідно з наданими їм правами… вони мають також і свою, позначену арабським письмом корогву, під якою відправляються на війну проти ворога…". Хоч феномен служивих татар існував іще багато століть після смерти князя Вітовта, саме його правління вважається «золотою добою» татарського осадництва.

Татарських вояків на великокнязівській та королівській службі об’єднували в хоругви, численність яких становила від 60 до 120 вершників. На чолі ставали представники родовитих сімей: Барини, Ширини, Наймани, Конґрати, Юшини та Ялоіри. Була ще хоругва Уланів. Її назва відображала степовий титул, яким користувалися "татарські царевичі" — нащадки Чингізидів. Татарські хоругви, або ж "їзда татарська", належали до легкої кавалерії, озброєної луками, стрілами, шаблями, келепами, списами й щитами калканами. Заможніші воїни мали кольчуги, шоломи місюрки й навіть панцирі. Важливо зазначити, що їх уважали місцевими, а не іноземцями. Тож служба у війську була для них таким самим родовим обов`язком, як і для інших шляхетських сімей.

Осадники швидко переймали місцеві мови та звичаї. Частина з них прагнула зміцнити своє становище і зробити політичну кар’єру. Тож приймала християнство, укладаючи династичні шлюби з місцевими знатними родами. Уже за декілька поколінь про тюркське походження таких сімей свідчили лише родові імена, герби чи генеалогічні легенди.

На варті Степового кордону

У середині XIV століття, після поширення влади Великого князівства Литовського та Королівства Польського на руські (українські) землі, осади служивих татар активно поставали на Волині, Київщині, Поділлі, Чернігівщині та Галичині. В околицях десятків тогочасних українських міст, замків і селищ поступово формувалися місця їх компактного проживання. Зокрема, у Луцьку, Ковелі, Полонному, Кам`янці, Тернополі, Львові, Обухові, Овручі, Черкасах, Каневі тощо. Кожна осада мала різні обставини походження та правове становище. Луцьк був одним із ранніх осередків, де осадники мешкали від часів князя Вітовта на окремій вулиці, що мала назву Татарська.

Ефективність і слава татарських вояків у степових війнах XV — першої половини XVI ст. сприяла збільшенню кількости їх підрозділів не лише на великокнязівській чи королівській службі, а й у надвірних арміях місцевих князів та шляхти. Зокрема, серед таких родів, як Острозькі, Заславські, Сенявські, Корецькі, Вишневецькі та Потоцькі. Ці сім`ї мали політичний вплив, фінансові можливості, обширні володіння, власні міста, селища, замки й армії. Тож охоче приймали до себе досвідчених вояків із Криму чи Причорномор’я — кримських татар і ногайців. Серед місцевих осадників переважала не степова знать, а вправні вояки, здатні до служби й ведення господарства. Це була особливість політики осадництва на Степовому кордоні.

Татарські осадники охороняли ці землі у місцевих гарнізонах, а також займалися ремеслами, торгівлею і господарством. Окрім участи у походах, відповідали за безпеку сюзеренів, стерегли річкові переправи й торгівельні шляхи. Супроводжували послів, доставляли листи, полювали. Безпеку пана, якому потрібен захист іще й від місцевих політичних суперників, було надійніше довірити іноземному воїну. Це одна з причин, чому татар використовували для "особистих доручень" — вирішення побутових, спадкових чи земельних конфліктів.

Широка географія татарського осадництва на українських землях проявляє межу, по якій проходив тогочасний Степовий кордон — із його шляхами сполучення, оборонними лініями, а також унікальним досвідом співіснування різних культур, світоглядів і способів життя. 

Острозькі татари

Особлива роль у розселенні служивих татар на українських землях належала князівській родині Острозьких, яка мала маєтності на Волині, Київщині та Східному Поділлі. Завдяки князям Костянтину та Костянтину-Василю Острозьким татарські осадники з’явилися в Острозі, Межирічі, Розважі, Хоровому, Лабуні, Старокостянтинові, Вишнівці, Тернополі, Ювківцях, Дубні, Заріччі тощо. Один з інвентарів міста Острог 1620 року оповідає про функції місцевих татар: "Повинні ставати на кожну оборону ґрунтів, лісів, границь і де їм староста накаже, також і на сторожу під час набігів".

В Острозі татарська громада мешкала на вулиці Татарській. Пізніше — у Зарванському передмісті, що розпочиналося за Татарською брамою. Острозькі татари зберігали релігійну свободу та звичаї. Мали мечеть, "татарського гетьмана" та "писаря"секретаря. Документи початку XVII століття згадують імена місцевих татар Зарванського передмістя. Це близько вісімдесяти родин, здатних виставляти 100-150 кінних до війська князів Острозьких.

Початок Козацької революції середини XVII ст. спричинив великі зміни у політиці татарського осадництва. З утворенням Гетьманщини служиві татари зникли як професійна верства із теренів Київщини, Чернігівщини та Брацлавщини. Частина з них приєдналася до українського козацтва, але більшість перемістилася разом зі шляхтою на Волинь, Західне Поділля й Галичину. Вони продовжили службу у надвірних та королівських підрозділах, воюючи у відомих кампаніях Речі Посполитої проти Війська Запорозького, Кримського ханства, Московської держави, Швеції та Османської імперії.

За наступні десять років кількість татарських підрозділів на королівській службі зросла з 8 до понад 30 хоругв. Їх склад поповнювався завдяки колишнім приватним татарам, а також кримським татарам і ногайцям, протистояння з якими не раз змінювалося на військові союзи. Свою роль відіграв і великий похід московського війська на терени Великого князівства Литовського. Після нього 1655 року на Волинь прибула частина родин давньої татарської шляхти — із общин сучасної Литви та Білорусі.

В 1650-1660-х роках представники татарської шляхти на Волині очолювали власні підрозділи. Мали тут землю, вели активне суспільне життя і обстоювали перед Сеймом привілеї, надані за військову службу. Славу вправних воїнів волинські татари героїчно підтвердили й у Любаро-Чуднівській кампанії 1660 року, суттєво доклавшись до розгрому московських військ Василія Шереметьєва.

Найбільше служивих татар перебувало на Волині та Поділлі у 1671 році, під час походу коронного війська на Правобережжя — близько 17 хоругв. За правління короля Міхала Вишневецького 1672 року відбувся великий бунт служивих татар. Причиною стали тривала невиплата коштів, обмеження давніх привілеїв та релігійних прав. Під час походу османського війська на Поділля вони визнали підданство султана Мегмеда IV і разом із гетьманом Петром Дорошенком узяли участь у облозі Кам’янця. Більша частина з них невдовзі повернулась у королівське підданство після приходу до влади Яна ІІ Собеського.

Великі спустошення Правобережної України через постійні бойові дії та походи іноземних армій розпорошили спільноту татарських осадників. Наприкінці XVII століття частина з них опинилась на землях Османської імперії та Кримського ханства, де згадки про них поступово зникли. Іншу групу татар королівська влада переселила на Полісся, а також до сучасної Польщі, в регіон Білостоку та Крушинян. Славетна епоха татарського осадництва фактично завершилась у XVIII столітті із поступовим зникненням феномену Степового кордону на українських землях.

На кордоні імперій

"Потроху змінили віру та прізвища і серед людського роду згасли ті згадки про іноземного воїна, котрий, переслідуваний долею, мусив перекувати меч на рало… Не залишилось у нас більше осад Татарських, як в Литві…". Так на початку ХІХ століття писав польський дослідник і педагог Тадеуш Чацький. Уже тоді, коли доба лицарських герців на Степовому кордоні добігала кінця, нащадки давньої татарської шляхти стали для сусідів радше локальною громадою з цікавими звичаями.

Після поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття татарські общини були відірвані одна від одної кордонами імперій. Російська влада насаджувала свою політику на Правобережжі України. Як малоземельну служиву шляхту волинських татар часто позбавляли привілеїв і власности на землю, тож вони опинились у вигнанні або під пильним наглядом нових управлінців та жандармів. Є чимало відомостей про участь татарської шляхти у низці антиросійських виступів: під проводом Тадеуша Костюшка (1791 р.), "Листопадового" (1830 р.) та "Січневого" (1863 р.) повстань. Однією з яскравих сторінок стала доба Наполеонівських воїн, у якій татарські ескадрони взяли участь у кампаніях французької імператорської армії. Приблизно тоді ж європейські війська познайомились із досвідом застосування легкої кавалерії, апробованим у минулих війнах на Степовому кордоні. Невдовзі тюркський титул "улан" запозичили для назви особливого роду легкої кавалерії разом із окремими елементами тактики й озброєння служивих татар.

У цей час частина острозьких татар переселилась до села Ювківці. Татарська осада існувала тут із XVI століття, але саме тепер селище поступово перетворилося на один із найбільших осередків татарської громади в регіоні. Острозькі та ювківецькі татари підтримували тісний зв’язок. Відомо, що їхні громади узгоджували релігійний календар, час молитви, правила посту й початку Рамадану. Реєстр татарських дворів 1844 року зафіксував у Ювківцях 14 сімей, що змогли підтвердити шляхетське походження і отримати дворянство.

В одному з польських географічних описів кінця ХІХ століття зафіксовано й опис місцевої мечеті: "Ювківецька мечеть — дерев’яний простий будинок, який не містить жодних давніх пам’яток, окрім старої та вже вицвілої хоругви з гербом "Прус ІІІ", під яким колись пращури тих татар перебували на військовій службі в надвірній міліції князів Яблоновських…". Як і більшість мечетей польсько-литовських татар, це була невелика дерев’яна споруда, зведена місцевими майстрами. Від звичайних будинків її часто відрізняли тільки внутрішні оздоби, що відповідали духовним потребам мусульман. Мечеть виконувала важливу роль культурного, духовного та суспільного осередку. Тут вели метричні книги, відзначали великі свята, такі як Курбан та Уруза байрам, збирались у п’ятничний день тощо.

На початку ХХ століття мусульманська громада в Острозькому повіті нараховувала до 300 осіб. Спільнота була важливою частиною життя регіону: мала власні підприємства, займалася ремеслами й адміністративною діяльністю. Декотрі волинські татари служили в уланських підрозділах, інші працювали на пошті чи іншій державній службі. Зокрема, у Ювківцях імамом громади був Самуїл Козакевич, який іще й працював як "сиделець" казенної винної лавки. Імперська влада навіть рекомендувала місцевих мусульман до подібної служби, адже вони не вживали алкоголь, тож за їхню "надійність" можна було не турбуватися.

Перша світова війна, окупація значної частини України більшовиками та їх протистояння з Польщею стали черговим потрясінням для волинських татар. Після підписання Ризького договору лінія польсько-радянського розмежування пройшла, зокрема, й південними околицями Острога, уздовж річки Вілії, і фактично перерізала комунікацію між громадами острозьких та ювківецьких татар. Кількість острозьких татар суттєво зменшилася через військові дії, міграції та переселення. Цими роками датуються останні поховання на острозькому мусульманському цвинтарі, що є промовистим свідченням поступового зникнення громади.

У той же час Ювківці опинилися по радянський бік кордону. Частину громади репресували за національною та релігійною ознаками. Останнього муллу Ісіда Ждановича змусили публічно зректися віри, але навіть це не дало йому уникнути заслання до Сибіру в 1931 році.

Не менш трагічним став період нацистської окупації Волині, під час якої в Ювківцях планували створити німецьку колонію "Сонячна долина". Більшість місцевих розселили по навколишніх селах. Старше покоління згадує, що після війни їхні батьки повернулися вже на згарище. Радянська політика повоєнного часу майже не залишила місця для релігійної ідентичности місцевої громади. Лише поодинокі родини надалі зберігали традиції та передавали знання про власну культуру. Деякі нащадки волинських татар досі пам`ятають походження своїх сімей, а їхнє коріння видають прізвища, відомі з давніх документів та привілеїв.

За останні десятиліття село Ювківці майже спорожніло. Російське повномасштабне вторгнення також принесло свої наслідки. У 2025 році на місцевому цвинтарі був похований Андрій Солтик із позивним "Татар" — старший солдат 63-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Він загинув, захищаючи незалежність України під час боїв на Луганщині. Рід Солтиків походить із давньої татарської шляхти й довгий час був численним та шанованим серед місцевих. Вибір позивного "Татар" символічно відображає інтерес, із яким Андрій звертався до славетного коріння роду Солтиків.

Спадщина волинських татар

У 2025 році в Музеї книги та друкарства Острога відкрилася виставка "Острозькі татари. Експозиція", на якій представили десятки цінних артефактів із музейної колекції, що репрезентують спадщину волинських татар. Серед них "Острозький Коран" — унікальна пам`ятка, яку 1804 року переписав волинський татарин Адам Алі Мустафа, з роду Лебедзів. Окрім сакрального тексту Корану та молитви, яку читають після його завершення, рукопис містить україномовні фрагменти, записані арабським письмом.

Джерелом духовних практик та лікарських знань для волинських татар довго були невеликі рукописні книги — хамаїли. Окрім переписаних молитов, вони містять рецепти для лікування захворювань, фізичних чи ментальних недуг, тлумачення снів, а також місячний календар із зазначенням найсприятливіших дат для молитви, подорожей чи лікування. Їх тексти супроводжують коментарі українською і польською мовами, що свідчить про поєднання ісламських традицій, тюркських та українських народних вірувань на Волині.

Унікальні рукописи, відомості про релігійні традиції, народну медицину, рецепти локальних страв, фотографії та родинні історії дають змогу по крихтах збирати знання про нащадків знаменитих воїнів, вправних ремісників, дипломатів і купців, які віками були містком між Кримом та Балтією.