Три джерела і 100 мільйонів складових рашизму. Частина ІІІ: результати розтину

Перша частина цього есею доводила, що путінізм – це лише нинішня версія російської національної ідеї, а сама вона (рашизм за сучасною термінологією) набагато давніша та ширша, як комунізм давніший і ширший за сталінізм. Друга частина демонструвала історичні витоки рашизму, які водночас були й етапами його розвитку.

Все почалося із православного месіанізму, який потім злився до нероздільності із “класичним” державним імперіалізмом. Цей імперіалізм був спочатку династичним, тобто правителі “повертали отчини”, а згодом став національним, читай – православним і слов’янофільським. У ХХ столітті місце православ’я посів більшовизм, а у ХХІ всі три джерела синтезувалися в єдине ціле – рашизм. В третій і останній частині я спробую розтяти рашизм на смислові блоки, нагромаджені за минулі 500 років, щоб поставити цій хворобі остаточний діагноз.

Для детального розбору питання знадобилася б груба книжка, та й не одна, тому доведеться обмежитися лише короткими оглядами найголовніших смислів.

І. Традиціоналізм

Під традиціоналізмом я розумію тут переважання “старих” цінностей над “новими” просто в силу того, що вони – старі. Це природний стан людських спільнот з прадавніх часів, спадок біологічної еволюції, і тому всі без винятку народи на Землі пройшли через цей етап, всюди існували міфи про втрачений Рай та про минулу Золоту добу.

Однак внаслідок сукупності певних революційних зрушень свідомості (Реформація XVI століття, Наукова революція XVIІ століття, Просвітництво та Промислова революція XVIІІ століття) частина людства відкрила для себе інший шлях. Якщо раніше збереження старовини та заповітів предків було самоціллю, а повернення до Раю – програмою-максимум, то тепер на Заході прагнення світлого майбутнього стало нормою хоча б для освічених верств. Згодом модерні цінності поступово поширилися планетою, частково зачепивши, зокрема, і Росію.

Однак не всі народи і держави прийняли новий устрій – і після доби модернізації почали відкочуватися назад. Російська історія – не безпросвітна темрява, модернізаційні періоди в ній теж траплялися: Пьотр І, Великі реформи, НЕП, 90-ті. Але зрештою все закінчувалося новим традиціоналістським поворотом. І хоча Росія не впала так глибоко, як Афганістан чи Іран, торжество традиційних цінностей у ній беззаперечне. Більшість російського населення, на жаль, так і не встигла модернізувати свою свідомість, тож державна консервативна пропаганда завжди лягала на добрий ґрунт. Крім того, правителі цілком свідомо опиралися проникненню в Росію реформаційно-просвітницьких впливів – бо темним і забобонним населенням куди простіше керувати.

Складовими традиціоналізму в Росії є:

І.1. Уповання на вищу силу і диво, а не на власний розум – звідси масова побутова забобонність населення, лютий розгул різноманітних конспірологічних теорій навіть серед еліти і недовіра до “офіційної науки”. Популярність Дугіна це підтверджує. Ну і віра в те, що Україна зустрічатиме російські танки квітами, – прояв цього магічного мислення і нехтування науковими дослідженнями.

І.2. Віра в існування лише однієї правильної точки зору та майже повне неприйняття протилежної думки – тому в Росії так слабко розвинена культура мирного діалогу, а насилля вважається прийнятним аргументом у полеміці. Зворотна сторона цього – феномен двоємислення. Якщо влада каже щось неприйняте для населення, то воно під страхом репресій на позір погоджується, залишаючись при своїй думці, а у відповідях соціологам одночасно підтримує протилежні варіанти.

І.3. Патерналізм та автократія як звичка покладатися на старшого – батька родини, начальника чи правителя. “Я маленька людина, від мене нічого не залежить, а вони вище, їм видніше, хай і вирішують”. Звідси ж – невіра у свої сили, небажання докладати зусиль на роботі чи в суспільному житті. Влада, у свою чергу, всіляко підтримує такі настрої. По-перше, грабуючи різними способами населення (кріпацтво, колгоспи, “приватизація”), знеохочуючи його працювати, а по-друге, кийками силовиків вибиваючи навіть думку про самоорганізацію. Відібрані у людей кошти держава розподіляє на свій розсуд, частіше винагороджуючи лояльних, що призводить до виникнення замкненого кола: “навіщо працювати більше, якщо все одно відберуть”, “слід сидіти тихо – тоді щось перепаде” і “краще менше – зате з гарантією”. 

А ще владі вигідно трактувати державне управління у форматі “служіння”, а не “контракту”, тому посади роздають вірним, а не розумним, а ті сприймають нові місця як кормління. Населення ж упевнюється, що лише доступ до тіла начальства, а не особисті досягнення гарантує кар’єрне зростання. Корупція ж розглядається взагалі як культурна особливість врядування, а не злочин.

І.4. Побутове насильство – як продовження попереднього пункту. Якщо правитель (архетипний “батько”) турбується про населення, то він має право накладати на нього покарання, як це прийнято у традиційній родині. І навпаки – якщо влада уповноважена здійснювати насилля щодо народу, то й глава родини має таке право щодо чад та домочадців. 

У пізній Російській імперії обсяги державного та домашнього насильства поступово зменшувалися, але ранні більшовики поставили тут сумнівний рекорд. Аналогічно за Путіна рівень насильства в усіх сферах суттєво перевищив рівень доби Єльцина (домашнє взагалі нещодавно декриміналізоване). А демократизм можливий лише там, де ніхто нікого не б’є – принаймні безкарно. Саме тому в нинішньому традиціоналістському російському суспільстві змагаються між собою православні імперці з імперськими комуністами, а демократичні сили перебувають на маргінесі.

І.5. А “освячує” два попередні пункти переважання звичаєвого побутового права над писаним законом в традиційному суспільстві. В граничному випадку – “понять” над кодексами, кровної помсти над судочинством. В основі лежить споконвічна боротьба між формальним “правом”, яке часто-густо розуміють як завідомо несправедливе щодо звичайних людей, та неформальною “справедливістю”, яку найчастіше сприймають як загальну рівність. 

У домодерних суспільствах вищим благом уявляли саме “справедливість”, і лише у небагатьох сучасних державах реально існує верховенство писаного права. За цим параметром Росія – явно традиційне суспільство. Також популярність кримінальної субкультури серед дорослих і підлітків, а віднедавна – і серед влади, також сприяє архаїзації свідомості росіян.

І. 6. Колективізм. Реальна скріпа, яка пронизує все російське минуле від Московського князівства до РФ – це вищість колективу над людиною. “Ти плюнеш в колектив – він утреться, він плюне в тебе – ти потонеш”. Спочатку важкі природні умови, потім цілеспрямована державна політика і, нарешті, звичка зумовили поширення колективних форм господарства в Росії. І якщо в модерних суспільствах індивід відвоював частку свободи в суспільства, то в Росії цього масово поки що не сталося.

І.7. Зацикленість на історії. Про це вже стільки сказано, що детально розписувати тут не треба. Росія – країна, в якій мертві ледь не буквально хапають за ноги живих: “діди воювали” – ось це все. Нагадаю, що такий стан речей, коли “величне минуле” важливіше за “світле майбутнє”, я запропонував називати терміном “минуловладдя”.

І.8. Головна складова – і цілком свідома, і, найчастіше, глибинна неусвідомлена ненависть широких народних мас до Іншого – модерних суспільств, передовсім до США (хоча й Європі дістається, а тепер і Україні). І кожного разу, коли до влади в Росії приходять традиціоналісти – війна із Заходом стає неминучою.

ІІ. Квазірелігійність

Зазвичай у традиційному суспільстві – традиційна релігія. Однак трапляються випадки, коли Церква/віра настільки прогресивні, що спонукають суспільство до змін (християнство в Римі, Реформація). І навпаки – потужне традиціоналістське духівництво здатне відкинути країну назад у розвитку (аятоли). Саме тому релігію розглядаю окремо, а не в попередньому розділі.

Якщо узагальнити (і хай пробачать мене професіонали), то в традиційних релігіях переважання віри над розумом – це норма (із певними особливостями в буддизмі). І лише найрозвиненіші церкви в модернізованих суспільствах вимагають від своїх адептів не обмежуватися серцем, але й підключати мозок. 

Російське православ’я, яке ледь не ступило на шлях Реформації раніше за саму Реформацію (“иосифляне” проти “нестяжателей”), так, на жаль, і залишилося максимально традиціоналістським. І хоч Росія декларує себе як істинно-православну країну, в реальності більшість росіян не так релігійні, як квазірелігійні (тобто підміняють віру обрядами), і це накладає помітний відбиток на все суспільство. Причина – та сама, що і у випадку із загальним традиціоналізмом: відсутність реформ, неосвічене духівництво, марновірна паства, а також державна влада, яка перетворила Церкву на орган виконавчої влади.

Російська квазірелігійність складається з таких частин:

ІІ.1. Двовір’я та магізм. Східні слов’яни від початку були язичниками, а християнізацію Русі проводили вкрай поверхово. Тому не дивно, що демонічні природні сили та побутовий магізм правили бал поза містами навіть у ХІХ столітті, і лише радянський каток атеїзму переломив хребта глибинним народним віруванням. Однак різного роду забобони, особливо цвинтарні, процвітають і нині. А перманентно неосвічені попи – плоть від плоті народу – ніяк не можуть із цим упоратися. Тож на виході ми замість євангельського всепрощення раз у раз натрапляємо в росіянах на язичницьку кровожерність.

ІІ.2. Ультрамесіанство. Більшість земних релігій ніколи не ставили собі за завдання максимально збільшити число вірних. Язичницькі боги часами мандрували з країни до країни, іноді імператори пробували нав’язати якийсь культ своїм підданим, але це радше винятки, ніж правила. Лише кілька справді світових релігій прагнули охопити все людство, і християнство зокрема. Природно, що коли між християнами ставалися розколи, кожна зі сторін наполягала на своїй правоті, а суперників лякали карами небесними. 

Однак російська Церква пішла цим шляхом далі за всіх – вона визнавала пропащими не лише язичників, іновірців (юдеїв та мусульман) та інославних (решту християн), вона у певні періоди відмовляла у статусі істинних іншим православним церквам! У XVI–XVIІ століттях московські попи всупереч тисячолітнім канонам вимагали перехрещуватися навіть від найбільш близьких православних – київських. Така упевненість, що лише їхня віра дарує спасіння, характерна для тоталітарних сект, однак секти рідко поширюються вогнем і мечем. Росіяни ж зуміли сумістити сектантський ізоляціонізм з місіонерською активністю по всьому світі. Конкретним проявом їхнього ультрамесіанства стала нав’язлива ідея встановлення хреста над Святою Софією у Константинополі-Стамбулі. Безліч своєї і чужої крові вони пролили в ім’я цієї ідеї.

ІІ.3. Есхатологізм як постійне життя в очікуванні особистої смерті та кінця світу відчутний в російській культурі з 1492 року (7000-го за їхнім тодішнім календарем). До таких настроїв спонукали і зовнішні загрози від ворогів, і беззахисність перед репресіями власного начальства. “А якщо завтра кінець світу, то можна особливо не опікуватися днем сьогоднішнім”. Звідси таке байдуже, а то й вороже ставлення росіян до власного побуту, майна, природи, здоров’я, а то й життя. І Путін з його “ми потрапимо до Раю, а вони просто здохнуть” не вигадав нічого нового.

ІІ.4. Сакралізація влади (куди ж без неї?). В абсолютній більшості випадків релігія є підпоркою влади, іноді – тримає нейтралітет, і лише західне християнство кинуло виклик правителям, і з тієї боротьби народилася сучасна держава із розділенням влади, стримуванням і противагами. В Росії цього не було, навпаки, там держава поглинула Церкву до такого ступеня, що остання у ХІХ столітті перетворилася на відомство православного визнання, а нині – на ідеологічне управління КДБ-ФСБ. Як наслідок, не варто і мріяти, що російське духівництво вчитиме свою паству любові до ближнього. Ні – лише ненависті до ворогів і обожненню влади.

Просторова травма складається з двох елементів:

ІІІ.1. Байдужість до облаштування зовнішнього простору. Якщо в хаті (квартирі) чи на власному подвір’ї ще є сенс поратися, то облаштовувати решту територій безглуздо – вона настільки величезна, що це нікому не під силу. Мовляв, це в Бельгії землі мало, вся під ліком, хай кожен клаптик припасують до справи. А у нас цього добра навалом, можна не напружуватися. Традиційно ганебний стан російських доріг – наслідок просторової травми. В Канаді могло б бути так само, але ж там на сторожі стоїть принцип приватної власності. В Росії, як у домодерному суспільстві, зовнішній простір належить царю/генсеку/президенту – “от хай він і турбується”.

ІІІ.2. Гордість за безмежність своєї території та панічний страх її зменшення. Здавалося б – ну безліч у тебе землі, ну не обробляєш ти її, так чого ж ти за неї так тримаєшся? Але ні – сам факт володіння найбільшою територією в світі становить предмет гордості кожного росіянина – і упертого імперіаліста, і ліберального опозиціонера. Гордості неусвідомленої, але вкрай потужної. І одна лише думка про те, що частину цього простору – навіть найменшу та найгіршу – можна віддати, викликає у росіян лютий гнів. Не те, щоб мешканці інших країн розбазарювали свої землі направо і наліво, але в Росії (ну і хіба ще в Сербії з Угорщиною) палка любов до “своїх” територій перевищує будь-які межі – дехто досі ностальгує за Аляскою та Фінляндією. І оце – реальна проблема в російсько-український стосунках.

VІ. Імперська пиха. А цей розділ природним чином виростає з попереднього – бо оті безкраї землі росіяни отримали не в подарунок, а внаслідок безперервного ланцюга завоювань. І володіння третьою за розмірами імперією в світовій історії без наслідків для свідомості не минає. Але якщо британці усвідомили хибність і навіть злочинність свого “тягаря білої людини”, то росіяни, очевидно, навіть і не почали над цим задумуватися.

Перша російська імперія сформувалася раніше, ніж виникла російська протонаціональна держава, а російський народ майже ніколи не жив поза російськими імперіями. З цього випливає непозбувність російського імперського мислення.

VІ.1. Вищість російської держави, російської економіки, російського народу (нації), російської культури. Цей пункт простий, як брусок господарського мила. Мовляв, якщо Росія перемогла всіх від монголів до нацистів, то це тому, що вона найкраща – які ще докази вам потрібні? А оскільки вона найкраща, то найкраща у всьому – від ракет до балету. А хто з цим сперечається – той просто заздрить. Саме така вищість і дає Росії в очах її еліт та населення моральне право проводити імперську політику (див. п. VІ.4.), бо Росія – осердя добра і справедливості на планеті. “Ми перемогли фашизм, ми не можемо помилятися”.

VІ.2. Колонізаторська зверхність щодо сусідів є зворотною стороною попереднього пункту. Якщо якийсь народ допустив, щоб росіяни завоювали його землю, значить, в їхніх очах він нижчий і на нього можна не зважати. Це проявляється і у тотальному знеціненні “тубільних” культур – масовій русифікації, і у поширенні образливих національних епітетів. Навіть у “дружній сім’ї народів” ніхто не сумнівався, хто там “старший брат”. 

Інші імперські народи теж на це слабували, але вони знаходяться на шляху одужання, у той час як в Росії хвороба прогресує. Якщо донедавна типовий росіянин був радше шовіністом, то тепер все йде до поширення там справжнього нацизму. Цікаво, що для українців в Росії певний час робили виняток – нас трактували не як підкорений народ, а як частину самих росіян. Однак чим активніше Україна виборює свою самостійність, тим сильнішим стає російський колонізаторський снобізм: “країна 404”, “американська підстилка”, “Ленін створив” тощо. З іншого боку, міцнішає упевненість у тому, що без України не буде і величної Росії, тож боротьба за Україну – це по суті боротьба за саму Росію.

VІ.3. Велика прекрасна Росія в колі ворогів. Для традиційного суспільства характерне чорно-біле мислення, воно ж покладене в основу зовнішніх відносин Росії. На противагу “матінці” мусять бути “злі й підступні вороги”, які лише того і прагнуть, щоб Росію “поневолити, розчленувати і пограбувати”. Польща, Швеція, Франція, Британія, Німеччина, США – ось головні зовнішні вороги в російській пропаганді, узагальнені сьогодні під іменами “колективного Заходу” та “англосаксів”. І як же без внутрішніх ворогів – “п’ятої колони” та “іноагентів”.

VІ.4. Культ сили і право війни. Отже, якщо є “велика прекрасна Росія”, яка має право на самостійну зовнішню політику, і є “кляті західні вороги”, то з цього неминуче випливає необхідність війни між ними для встановлення світового панування. Модерне суспільство орієнтоване на міжнародне співробітництво, але традиціоналістська Росія мислить категоріями боротьби за першість. Війна є не лише необхідністю, але й священним обов’язком: “можемо повторити”. А держави, нездатні до війни, трактуються Кремлем як “несправжні” – їхній суверенітет будь-якої миті можна поставити під сумнів.

VІ.5. Глобальний експансіонізм. “Росія не може вдовольнитися роллю регіональної держави, вона мусить нести свою правду всьому світові” – і це те єдине, в чому солідарні влада та опозиція, православні та комуністи. Як же інакше, думають вони, якщо Росія – краща за інших. А буде це “світло істинної віри”, “єдине вірне учіння” чи “традиційні цінності” – неважливо. “Русская ідєя єсть міровая ідєя”, сказав колись філософ Владімір Соловйов. Його повний тезка, сучасний російський пропагандист, без вагань підписався б під цими словами. Коротше кажучи, росіян можна легко вивезти з імперії, а от імперію з росіян – майже неможливо.

Остаточний діагноз і лікування

Росія є державою імперською та просторово-орієнтованою, а російське суспільство – традиціоналістським та квазірелігійним (сектантського типу). На перетині цих двох площин і виникла особлива месіанська форма російської самосвідомості, яку ми сьогодні називаємо рашизмом. І “100 мільйонів” винесені у заголовок есею недарма – саме в таку величину я оцінюю кількість сучасних рашистів.

Традиціоналізм та квазірелігійність російського населення є наслідком незавершеного процесу модернізації. Отже, вони можуть бути вилікувані лише якісною та інтенсивною освітою. Однак просторовість та імперіалізм виникли через довгий досвід життя в імперії, і без її повного і остаточного зруйнування тут нічим не зарадити. Лише поєднання воєнної поразки Росії та переучування хоча б російської молоді дадуть шанс на подолання хвороби рашизму. Якщо одна з цих двох умов не буде дотримана – станеться рецидив, і то доволі швидко.

А допускати цього ніяк не можна.