Таємниця "Зів’ялого листя"

Три поетичні "жмутки"

Ключем до з’ясування того, якою мірою "Зів’яле листя" — книжка любовної поезії — виражає особисті почування, переживання, страждання і розчарування Франка, слугують теоретико-літературні поняття ліричний герой і ліричний персонаж (або герой рольової лірики). Ці ліричні суб’єкти промовляють від ліричного "я", але істотно різняться. Як стверджує шевченкознавиця Валерія Смілянська, ліричний герой, який сам висловлює свої переживання, враження, — це художній образ самого поета, хоч і не тотожний йому як реальній постаті. Натомість ліричний персонаж втілює чужу свідомість і є суб’єктом викладу та об’єктом зображення й оцінки з боку поета.

<p>Іван Франко, 1896 рік</p>

"Зів’яле листя", "лірична драма" закоханого інтелектуала, містить вірші, написані різного часу і з різними намірами, спершу далекими від такої книжки. Два десятки ранніх еротичних поезій із доданим "Епілогом" з’являлися протягом восьми років: від 1886-го до 1893-го. Вірші народжувалися спонтанно, без задуму про майбутню цілісність. У них знаходили природний вияв любовні почуття поета, які він переживав у мить творчого натхнення. Згодом ці поезії, що становили певну тяглість і цілість та були "історією душі" Франка, закоханого в різних дівчат, склали у збірці "З вершин і долин"1893 рік цикл автобіографічної лірики "Зів’яле листя". Його назва повторює назву поетичної збірки польського романтика, львів’янина Корнеля Уєйського "Zwiędłe liście", виданої у Львові 1849 року.

Відтак усі вірші циклу Франко переніс до "першого жмутка" книжки "Зів’яле листя", який має форму завершеної збірки еротичних поезій. У ньому вимальовується яскравий образ ліричного героя, котрий переживає амбівалентні почуття. Автор увиразнює їх суміжним протиставленням контрастних віршів: "безнадійная любов" (V) — "одна моя правдивая любов" (VI); «Я кличу: "На́дійсь і кріпись в борбі!"» (VIII) — "Я не на́діюсь нічого" (IX).

Затим упродовж лише одного року (1895-го) поет створив іще 20 віршів, що ввійшли до "другого жмутка". Впадає у вічі їх різнорідність. Одні віддзеркалюють любовні переживання поета: "В Перемишлі, де Сян пливе зелений…", "Полудне…", "Я не тебе люблю, о ні…", "Чого являєшся мені…", "Якби знав я чари, що спиняють хмари…", "Що щастя? Се ж ілюзія…", "Як не бачу тебе…", "Як почуєш вночі край свойого вікна…", "Хоч ти не будеш цвіткою цвісти…". Інші становлять його сумні рефлексії над своїм душевним станом напередодні власного сорокаріччя, коли "Завмерли в серці мрії молодечі, / Ілюзії криниця пересхла" ("Як віл в ярмі, отак я день за днем…"), "Молодий огонь в душі / Меркне, слабне, погасає" ("Сипле, сипле, сипле сніг…"). Обидва вірші мають опосередкований стосунок до головного тренду книжки. З плину її любовних поезій іще більше випадає філософська замальовка "В вагоні", у якій висловлено тугу ліричного суб’єкта за "стійкістю, ладом" на світі. Усі ці сповідально-еротичні й особистісно-психологічні поезії є автобіографічними, у них також виразно проступає образ вразливого ліричного героя. А декадентський вірш "Смійтесь з мене, вічні зорі! / Я нещасний, я черв’як!" сигналізує перехід до рольової лірики "третього жмутка".

А ще в "другому жмутку" є низка любовних віршів, створених у формі імперсональних народнопісенних стилізацій, поширених у романтичній поезії. У них автор постав як віртуозний поет-пісняр. Їх уже вирізняє образ ліричного персонажа, або героя рольової лірики. Його можна вважати виявом не прямої (як у варіантах із ліричним героєм), а символічної автобіографії автора, який виявляє свій душевний світ через народнопісенного персонажа ("Ой ти, дівчино, з горіха зерня…", "Ой ти, дубочку кучерявий…", "Ой жалю мій, жалю…"). А народнопісенна стилізація "Червона калино, чого в лузі гнешся…" взагалі є діалогом двох персонажів. Ці композиції випадають із особистісно-психологічних віршів книжного характеру, відступають від стрижневого персоніфікованого розвитку "драми" й виконують функцію інтермецо чи своєрідної "співочої павзи" до мовної партії ліричного героя.

Тож "другий жмуток" справляє враження певної композиційної штучности. Схоже, поет уклав його з різних підхожих поезій, аби набрати 20 нумерованих текстів, що становить кількісний стандарт кожного "жмутка".

"Третій жмуток" стоїть у книжці осібно й кардинально змінює попередню тональність любовного дискурсу з драматичної на трагічну. Як з’ясував франкознавець Валерій Корнійчук, поштовх до створення окремої книжки любовних віршів Франкові дала поетична збірка його приятеля Яна Каспровича "Любов" ("Miłość"), що з’явилась у львівських книгарнях наприкінці січня 1895 року. Польський поет у трьох частинах модерністської книжки — "L’amor desperato" ("Відчайдушна любов"), "Miłość-grzech" ("Любов-гріх") і "Amor vincens" ("Любов, що перемагає") — розгорнув ліричний сюжет власного любовного досвіду. Поет веде ліричного героя від розпачливих страждань до душевного зцілення у новому коханні та релігійному наверненні на ґрунті синтезу християнства з індуїстським пантеїзмом.

Автобіографізм і містифікація

<p>Уляна Кравченко</p>

Під впливом Каспровичевої збірки Франко вирішив створити власну книжку еротичної поезії з лірично-подієвим сюжетом, бо вже мав цикл любовної лірики. Проте у нього особиста доля складалася інакше. Свій любовний досвід поет на той час вичерпав віршами, з яких міг укласти два "жмутки" "Зів’ялого листя". При цьому вірші "другого жмутка" писав, імовірно, під надихом Каспровичевої "Любови". Тож для "третього жмутка" поет скористався, як виявили Іван Денисюк і Валерій Корнійчук, сповідальним текстом (прозою упереміж із власними віршами) шкільного вчителя Супруна в Бібрці. Цей текст був звернений і надісланий до тамтешньої вчительки Юлії Шнайдер (письменниці Уляни Кравченко), в яку Супрун був безнадійно закоханий і через те шукав виходу в самогубстві. (Утім, підтвердження тому, що він наклав на себе руки, не виявлено. У кожному разі, Супрун пропав із поля зору адресатки, Франка й пізніших дослідників.) Із цим текстом, написаним польською мовою у червні 1882 року, Франко ознайомився завдяки Уляні Кравченко не пізніше, ніж 1883-го. Щойно 1896 року текст став йому у пригоді.

У передмові до першого видання "Зів’ялого листя"1896 рік Франко цілковито відмежувався від ліричного суб’єкта книжки. Поет стверджував, що лише передав "віршованою мовою" зі знайденого "дневника" самогубця "місця, повні сили і виразу безпосереднього чуття", в яких той "видобував із своєї душі правдиво поетичні тони". Це була часткова літературна містифікація. Бо, з одного боку, в книжці, у "третьому жмутку", справді є вірші, спеціально створені під образ того нещасливо закоханого. Частково на підставі його тексту, а переважно — поетової уяви. А з другого боку, більшість віршів книжки Франко написав раніше суто про свої закоханості й страждання.

<p>Іван Франко з дружиною Ольгою з Хоружинських у день одруження. Фото зроблене у Києві 4 (16) травня 1886 року</p>

Сповідальний текст, що "припадком дістався" йому "в руки", Франко означив у цій передмові як "дневник". Услід за цим публікатори Супрунового тексту й наступні дослідники називають його "щоденником". Однак Франко не давав жанрового визначення текстові Супруна, не називав "дневником" саме його. Він містифікував, начебто створив усі вірші книжки на основі чужого "дневника"щоденника, у якому нещасливо закоханий із року в рік занотовував свої почуття і переживання ("мучився своєю любов’ю довгі літа, поки його улюблена не вийшла заміж"). Тож, відштовхуючись від реального тексту Супруна, Франко говорив про "дневник", якого не існувало. Введені в оману вжитим у поетовій передмові терміном "дневник", дослідники назвали знайдений текст Супруна "щоденником".

Насправді цей текст не є щоденником. Сам адресант назвав його "прощальним листом". Це справді епістола, довжелезне послання у формі інтимної сповіді, любовного зізнання, розпачання і щемливих спогадів. Уляна Кравченко згадувала, що Супрун надіслав їй "свій пам’ятник". Цей термін скальковано з польського слова "pamiętnik", яке означає "сукупність спогадів, записаних якоюсь особою в хронологічному порядку", на відміну від "dziennika""щоденника", "який складається із записів, що ведуться день за днем". Тож визначення "пам’ятник", що його дала Супруновому текстові Уляна Кравченко, треба розуміти як "спогади"саме так коректно перекласти українською мовою польське слово "pamiętnik". Отож текст Супруна поєднує жанрові ознаки любовного послання, спогадів і прощального листа.

Майже всі вірші "третього жмутку" Франко писав "під персонажа", відмінного від себе, під задум "ліричної драми". Розбудовуючи лірико-драматичний сюжет, поет дистанціюється від ліричного суб’єкта ("я") і творить його вже не як ліричного героя, а як ліричного персонажа. Автобіографічними, з виявом ліричного героя, є хіба що окремі вірші, як ось "Тричі мені являлася любов", "І ти прощай! Твого ім’я...". "Зів’яле листя" скидається на ліричну монодраму з понад п’ятдесятьма монологами, у яких ліричне "я" звертається до коханої (коханих), до самого себе, до своєї матері. Вони перериваються "голосами" кількох народнопісенних стилізацій. На позір здається, що це одноцільне ліричне "я" (ліричний герой), та сама особа, проте насправді тут оприявнюються дві постави ліричного суб’єкта. Ліричний герой, співвіднесений із автором, урешті перетворюється на ліричного персонажа, містифікованого під ліричного героя, але відчуженого від автора.

Любовний страждалець

У "третьому жмутку" Франко переважно вживається в образ любовного страждальця. З одного боку, йому як письменникові й особистості це було нескладно, адже він сам страждав від несправджених любовних надій. А з другого — певно, психологічно важко, бо нагадувало власні душевні муки. Водночас поет творить не так образ Супруна, як, відштовхуючись від його сповідального послання, оригінальний образ любовного самогубця.

Проймаючись "духовим настроєм" Супрунової сповіді, Франко посилив депресивні ноти, що раніше звучали в його власних еротичних віршах. Та якщо перші два "жмутки" позначені нальотом запізнілого меланхолійного романтизму (відгомоном Ґете, Гайне й Міцкевича), як і прощальний лист-сповідь, лист-спогад Супруна, то "третій жмуток" пронизаний символістсько-декадентським модернізмом. (Його призвістки з’явилися вже у ХХ вірші "Привид" із "першого жмутка", датованому 6 листопада 1892 р., та у віршах "другого жмутку" "Смійтесь з мене, вічні зорі!..", "Що щастя? Се ж ілюзія…").

У перших двох "жмутках" любовні страждання ліричного "я" трактовано як драму. Безсумнівно, так Франко сприймав свою еротичну "важку муку". Він засвідчив це зізнанням у чільному вірші "другого жмутка" "В Перемишлі, де Сян пливе зелений…": "Се мого серця драма!". Щоправда, в розпуці ліричного героя напала імпульсивна гадка: "Люблю я власну мрію! / За неї смерть собі зроблю" ("другий жмуток", "Я не тебе люблю, о ні…"). Але це ще не трагедія, а радше вияв глибини страждання. Тим часом у "третьому жмутку" безнадійна любов приводить ліричного суб’єкта до самогубства — лірико-драматичний сюжет переходить у лірико-трагедійний. Однак це була не особиста трагедія Франка, який ішов своїм шляхом і в передмові застерігав "молоде покоління" од фатального наслідування персонажа.

Укладаючи свої давні любовні вірші та дописуючи нові, поет силкувався скомпонувати цілісну "ліричну драму". Насправді суцільного твору не вийшло, бо завершений поетичний продукт розпадається на два сегменти, які суперечать один одному. Власне Франковий (органічне самовираження особистих еротичних почуттів і переживань) і містифікований під образ нещасливо закоханого страждальця і, внаслідок цього, самогубця. Першу частину репрезентує переважно образ ліричного героя, другу — образ ліричного персонажа. Разюча відмінність між обома частинами та ліричними суб’єктами зумовлена надто різними прототипами. Це сам Франко, який після своїх життєвих любовних драм залишився і письменником, і мислителем, і громадсько-культурним та політичним діячем. І нещасливець, який самочинно відійшов у засвіти (або принаймні десь зник у життєвому морі).