СЛОН: перший і взірцевий радянський концтабір

Соловецька тюрма і слід Калнишевського

Соловецькі острови розташовані на далекій Півночі, неподалік Архангельська в Білому морі.  У ХV столітті там звели монастир, а територію загородили великим кам’яним муром – кремлем. Це було одне з найнеприступніших місць. З 1718-го тут діяла чернеча в’язниця, але й траплялися світські в’язні – з 1775 по 1801 роки тут відбував ув’язнення останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський.

“На великій чавунній плиті, що вкриває місце упокоєння кошового, можна й тепер прочитати: «Здесь покоится прах Раба Божия Петра Калнишевського, кошевого отамана некогда грозной Сечи Запорожськой, сосланно го в сию обитель по указу ЕЕ Импеаторського Величества Императрици Екатерини ІІ на смирение. Смирился и почил июля 26 1803 года»”, – згадував у спогадах Семен Підгайний, який відбував покарання на Соловках у 1930-х. 

Чернечу в’язницю закрили 1903 року, та ненадовго. Під час громадянської війни в Росії, 1919-го, “білий” уряд у позасудовому порядку відправляв сюди осіб, яких вважали “шкідниками”.

Більшовики також використовували Соловецький архіпелаг як в’язницю для політичних опонентів. Року 1923 він отримав назву: Соловецький табір спеціального призначення (з російської Соловецкий лагерь особого назначения – СЛОН). Підпорядковувався безпосередньо Головному політичному управлінню (ГПУ) – політичній поліції. І якщо на початку 1920-х там утримували близько 200 в’язнів, то у другій половині 1923-го – понад три тисячі. Десять відсотків з них – жінки. 

Арештантів поділили на три категорії. До першої належали «політики» – політв’язні з інших лівих партій чи анархісти. Вони мали полегшений режим, додатковий харчовий пайок та самоврядування.

“Камера була наповнена світлом і повітрям. Вікна, звичайно ж, не були заґратовані. Посередині камери стояв маленький стіл, вкритий білою скатертиною. Вздовж стін стояли чотири ліжка, акуратно застелені простирадлами. Біля кожного стояла маленька тумбочка. На них лежали книжки, записники і ручки”, – з подивом описувала свою камеру – монастирську келію лівий есер Катерина Оліцька.

Друга група – “каери” – контрреволюціонери, або ж різного виду інтелігенція, духовенство, дворяни чи буржуазія. В класовій ідеології їх сприймали як найбільших шкідників, то ж і перебували в найгірших умовах. Вони не підпадали під амністії, їх залучали до важких робіт, а будь-яку спробу втечі трактували, як намір “підняти повстання” – тож розстрілювали на місці. 

До третьої групи, яку часом називали “шпаною”, належали кримінальні в’язні. Здебільшого це були жебраки, бездомні підлітки чи повії, яких на Соловки відправляли в адміністративному порядку – виселяючи з міських вулиць.

Уже 1925-го Політбюро вирішило відправити “політиків” на материк. Тепер офіційно можна було заявити, що в концтаборі політиків не тримають. СЛОН втратив свій “політичний” колорит і став виправно-трудовим закладом.

Дива “неймовірної країни”, де “все можливо”

Основне заняття в’язнів – праця на лісозаготівлі. Попри встановлені нормативи 8-годинного робочого дня, його рідко-коли дотримувалися. Арештанти понаднормово працювали, а інколи й по кілька діб проводили в лісі, ночуючи в траншеях, власноруч викопаних. Їх піддавали побоям та позасудовим стратам, та попри це у 1920-х тут виникли кілька культурних  феноменів.

У таборі заснували театр з професійними акторами. Року 1929 дві трупи поставили 75 постановок. Окремо діяла група акробатів та струнний оркестр.

“Сьогодні в нас – маленька програма. Сьогодні ми слухаємо наш струнний оркестр і власного «Собінова» (російський співак-тенор). У нього красивий голос і... 49-а стаття. Зала повна. Ще б пак: сьогодні виступають гастролери, улюбленці соловецького «Большого» театру, того самого, над рампою якого декоратор Іван Іванович Баль зобразив зігріваюче гасло: «Праця без мистецтва – варварство»”, – йшлося в місцевому журналі.

У СЛОНі видавали одразу кілька часописів. Чи не найвідоміший – “Соловецькі острови”. Перше число з’явилося друком 1924-го у п’яти  екземплярах по 29 сторінок. У кожному вклеєні фотокартки та карикатури. Наступне число містило 90 сторінок та тираж в 50 примірників. Поступово кількість сторінок збільшили до 120, а тираж сягнув майже тисячу.

Інше видання – тижневик “Нові Соловки” виходив з додатками “Соловецький крокодил” та “Соловецький безбожник”. Видання розповсюджували далеко за межами табору. Їх охоче купувала рідня ув’язнених. Це була одна з небагатьох можливостей отримати інформацію про близьких. У таборі працювало й власне “Радіо-Соловки”.

У таборовій пресі, хоча й дозовано, та виявляли вільнодумство. “Соловецький острів – прокляте місце”, – такими словами завершувалося оповідання в “Соловецьких островах” про акторку, яка працювала в таборі пралею.

“Не для слона, начебто, заняття – писати. Справді слоняча справа – це доставляти слонову кістку з Африки чи, в крайньому випадку, жерти французькі були в зоологічному саду. Однак, наш радянський слон в прямому значенні пише. І навіть друкує. Видає та розповсюджує щомісячний журнал! Неймовірна країна! Тут усе можливо”, – писав у “Правді” найвідоміший радянський журналіст Михайло Кольцов. Його розстріляли 1940-го.

На Соловках в’язні заснували й відділення Архангельського товариства краєзнавства. Серед чотирьох секцій особливо виділялися кримінологічна, що досліджувала соціокультурні феномени кримінального світу. Природознавчо-історична секція організувала біосад, біостанцію та звіринець. З Фінляндії вони замовили чорно-бурих лисів.

Таборова бібліотека, що чимраз збільшувалася, до кінця 1920-х склала понад 20 тисяч книг. У таборі відкрили й краєзнавчий музей. Його співтворець – заступник начальника СЛОНа, латиш Федір Ейхманс. Казали, що “з підвищенням до начальника прославився рідкісною навіть на Соловках жорстокістю”. Пізніше Ейхсман очолив ГУЛАГ, а 1938 року його стратили.

“Комарики” та Гліб Бокій на “Глібі Бокому”

Соловки ввійшли в історію насамперед через рабську працю та рафіновану систему катувань. Взимку бранців ставили на струнко “на каміння” лише у білизні на 3-4 години, а влітку улюбленою карою були “комарики” – голого арештанта прив’язували  до дерева і він гинув від укусів комарів. Взимку також практикували “чайки”: напіводягненого в’язня змушували голосно рахувати чайок. Він кричав: чайка один, чайка два, чайка три... і рахунок міг доходити до двох тисяч. Іншою екзекуцією був “дельфін”. В’язнів шикували на мості і конвоїр навмання вказував на когось, даючи команду. Обраний в’язень мав стрибнути у воду. Іншим разом змушували руками черпати воду та переносити з ополонки в ополонку.

Взимку в’язнів утримували в дерев’яних дощатих будинках в одній білизні, а карцером слугувала яма висотою в метр, з підлогою та стелею із сучків. Казали, що смерть наступала там до трьох діб.  

Колишній царський генерал-майор Іван Зайцев пригадував приміщення Секірки – церкви на однойменні горі, яку перетворили на штрафний ізолятор. “Все, що могло б нагадати про те, що ми у храмі, знищено. Розписи погано і грубо забілені. Бічні вівтарі перетворені на карцери, де відбуваються побиття і надягання усмиряючих сорочок. Там, де в храмі Святий Жертовник, тепер величезна «параша» для великої потреби, у нашому випадку – діжка з дошкою для ніг, що покладена зверху”.

Характерним прикладом знущання адміністрації є “посвідчення”, видане жінці, що відвідала арештованого чоловіка в холодну пору, в березні 1929 року. У ньому вказано, що “їй дозволено побачення з арештованим чоловіком ... на 7 днів з правом проживання в приміщенні свинарника”. Після цього чоловіка за вигаданим приводом розстріляли.

Раз на рік Соловки відвідувала “розвантажувальна комісія”, що переглядала терміни та надавала амністії. Її очолював Гліб Бокій, в честь якого названо й пароплав.

“Шепотіли всі... Та хто б повірив? Здавався всім той слух безглуздий: Нас розвантажувати приїде На «Глібі Боком» — Бокий Гліб”, – йшлося в табірному фольклорі.

До приїзду комісії готувалися: підбирали подарунки, кухня готувала вишукані страви, на офіціанток відбирали найкрасивіших, часом неповнолітніх ув’язнених. Після полювань та п’яних оргій траплялося, що члени комісії забирали на материк зі собою дівчат. Більшість членів комісії, разом з Глібом Бокієм стратили 1937-го.

Та це буде пізніше. У 1929 році про табір зняли фільм. Припускають, що це була відповідь на ворожі випади щодо репресій радянської влади. У той час траплялися втечі в’язнів до Фінляндії. На Заході обурювалися умовами утримання в’язнів, що загрожувало продажу деревини в “капіталістичні” країни. Фільм мав заспокоїти громадськість.

“З перших кадрів перед нами постає мальовничий і впорядкований куточок, населений здоровими, бадьорими людьми, день яких проходить в такому чергуванні праці, відпочинку та розваг, як і кожного працюючого на волі, – переповідало побачене у фільмі «Известия», – Живуть засланні в гуртожитку або окремих кімнатах, затишних і в своєму роді комфортних. Жодного обличчя, в якому б проглядалась пригніченість. Жодної фігури, в якої б показувалася забитість”.

<p>Максим Горький на Соловках, 1929 рік. Ліворуч від нього, з плащем в руках &ndash; Гліб Бокій</p>

Незабаром СЛОН відвідав і Максим Горький. Класик російської літератури прибув на тому ж пароплаві “Гліб Бокій” і неабияк підняв дух в’язнів. У кількох спогадах згадується, як він наодинці поспілкувався з підлітком, що розповів про всі жахи табору. З тієї зустрічі Горький вийшов заплаканий і не приховував емоцій.

Вже незабаром він опублікував враження від побаченого. Втім його розповідь стала продовженням картин із фільму, до якого він на початку й звернувся: “Сіра одноманітність кіно не в змозі дати навіть уявлення про своєрідну красу острова. Та й словами важко зобразити гармонійне, але невловиме поєднання прозорих, ніжних фарб півночі, так різко відмінних з густими, хвалько яскравими тонами півдня; та й словами неможливо зобразити сувору меланхолію тьмяною, вигнутою вітром сталі холодного моря, а над морем – густо зелені пагорби, тепло одягнені лісом, і на тлі пагорбів – кремль монастиря”.

Наприкінці щедрої на враження, проте позбавленої згадок про тортури, оповіді, Максим Горький згадав, що Раднарком постановив знищити в’язниці впродовж п’яти років. Їх мали замінити заклади перевиховання працею, а СЛОН був зразковим прикладом, адже за словами класика: “там вчать жити, навчають грамоти та праці”. 

“СЛОН – це комерсант з довгими загребущими руками”

У 1924-у році на території табору запустили лісзавод. З цієї нагоди на святковому мітингу виступив струнний оркестр та театральна трупа. На ливарному заводі виготовляли деталі до швейних машин, а в звіринці вирощували лисів, песців, ондатр і соболів. Та все ж СЛОН, як і інші заклади пенітенціарної системи були дотаційними. Радянський Союз мав з цим проблеми, і щоб розвантажити бюджет – в’язні регулярно підпадали під амністії.

Ситуацію змінив арештант, а в минулому одеський комерсант Нафталій Френкель. Маючи неабиякі економічні вмілості, той був вражений безглуздою організацією праці. Френкель написав кілька листів до найвищого керівництва держави і отримав дозвіл на проведення експерименту. 

Комерсант запропонував поділити в’язнів на три категорії. До першої належали ті, що виконували важку фізичну працю і за це отримували денну норму – 800 грамів хліба та 80 грамів м’яса. Другі, здебільшого жінки, виконували легку працю та отримували 500 грам хліба та 50 м’яса. Третьою групою були люди з інвалідністю. Вони отримували вдвічі менше першої категорії, тож були приречені на повільну смерть.

Френкель закрив таборові видання та інші культурні прояви в’язничної діяльності – його цікавили глобальні економічні проєкти. У 1928 році кількість в’язнів сягнула 22 тисяч. Вони працювали не лише на лісоповалі, але й будували та доглядали залізничні дороги, розробляли торфові родовища, виробляли цеглу чи ловили рибу.

СЛОН став конкурентом місцевим державним підприємствам і монополістом у різних сферах. “Стало зрозуміло, що СЛОН – це комерсант, торговець з довгими загребущими руками, і що його головна мета полягає в отриманні зиску”, – прозвучало на засіданні Карельської ради народних комісарів 1926 року.

До 1930-го СЛОН складався з шести відділень. Згодом їхня кількість подвоїлася, і ще того року чисельність в’язнів сягнула свого піку, перетнувши позначку в 70 тисяч осіб. Над ворітьми Соловецького кремля красувався лозунг: “Через працю – до визволення!” Та нова система не передбачала визволення – в’язні віддавали всі сили на важкій праці, а відтак життя. Зловживання адміністрації не раз ставало приводом для розгляду різних комісій. 1930-го до розстрілу засудили понад десяток службовців.

Соловецька система стала зразком для формування інших таборів, що згодом переросли в ГУЛАГ (з російської – Главное управление лагерей). З 1923-го по 1933-й через Соловки перейшло близько 200 тисяч бранців – лише 1 відсоток всіх в’язнів сталінських часів, та вплив СЛОНа на цілу систему важко переоцінити. З 1930-го року офіційно зникло поняття “концтабір”, яке замінили на “виправно-трудові табори”. Загальний курс спрямували на організацію трудових таборів, з дармовою робочою силою. Першим великим проєктом стала побудова Біломор каналу, а глобальне будівництво очолив колишній в’язень Нафталій Френкель.

Початок нового проєкту був початком кінця СЛОНа – в’язнів масово вивозили на важкі роботи, а в соловецьких приміщеннях залишилося кілька тисяч інвалідів, чи осіб нездатних до важкої праці.

Пізніше СЛОН перетворили на СТОН – тюрму особливого призначення, а розстріли, що відбувалися з 1920-х сягнули масового масштабу. Так, лише за кілька днів жовтня-листопада 1937-го в урочищі Сандармох розстріляли 1111 в’язнів, серед яких понад двісті – представники української інтелігенції.

Тоді ж стратили й керівників СЛОНа та ГУЛАГу – творців радянської каральної системи. Єдиний з верхівки, кому вдалося оминути репресій – був Нафталій Френкель. Він пішов на пенсію в званні генерал-лейтенанта НКВС. На той час його відзначили трьома орденами Леніна – найвищою відзнакою в СРСР.

В листопаді 1939-го, тюрму на Соловках закрили. Та ідею, форму та методи СЛОНа було поширено на сотні таборів Радянського союзу, що й сам перетворився у велику зону.