Скелет у чернечій келії

Несподівана знахідка

1924 рік.

Львівська політехніка отримала у своє розпорядження комплекс старих будівель поблизу костелу Марії Магдалинитеперішній Будинок органної та камерної музики. Від XVII століття тут містився монастир ордену домініканців. Під час "йозефінської касати" 1783 року (реформи цісаря Йосифа II, серед іншого скеровані на підпорядкування церкви державі) облаштували жіночу в’язницю. Нагляд за бранками здійснювали черниці-магдалинки. Кілька років тому ліквідували й в’язницю. Політехніка валаштувала ґрунтовну реконструкцію: з вікон познімали ґрати, а в склепінчастих келіях почали облаштовувати навчальні лабораторії. Проєкт розробив професор Владислав Клімчак.

<p>Робітники відкопують труну з людським скелетом у келії колишньої жіночої в&rsquo;язниці. Малюнок з газети "Вєк Новий"</p>

Вранці 10 листопада знімали підлогу в одному з приміщень, що примикає до костелу. Під підлогою був шар землі. Видобуваючи її, на глибині близько 1,5 метра робітник Йосиф Романчук лопатою наштрикнувся на щось тверде. Через мить побачив людський череп. Вражений, став працювати обережніше — і скоро видобув із землі спорохнілу труну зі скелетом.

Труна була закопана дивним чином. Її край, в якому містилися ноги небіжчика чи небіжчиці, був опущений під мур фундаменту костелу. Слідів одягу жодних не виявили.

Працівники політехніки негайно звернулися до поблизького VI поліційного комісаріату. Прибув постерунковий Мордко. Оглянувши келію, він пішов звітувати керівництву. Тим часом у приміщення явився міський лікар Верницький. Він розпорядився зібрати кістки в мішок і поховати на Янівському цвинтарі. Коли через кілька хвилин Мордко повернувся з інспектором Лукомським, скелета вже не було. Інспектор наказав затримати поховання. Врешті знахідку перевезли до інституту судової медицини.

Загадка, яка ніколи не буде розгадана

Наступного дня поліційний фотограф відфотографував місце знахідки. Скелет належав людині дуже високого зросту — труна мала завдовжки понад 2 метри.

Людські кістяки у Львові в той час віднаходили доволі часто. Того самого тижня трапилося два подібні випадки. Працюючи на подвір’ї будинку по вул. На Байках, 3тепер Київська, де діяв склад залізничного приладдя Юліуша Вайсса, робітники відкопали скелет. Колись ділянка належала отцям домініканцям — імовірно, скелет походив з тих часів. На вулиці Смерековій якийсь Стефан Гаврилів копав канал — і так само надибав кістки на глибині 1,2 метра.

Через кілька місяців Катерина Цацай, доглядачка кам’яниці по вулиці Кльоновича, 8, виявила серед сміття під сходами пивниці череп, нижню щелепу і шматок хребта. Раніше тут діяв ліцей Фанні Діттнер — припускали, фрагменти походили зі скелета, який використовували для навчання. А в казармах 13-го дивізіону артилерії на Вульці Панянськийтепер район вулиці Бойківської жовнір, копаючи грядку, видобув із землі кістяк у військовій формі. Поліція з’ясувала, що це останки українського вояка, котрий загинув під час листопадових боїв 1918 року.

Утім, скелет у колишньому монастирі, та ще й просто під підлогою, викликав неабиякий переполох у місті. На місце випадку посунули тисячі роззяв, охочих на власні очі побачити келію, в якій виявили таємничу знахідку. Преса вміло підігрівала ажіотаж.

"Ґазета Львовська" писала: "Нема сумніву, що маємо справу зі злочином, здійсненим кількадесят років тому. Справою поліції буде з’ясувати, хто, коли та яким чином був убитий і захований під підлогою. Чи вдасться поліції осягнути цю складну мету, невідомо". "Ґазета Поранна" додавала: "Постає жахливе питання, який зміст страхітливої загадки. Насувається цілий ряд найтаємничіших припущень. Найімовірніше, ця загадка ніколи не буде розгадана". А "Вєк Новий" припускав: "Імовірно, в кляшторних мурах сталося вбивство. Виконавець, не маючи змоги позбутися трупа, помістив його під підлогою. Чи цей факт стався за часів кляштору отців домініканців, чи в часи карного закладу й урядування сестер милосердя, можна буде з’ясувати лише після оглядин знавців".

Версії ймовірні та не дуже

Журналісти пригадували історію, яка трапилася у Кракові понад 50 років тому. Тоді поліція отримала анонімний лист, в якому йшлося, начебто в монастирі кармелітів босих в нелюдських умовах утримують одну черницю. Інформація виявилася правдивою. Черницю на ім’я Барбара Убрик замурували в стіну. Їжу їй передавали через малесеньке віконце, випорожнюватися вона могла тільки під себе. Поліціянти розбили мур — нещасна, яка важила заледве 34 кілограми, знепритомніла від свіжого повітря й осліпла від денного світла. "Невже маємо справу з новою Барбарою Убрик у Львові?" — припускав "Вєк Новий" на першій шпальті.

Поліційний комісар Стойків пригадав, що кілька років тому допитував якусь жінку, затриману за крадіжку. Вона розповіла, що колись відбувала ув’язнення в закладі Марії Магдалини. В цей час одна черниця вбила одну з бранок, а труп сховала десь у мурах. Ця історія виглядала надто фантастично, щоб сприймати її серйозно. Тепер довелося поспіхом шукати ту жінку. Виявилося, що її звати Олена Голик, родом з Сянока. На додатковому допиті вона повідомила, що 1919 року з в’язниці зникла якась арештантка, звинувачена в грабунку. Офіційно оголосили, начебто вона втекла через вікно своєї келії, зв’язавши мотузку з власної білизни. Голикова припускала, що насправді жінку вбили. Однак спорохніле дерево труни й пожовклі кістки точно пролежали в землі понад п’ять років. Цю версію довелося відкинути.

Архівні записи стверджували, що 1847 року, коли у Львові ґрасувала холера, в цій частині в’язниці діяв епідемічний шпиталь. Це підтверджував і напівстертий напис Arzt"Лікар" німецькою на дверях келії. Можливо, тут мешкав лікар, який тримав людський скелет для своїх досліджень? Або хтось помер у шпиталі та з певних причин був похований під підлогою? 

Якийсь Фр. М. радив шукати розгадку в Щирці. Там мешкала така собі Олександра Сірковська, котра близько 80 років була черницею і працювала при в’язниці. Чи відвідали її поліціянти, невідомо.

Нарешті в поліцію явився якийсь Ґавлик, колишній швець, а зараз власник кам’яниці по вулиці Скарбківській, 29тепер Лесі Українки. Він розповів, що знає, хто був похований під підлогою. І нагадав про історію, яка сталася по сусідству від його дому 35 років тому…

Сокирою по голові

Отож, 1891 рік.

В партері будинку по вулиці Скарбківській, 35 мешкав власник похоронного закладу "Конкордія" Еміль Опухляк. Кілька років тому він познайомився з Марією Кобрин з дому Яблонська, дружиною вчителя зі Станіславова, високою блондинкою з блакитними очима. Марія покинула чоловіка і перебралася до підприємця. Та їхнє спільне життя не було щасливим. Опухляк мав бурхливий характер і любив веселощі. Кобринова постійно ревнувала. Не раз траплялося, що покидала його дім — аби через якийсь час повернутися.

1 березня Еміль прийшов додому близько 4-ї години ранку. Був добряче захмелілий. В кухні став голосно залицятися до служниці Катерини Мацюри. Тоді вклався спати. Тим часом Марія піднялася з ліжка, одягнулася і попросила служницю купити їй шпильок для волосся. Коли Катерина пішла, взяла сокиру і тричі вдарила коханця по голові. По тому спробувала повіситися — невдало. Випила пляшечку ртуті — також без наслідку. Врешті зачинила помешкання і рушила в поліційну інспекцію, де спокійно розповіла про те, що накоїла.

Була 7-ма година ранку. На місце злочину прибула поліційна комісія. Опухляк лежав на ліжку, залитий кров’ю, з черепа випливав мозок. Його серце ще билося. Допомога лікарів була марна — через кілька годин чоловік помер. Мав 31 рік. При небіжчикові знайшли велику суму готівки.

Суд відбувався за зачиненими дверима. Попри це, будинок Палацу Справедливості облягали тисячі роззяв. Очікуючи процесу, Марія двічі намагалася повіситися у в’язничній келії. А просто під час засідання спробувала вистрибнути у вікно. Адвокат хотів подати ці вчинки як доказ її психічного розладу. Не подіяло: присяжні визнали 24-річну жінку винною у вбивстві, а суддя оголосив вирок — страта на шибениці. Пізніше цісар помилував її — кару замінили на 18 років ув’язнення.

"Добре зробила, що голову розбила"

"Еміль Опухляк був жертвою, — писала про той випадок газета "Ґонєц і Іскра". — Можливо, він надто потурав витівкам молодості, не стримував пристрасних поривів і палкої, хоча й міцної вдачі. Але, хай там як, він був доброю, в глибині душі шляхетною, щедрою, милосердною людиною. Як підприємець у сфері похоронних послуг, він неодноразово демонстрував безкорисливість, делікатність і дуже часто справжній патріотизм. Таким його знали всі у нашому місті".

Не всі були згодні з такою характеристикою. Львівські батяри навіть склали пісеньку, в якій ішлося:

Пані Кобринова добре зробила, 
Що Опухлякові голову розбила! 

Який стосунок ця історія має до кістяків, віднайдених у келії? Як стверджував пан Ґавлик — безпосередній! Кобринова відбувала покарання у в’язниці Марії Магдалини. Якось вона придбала лотерейний білет — і виграла 3 тисячі гульденів. В’язничний охоронець вбив жінку, труп сховав під підлогою, а гроші забрав собі. Тим часом у пресі з’явилися повідомлення, що Марія втекла з в’язниці. Відтоді про цю справу не згадували.

Інформація Ґавлика дещо суперечить дійсності. Доказом цьому — замітка в газеті "Кур’єр Львовський" від 18 квітня 1896 року, яку я відшукав в австрійській онлайн-бібліотеці. Там вказано: "Марія Кобрин, котра 1891 року вбила свого співмешканця Еміля Опухляка, померла від сухот туберкульозу в карному домі для жінок". Імовірно, поліція у 1924 році не мала можливості швидкого пошуку по газетних підшивках. Тож таємничу справу скелета з-під підлоги закрили — навіть не оголосивши публічно, якої статі та віку був труп. Можливо, слідчі повірили свідченням шевця-будинковласника. А може, просто вирішили не заморочуватися історією, винних у якій навряд чи вдасться відшукати.