Штаб УПА: погляд із середини. Свідчення полковника Литвиненка. Частина ІІ

До постачання було притягнено багато кооператорів, пригадую МОРОЗАВасиль Мороз (1890 — ?) «Зубатий», «Зубенко» — український військовий і господарський діяч ОУН та УПА, колишній старшина Армії УНР. Обіймав посаду господарського референта Головного командування УПА (ГК УПА) та УПА-Північ, відповідаючи за господарське забезпечення визвольного руху. У 1944–1945 роках був генеральним секретарем фінансів Української головної визвольної ради (УГВР) /псевдо не знаю/, кооператор з Дубенщини, чи Ровенщини, старий, до 60 років, беззубий, здається емігрант зі сходу.

Були організовані курси бухгалтерів для інтендатури, на яких молодих було до 50 чоловік. Курси ці пройшли всій програм, був випуск.

Підчас мого перебування на Поліссі, група "Північ" "ДУБОВОГО"(Іван Литвинчук (1921–1951) — полковник УПА, командир УПА-Північ (1946–1951) і провідник ОУН на ПЗУЗ. Організатор військової округи "Заграва", загинув 19 січня 1951 року в бою зі спецгрупою МГБ мала майже щодня бої з німцями, польсько-німецькими відділами та червоними партизанами.

Пригадую, до боїв з червоними партизанами, що перебували в Цуманському лісіЦуманські ліси (відомі як Цуманська пуща) — це унікальний лісовий масив на південній межі Українського Полісся у Луцькому районі Волинської області, готувались з тиждень, або більше. Зробили бойову групу з частин "РУДОГО" /західн. гр./ і частин "ДУБОВОГО" /північ/.

Керування обняв якийсь "МАРУЩАК" /не пригадую з групи "РУДОГО"Юрій Стельмащук (1917–1945) — майор УПА, командир воєнної округи "Турів" (1943–1944) та Західної воєнної округи "Завихост" (листопад 1944 — січень 1945). У січні 1945 року потрапив у полон до НКВД, 5 жовтня 1945 року розстріляний у Києві/, а головним регулятором виїхав "КРЕГУЛ"Василь Сидор (1910–1949), "Крегул" — військовий і політичний діяч ОУН, полковник УПА (посмертно), командир УПА-Захід у 1944–1949 рр. До ОУН належав із 1929 р., за діяльність в організації двічі ув’язнювався польською владою. У 1941 р. командував сотнею легіону "Нахтіґаль", а згодом у шуцманшафтбатальйоні № 201. Від 1943 р. працював у військових структурах УПА, був членом Головної ради ОУН і ГВШ УПА, згодом очолив Карпатський крайовий провід ОУН. Також обіймав посаду Генерального судді ОУН. Загинув 14 квітня 1949 р. біля с. Осмолода на Прикарпатті в бою з оперативною групою МГБ разом із дружиною Надією Романів та охоронцями.

Підчас боїв з червоними партизанами на північний захід від Цуманських лісів, біля якогось села, частини УПА були розбиті і відійшли, відійшли нібито і червоні. Бої ці з перервою провадились декілька днів. Невдачу пояснювали браком амуніції, перевісомперевагоюв численності червоних і т.і.

"ГОНЧАРЕНКО"Леонід Ступницький (1891–1944), — підполковник Армії УНР, учасник Другого зимового походу 1921 року. В УПА з 1943 року очолював штаб і займався військовою організацією повстанських відділів та підготовкою старшин. Загинув 30 липня 1944 року під час облави НКВД на Рівненщині; посмертно отримав звання генерал-хорунжого УПА обвинувачував у цьому нездібного "КРЕГУЛА", до якого не мав "симпатії", це, видно, не подобалось "ОХРИМОВІ" Дмитро Клячківський (1911–1945) — полковник УПА (посмертно), член ОУН, один із 4-ох Головних командирів УПА, організатор УПА на Волині. У 1943 році командував УПА, а наприкінці того ж року очолив УПА-Північ, керуючи повстанськими відділами на Волині й Поліссі. Загинув 12 лютого 1945 року в бою з підрозділом НКВД поблизу Оржева на Рівненщині.

Я, як нова безвідповідальна особа, мовляв, та мене ніхто не запитував.

Зі всього видно було, що в керівників з УПА перевіс в силах був. Не було: розвідки, командування не знало, що йому треба робить, невишколення бойців, а головне невитривалість. Порівнять червоних партизан витривалих, вишколених і маючих досвідчене командування, вони цілком горували над бандерівцями.

За цей час німці зі всіх чотирьох сторін оточували угруповання УПА — Північ і Західмова йде про північну і західну групи УПА-Північ, а не Генеральні військові округи, а також і червоних партизан. Біля Сарн влаштували аеродром. Командування УПА, не маючи певних даних щодо пересування німців з козакамикозацькі формування на службі нацистської Німеччини — військові підрозділи, сформовані переважно з донських, кубанських та інших козаків, зокрема радянських військовополонених і емігрантів. У роки Другої світової війни вони воювали на боці Третього Райху, залучалися до охоронної служби та боротьби проти партизанів, рахувало це звичайним явищем. Взагалі не було військових людей. Не зробило заздалегідь плану на випадок оточення німцями, що мусять робити відділи і т.і. Почались бої в районі Степаня, авіація бомбила села і ліси, одночасно почався наступ зі сходу в Костополі. Командування загубило голову, що робить. Тут же шпиталі, постачання, майстерні, "Лавочка""Лавочка" — це неофіційна назва, бо ж криптонім. За наявними відомостями, так називали колектив працівників політичного відділу Головної команди УПА, пов’язаний із пропагандистською діяльністю ОУН на Волині. Дало наказ частинам перейти через Горинь на схід у ліси, одним зосередитись в лісах на північ від Костополя, а другим на південь від Костополя в Пустомитських лісах, куди мусить переїхати і штаб.

Більшість частин Горинь перейшли, штаб і решта не встигли, німці та козаки, захопили переправи.

Штаб розділився: "ОХРИМ", "КРЕГУЛ" — в одному місті, "КАРПОВИЧ"Михайло Медвідь (1912–1945) — діяч ОУН, підполковник УПА (посмертно), член Головного військового штабу УПА. У 1942 р. очолював міський провід ОУН у Львові, згодом був крайовим військовим референтом Південних українських земель і організовував відділи УПА в Холодному Яру. У 1944 р. став шефом штабу УПА-Північ, керував Центральним технічним зв’язком УПА та працював у редакціях військових видань. Загинув 4 червня 1945 р. у с. Дев’ятники на Львівщині) — в другому, "ГОНЧАРЕНКО", ОМЕЛЮСИКМикола Омелюсік (1889–1970) — полковник Армії УНР. Під час Другої світової війни співпрацював із Тарасом Бульбою-Боровцем, а з 1943 року в УПА, згодом УПА-Північ, де очолював оперативний відділ військового штабу. Після війни емігрував до США  і я — в третьому, з нами школа дружинників і півтори сотні — не знаю якого відділу.

Зночі хотіли переправитись через Горинь в Деражні, неможливо, зайнято німцями. Повернулись на північ в ліси 10–12 км. від переправи, розташувались в лісі на відпочинок, з нами "Лавочка". Виставили охорону і послали розвідку. З скорому часі біля самого розташування почалась стрілянка.

"Лавочка" й обози — хто куди на північ, бо наступ був з півдня. Донесено — наступають червоні. Зав'язався бій, який продовжувався 4–5 годин, червоних партизан відбито, захоплено пару фінокйдеться про пістолети-кулемети, найчастіше ППШ, або ж ППД та пару ручних кулеметів. Школа дружинників мала 11 забитих та до 20 ранених. В лісі розгубились. До "ГОНЧАРЕНКА" повернулось до 60 дружинників та 40–50 бійців ріжних частин. Вирішено переправитись через Горинь і марширувати в Пустомитські ліси. Переправитись вирішили в с. Дюксині.

Зночі обійшли Деражню, мандрували на Журиннині село Жобрин. Прибули до Журина, парому немає, човнів теж мало. Донесли, що в Дюксині німці та козаки вирішили переднювати. Під ранок вирушили в ліс.

Біля Дюксина і в Дюксині, який горів, — стрілянина. Перед вечором стихло. Розвідка донесла, що в Дюксині ворога немає. Покидавши обоз і коней в селян, в ночі човнами переправились через Горинь в Дюксин. Село Дюксин до половини спалено. В селі і лісі біля села забито козаками та німцями більше 300 душ селян, в більшості старі, жінки та діти.

Вирушили лісом в напрямку с. Соломки, передмовилиймовірно має бути – переднювали в лісі, аби уникнути зустрічі з німцями. Ночували в якомусь селі, в день теж у ліс, але вибрали ті райони, де перейшли уже німці, розраховуючи, що туди вже не повернуться.

Так проблукали в лісах до тижня, вирушили по зв’язних в район Пустомитських лісів, прибули на хутор під лісом в Пустомитах 15–16 листопаду, пробувши в дорозі до 2 тижні.

Там "ГОНЧАРЕНКО" зв’язався з "ОХРИМОМ". Пробули там 7–9 днів. Приїхав "ОХРИМ" і сказав повертатись знову на старе місце на Тростянецькі хутори, куди він теж приїде.

До ОМЕЛЮСИКА приїхала дружина з сином з Кременеччини, гадала, що на Поліссі спокій, зачула про те, що робилось, перелякалась, ОМЕЛЮСИК, теж переляканий, захворів. Ми з "ГОНЧАРЕНКОМ" порадили йому повертатись до Кременеччини й їхати до Галичини. Звернувся до "ОХРИМА", той дав дозвіл, написав листа і він з відділом поїхав на Кременеччину, а пізніше, як я довідався, звідти виїхав в Галичину. Де подівся не знаю. Той же день я просив "ОХРИМА" відпустити мене, дав згоду, але сказав повертатись назад, він прийде до нас і звідти я виїду.

Повернулись назад на Тростянецькі хутори під кінець листопада. Зарядили підготовку школи дружинників до іспитів. Повернувся "ОХРИМ", а раніше "КАРПОВИЧ". "КРЕГУЛ" виїхав до Галичини. Між "КАРПОВИЧЕМ" та "ГОНЧАРЕНКОМ" виникли сварки в справі дружинників, — в яких дружинників "ГОНЧАРЕНКО" оправдував, що не пішли з "КАРПОВИЧЕМ".

Мені "ОХРИМ" сказав, аби я зачекав випуску дружинників, яких він з 10 призначив до "ЕНЕЯ" і з якими я поїду.

Начальником іспитової комісії призначив "ПОЛЬОВОГО"Федір Польовий ("Поль") — старшина польської армії, майор УПА (посмертно), член ОУН, згодом ОУН(м), один з організаторів військового вишколу УПА. Влітку 1943 р. командував підстаршинською школою на Волині, згодом очолював вишкільний відділ КВШ УПА та КВШ УПА-Північ. У 1943–1944 рр. командував старшинськими школами "Лісові чорти" на Волині та "Олені" в Карпатах, готуючи командні кадри для повстанської армії. Загинув 15 жовтня 1944 р. біля с. Липа на Івано-Франківщині. Посмертно нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги УПА ІІ класу. Через пару днів іспити скінчились. Об'явивши висновки комісії, "ОХРИМ" розподілив їх по групах. Написав наказ про підвищення до рангу хорунжих, а хто гірше, то кандидатів на хорунжих.

Перед тим наказом переводить начальника штабу "ГОНЧАРЕНКА" на посаду начальника Укр. нац. самооборони на терені Волині і Полісся. Своїм заступником призначає "КАРПОВИЧА". Мене покликав, передав наказ про підвищення дружинників, яких я мушу відчитати, як найстарший віком полковник, через 2-дні 3-4 грудня церемонія ця мусить відбутись в сусідньому селі. /Забув — 2–3 км. від Тростянецьких хуторів на південь/.

Після випуску дружинників, я з тими, що їхатимуть, можу їхати. Дав мені листа до "ЕНЕЯ", казав, аби чекав я його там, він буде обов'язково, дав листа до "ГОРБЕНКА", який теж був у "ЕНЕЯ"Петро Олійник (1909–1946) — майор УПА, член ОУН із 1929 року. У 1943–1944 роках командував військовою округою УПА «Богун», згодом обіймав керівні посади в ОУН на північно-західних українських землях, а наприкінці 1945 року став виконувачем обов’язків командира УПА-Північ. Загинув 17 лютого 1946 року в бою з підрозділом НКВД поблизу села Рудники на Волині. Сам "ОХРИМ", як він сказав, їде до "РУДОГО" на захід, може пробуде там 2 тижні, а може і більше.

В неділю в школі відбулась урочистість. Вишикувались дружинники, я прочитав наказ про підвищення в хорунжі й кандидати кожного, доручив кожному посвідчення за підписом "ОХРИМА", поздоровив їх. "ГОНЧАРЕНКО" і "ДНІПРОВИЙ"Іван Мельниченко (1920) — старший лейтенант Червоної армії, інструктор старшинських шкіл УПА. Народився в селі Ротичі Чорнобильського району на Київщині. Навчався в Київському лісотехнічному інституті, а згодом — у Ленінградській військово-транспортній академії. У 1943 році викладав топографію та артилерійську справу в старшинській школі "Дружинники" на Поліссі, а в 1944 році — у школі "Олені" на Гуцульщині. Згодом командував куренем "Перемога". 21 листопада 1944 року був заарештований НКВД поблизу Красного на Львівщині. У березні 1945 року засуджений до 10 років таборів за участь в УПА від себе здоровили і бажали їм бути добрими старшинами. Пообідали в школі. Обід влаштувало жіноцтво на чолі з "ІВГОЮ"Ярослава Скаб (1916–після 1997 року) — одна з найвищих за посадою жінок-керівниць підпілля ОУН(б) на Волині та Поліссі. Була референткою Українського Червоного Хреста Костопільського надрайону, провідницею Сарненської округи та організаційною референткою Північно-Східного крайового проводу "Степ". У 1945 році нагороджена Срібним і Бронзовим хрестами заслуги УПА. Восени 1946 року заарештована радянськими спецслужбами й ув’язнена. За наявними даними, пережила табори ГУЛАГу. Сагайко помилявся. Вона не галичанка, а народилася у селі Улазів Любачівського повіту (нині Підкарпатське воєводство, Польща).

За 2–3 дні після цього я разом з уже новоспеченими старшинами виїхав на південь.

На Тростянецьких хуторах залишились "ГОНЧАРЕНКО", "КАРПОВИЧ", школа дружинників в повному складі викладачів, до них ще додано 20 новоспечених старшин, як інструкторів, школа старшин "Лісових чортів", шпиталі, постачання, взагалі все, що не розбіглось підчас наступу німців.

Дезертирів підчас цього наступу було дуже багато, навіть серед організованих.

Маршрутним на зв'язку дали на захід від Рівного, а не на південь. Шосе Корець-Рівне було так обставлено німцями, що перебратись було неможна.

Поїхали на Деражню, Жоврівймовірно, що далі йдеться про те ж село Жобрин, на зв'язку сказали, що переїхати біля Клеваня трудно. Вночі поїхали, попробували, німці обстріляли, повернулись назад, переночували. Вночі вирушили на Оржів, під'їхали під саме село, фурманки відпустили. В Жоврові до нас долучилось ще 4 бандерівців, які з "Лавочки" везли до "ЕНЕЯ" багато літератури. Отже, нас нараховувалось до 15 чоловік. Зв'язкові переводили нас через залізницю в самому селі гуськом. Перейшовши залізницю, відійшли 1–2 км., взяли фурманки і поїхали далі. Доїхали до села, назву забув, здається, Дятковецького районутут і далінаймовірніше йдеться про село Дядьковичі. Районним центром ніколи не було, але було центром гміни, ночували. Зв'язковці — дівчата сказали, що зараз їхати не можна, район Дятковичі обставлений каральними відділами гестапо, козаками та поляками. Ми затримались ще пару днів. Вночі вирушили і цілу ніч об'їздили якісь села, нарешті попали в село під самим Здолбуновим, переїхавши автостраду Львов-Рівне. В тому селі зв'язківці дали нам фурманки, чоловіка, переїхали залізницю Здолбунів — Дубно, чоловік сказав, що охороняють мадяри, які наших не чіпають. Приїхали в село перше від залізниці, взяли підводи і доїхали в день до с. Лідовканаймовірніше с. Лідава, біля Дермані.

В Лідовці, спочивши, дали нам фурманки і зв'язківця, який запровадив нас на зв'язок "СЛАВКА"Петро Зварич, псевдо "Славко" (нар. 1917-грудень1944), — діяч ОУН, уродженець села Богаївка Радивилівського району Рівненської області. До ОУН вступив у 1938 році, а з 1942-го працював у мережі організаційного зв’язку на Волині. У свідченнях згадується як шеф зв’язку Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ (Північно-західних українських землях) під с. Бущею на хуторах, там переночували. Ранком нас відправили до с. Мости на військовий зв'язок "БЕРКУТА"Володимир Рудь (1922 — ?) — український повстанець, відомий під псевдонімами «Беркут» і «Гарт». Навесні 1943 року був вояком сотні «Чорноморця», а з травня 1943 року очолював військовий зв’язок Південної групи УПА, що діяла у 1943–1944 роках. Певний час перебував на нелегальному становищі у Львові. У 1949 році вийшов із підпілля; подальша доля невідома. Розмістили нас по квартирах. Мене помістили в хаті над дорогою млинського будинку, де весь час перебував, аж до виїзду з Мостів.

На другий день старшин відправили до штабу "ЕНЕЯ", а мені сказали чекати, доки мене покличе "ЕНЕЙ". Листи до "ЕНЕЯ" від "ОХРИМА" передав "БЕРКУТУ".

Так прожив я в Мостах біля тижня, давали їсти, ніхто не знав мого прізвища правдивого. На зв'язку я довідався, що "ГОРБЕНКО"Ростислав Волошин (1911–1944) — полковник УПА (посмертно), один із організаторів повстанської армії та заступник Головного командира УПА. Був комендантом запілля УПА на Північно-Західних українських землях, членом Бюро Проводу ОУН, а в липні 1944 року став генеральним секретарем внутрішніх справ УГВР. Загинув 22 серпня 1944 року поблизу села Нижні Гаї на Львівщині під час переходу лінії фронту в Будеражі. Попросив фурманку та зв'язкового, доїхав до Будеража, там в школі застав "ГОРБЕНКА", КИСИЛЯ - "НЕМО"Андрій Дольницький (27 серпня 1912 — 6 липня 1982); «Немо», «Голубенко», «Андрій Кисіль» — сотник УПА. Був членом ОУН, зазнав ув’язнення в польських тюрмах і концтаборі Береза-Картузька. У 1943 році очолив розвідувальний відділ штабу воєнної округи «Богун» УПА-Північ. Був одним з ініціаторів переговорів між командуванням УПА та угорською армією. У 1944–1945 роках виконував функції зв’язкового старшини УПА при угорській армії. Після війни емігрував до Канади. Помер у Монреалі. Там же було трьох мадяр в цивільно-військовому вбранні. "ГОРБЕНКО" та КИСИЛЬ мені пояснили — це доктор — полковник, мадяр, який має контакт з англійцями, він з Будапешту, другий з ним — лейтенант — українець з Карпатської України, а третій — мадяр радіст; з собою вони привезли надавчо-отбірче радіо.

Придивився до того полковника, — блондин, худий, тип або англійця, або німця, розмовляє по-мадярськи, німецьки та англійськи. Видно зразу, що розвідник, тільки невідомо чий.

Лейтенант карпато-українець безумовно зпід Карпаття, бо чути по слову.

Радіст тримався осторонь, за столом сидів скраю. "ГОРБЕНКО" і КИСИЛЬ з захопленням мені розповідали, що він з Будапешту, нами надзвичайно цікавиться, хоче забачити, як виглядає у нас УПА, хоче побувати скрізь, ми його обвозили і по Поліссі.

На другий день вони виїхали в терен, а я залишився аж до вечора того дня в школі. І відповідні години радіст виходив до хліву біля школи, де він встановив радіо, пускав в ход машину і чути було розмову. Не знаючи мадярської мови, чути було часто слово "Будапешт". З цього можна констатувати, що розмова йшла з Будапештом.

Учительки оповідали, що радістові надсилає писульки той полковник і він передає їх по-радіо. Пізніше, уже в Мостах, КИСИЛЬ казав, що у них з мадярами є повний контакт, мадяри обіцяють зброю, чуть не літаки і танки, вони нас не будуть зачіпати, а навпаки, коли треба, будуть переховувати наших людей. Його командування УПА призначило зв'язковим при штабі корпуса, який зараз в Кременеці.

Під час свого побачення з "ГОРБЕНКОМ" в школі, я розповів йому, чого сюди приїхав, свої плани виїзду до Галичини, просив його помогти скоріше це реалізувати. Цілком зі мною погодився, але сказав зачекати "ОХРИМА". Дав наказ "БЕРКУТУ" — дати мені фуру поїхати до жінки. З'їздив, побув одні сутки в селі Соснівці. Дружині порадив виїхати з села, вона казала, що їй обіцяють посаду вчительки в селі Гута-Руська.

Повернувся до села Мостів і там пробув на тому самому мешканню до початку другої половини січня 1944 року.

Перебуваючи в Мостах, бачився з зав. млином — БОНДАРЕНКОМ, родом з Межиріччя, який розказував про те, що німці, як мене забрали бандерівці, не дуже допитувались. Якийсь жандарм ніби сказав — "шкода, треба було розстріляти зразу, як перший раз забрано з млина муку".

Не пригадую дати, але за пару днів перед Різдвом, прислав коні "ЕНЕЙ", щоб я приїхав до нього. Приїхав в село Святьесело Святе, вибачився, що не міг мене раніше прийняти, дуже занятий весь час та що я їздив до жінки і мене теж не було. Сказав, що все буде гаразд, запитав, чи дати мені їсти, мушу зачекати "ОХРИМА", він на днях приїде. Запросив на кутю. На другий день був у штабі в селі Батьківцях, де познайомився з "ЧЕРНИКОМ"Дмитро Казван (1915 — 14 березня 1946); «Черник», «Гриць», «Юхим» — майор УПА (посмертно), один із організаторів повстанського руху на Дубенщині. Навчався в Кременецькій духовній семінарії, служив капралом у Війську Польському, закінчив школу підхорунжих. У 1942–1943 роках був військовим референтом Дубенського окружного проводу ОУН, а в жовтні 1943 — травні 1944 року очолював штаб воєнної округи «Богун» УПА-Північ. З кінця 1944 року очолював Дубенський надрайонний провід ОУН. Загинув у бою з підрозділом НКВД на Рівненщині — начальником штабу у "ЕНЕЯ". Це молодий хлопець, рухливий, енергійний, військового розуміння не зауважив ніякого. В штабі один старшина чи писар та якийсь вартовий. Сказав, що властиво ніякого штабу у них немає, він весь час в подорожі по частинах та залагоджує ріжні справи в районах. Більше я "ЧЕРНИКА" вже й не бачив.

У школі, там же на горі, була канцелярія постачання групи, де я побачив людей у віці старше 60 років. Це були мобілізовані, як фахівці — рахівники. Там же я побачив ЗАГУМЕННОГО з Могилян, теж мобілізований. Оповідав, що батько умирає, а його небіж "СЛАВКО" у бандерівцях десь в цьому районі.

На куті був у "ЕНЕЯ", прислав коні. На вечері познайомився з двома військовиками, прибувшими від Головного військового "проводу", заступником військового провідника "ПЕРЕБИЙНІС"Дмитро Грицай (1 квітня 1907 — 22 грудня 1945); «Перебийніс», «Палій», «Дуб» — генерал-хорунжий УПА (посмертно). Був членом УВО та ОУН, у 1930-х роках очолював військову референтуру Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях, зазнав ув’язнення в польських тюрмах і концтаборі Береза-Картузька. У 1941–1942 роках був військовим референтом Проводу ОУН, а з січня 1944 року очолював Головний військовий штаб УПА. У грудні 1945 року був затриманий чехословацькими прикордонниками під час спроби перейти кордон до Німеччини й загинув у празькій в’язниці , 45–47 років, інтелегентний, видно з старих старшин УГА, тримає себе поважно, в розмови мало втручається.

Другий — "ІГОРЬ"Лука Павлишин (17 жовтня 1907 — 1987) «Вовк», «Ігор», «Климчук», «Регент» — український військовий і політичний діяч, один з організаторів УПА. За фахом педагог, членом ОУН став у 1937 році, був провідником підпільних осередків на Галичині та Холмщині, а згодом працював у Похідних групах ОУН на території України. У 1941–1943 роках обіймав керівні військові посади в ОУН, зокрема був військовим референтом Проводу ОУН на Західноукраїнських землях і комендантом Української народної самооборони на Дрогобиччині. Наприкінці 1943 року був ад’ютантом Дмитра Грицая, а згодом командував групою УПА «Схід» і став заступником Василя Кука з військових питань. За дорученням Романа Шухевича легалізувався у Львові, де працював у системі освіти, водночас продовжуючи виконувати завдання підпілля, зокрема налагоджувати закордонні зв’язки. У 1950 році був заарештований радянськими органами безпеки й засуджений до тривалого ув’язнення; після звільнення повернувся до Львова, де й помер у 1987 році — голова біла цілком, а обличчя молоде, йому 36 років, низький, стрункий, задумані чорні очі, старшина резерву польської армії, сидів довго у польській в'язниці і тому посивів.

Було теж декілька жінок зі Сходу України — "ВЕРЕЩАК"Катерина Мешко-Лоґуш ( 1913–1991) — українська політична діячка, членкиня ОУН і УГВР, дружина Омеляна Лоґуша. Народилася в с. Старі Санжари на Полтавщині. Закінчила Московський електромеханічний інститут. У роки війни вступила до ОУН(б), очолювала обласний провід ОУН у Ворошиловграді, згодом — провід ОУН у Криму. У 1943 році разом із чоловіком перебралася на Волинь і стала однією з організаторок Конференції поневолених народів Сходу Європи та Азії (21–22 листопада 1943 року). Була учасницею Великого збору УГВР у липні 1944 року. Того ж року подружжя виїхало за кордон із завданням налагодити зв’язки із західними антигітлерівськими силами. Від 1949 року жила у США, де разом із чоловіком брала участь у діяльності Закордонного представництва УГВР. Померла в Сент-Луїсі , одна лікарка старша, до 45 років, друга висока молода лікарка, що вони за одні — ніхто мені не сказав.

Там був майор Червоної Армії "ЧУЧУКАН"наймовірніше мова йде про «ЧУЧУПАКА», але його біографія потребує додаткового дослідження, під 50 років, звідки родом не знаю, чорний, середнього росту, кирпатий, з розмов — військову справу знає. Які функції виконував у "ЕНЕЯ" докладно не знаю, кажуть "дорадник" "ЕНЕЯ", чи то правда — не знаю.

"ЕНЕЙ" запросив "ПЕРЕБИЙНОСА", "ІГОРЯ" і мене на другий день Різдва приїхати до с. Обгова, де буде парад, служба в церкві і почуєте хор з села Дермань.

На другий день, раненько, по мене заїхав полковник ДАНЬКО-ДАНИЛЕНКООлександр Нечипорович Даниленко – «Данько»), командир кінного полку у «ЕНЕЯ» і я з ним поїхав до с. Обгова (нині – Соснівка.

У "ЕНЕЯ" був ДАНИЛЕНКООлександр Даниленко (20 листопада 1897 — ?); «Данько» — старшина Армії УНР, учасник Першого зимового походу та командир кавалерії УПА-Південь. У 1920 році служив у 2-му кінному полку імені Івана Мазепи Армії УНР, після інтернування оселився на Волині, працював на цукроварні, а згодом управителем поміщицького маєтку. У 1941 році ініціював створення української «Січі» в Костополі, а від січня 1942-го до 1943 року очолював районну управу в Мізочі під німецькою окупацією. Згодом перейшов до УПА, де реорганізував кінні групи розвідки та зв’язку в кавалерійський підрозділ. У 1944 році виїхав до Угорщини; подальша доля невідома, який розповів, що він є командир кінного полку, полк його весь з мобілізованих кіннотчиків польської армії, а люди до 45 років. Раніше в ньому було до 400 чоловік, а зараз залишилося до 150. Він служив у німців начальником району в Мізочі. Коли Мізоч зайняли бандерівці, мусив тікати разом з ними.

ДАНИЛЕНКА /ДАНЬКА/ знаю, як командира сотні в Мазепинському полку, яким командував НЕДЗВЕДСЬКИЙ. Що з себе уявляв — не знаю, видно, що інтелегентний, де раніше перебував — не знаю. Він розповів, що був на Поліссі, керував за Польщі маєтком, за час Радвлади був в радгоспі. По приході німців організував в Костополі міліцію, гебітскомісар, приїхавши до Здолбунова, забрав його на посаду начальника району в Мізоч.

В Обгові священник з групи "ЕНЕЯ" відправив службуцю відправу проводив головний капелан групи УПА-Північ отець Іларіон, потім відбувся парад, який приймав "ПЕРЕБИЙНІС". В школі відбувся обід для всіх, після співав хор. Підчас обіду я познайомився з двома галичанами, один з них низький, кругле обличчя, червоне — "ЛЕМІШ"Василь Кук (11 січня 1913 — 9 вересня 2007); «Леміш», «Юрко», «Коваль», «Ведмідь» — генерал-хорунжий УПА. З 1929 року належав до юнацтва ОУН, згодом обіймав керівні посади в організації та брав участь у діяльності похідних груп ОУН на східноукраїнських землях. У 1943 році очолив УПА-Південь і керував її підрозділами, зокрема під час боїв під Гурбами у квітні 1944 року. Від 1947 року був заступником Романа Шухевича, а після його загибелі в березні 1950 року став головним командиром УПА, керівником Проводу ОУН в Україні та очільником Генерального секретаріату УГВР. У травні 1954 року був захоплений органами радянської держбезпеки, провів в ув’язненні шість років, а після звільнення працював в архівних та наукових установах Києва; після відновлення незалежності України брав участь у громадській діяльності, малобалакаючий, до 35–38 років; другий високого росту, до 45 років, балакучий, мова гуцульська, хто він — не знаю. Запитував ДАНИЛЕНКА — теж не знає.

Повернувся до с. Мостів. На другий чи третій день приїхав "ОХРИМ" та "КАРПОВИЧ". Зайшовши до мене, запитав, чи я таки вирішив їхати, сказав, що добре я зробив. "Заготовимо листи до кого треба в Галичину, щоб Вам допомогли виробити пашпорти". Сів і написав листа до "ПОМСТИ"Микола Гошовський (1910 — 27 березня 1945); псевдоніми «Помста», «Спартак» — діяч ОУН, учасник Карпатської Січі та організатор підпільного зв’язку. На початку 1930-х років вступив до ОУН, а в березні 1939 року, маючи звання підстаршини Карпатської Січі, брав участь у боях за Карпатську Україну. У 1940–1941 роках входив до обласного проводу ОУН Дрогобиччини, а з 1942 року відповідав за зв’язок Проводу ОУН, зокрема технічне забезпечення підпільної радіостанції «Вільна Україна». У 1944 році перебував в ув’язненні у німецькій тюрмі. Загинув 27 березня 1945 року поблизу села Ценів на Тернопільщині, аби він усе полагодив і допоміг мені чим треба.

На словах сказав, що може "ПОМСТА" скерує мене до "ТАРАСА"Дмитро Маївський (8 листопада 1914 — 19 грудня 1945); «Тарас», «Косар», «Майченко», «П. Дума» — публіцист, генерал-політвиховник УПА (посмертно). З 1933 року був членом ОУН, очолював підпільні осередки на Жовківщині, Холмщині та Сокальщині, а під час німецько-радянської війни працював у Крайовому проводі ОУН і керував референтурою пропаганди. Заснував і редагував підпільний журнал «Ідея і чин», був одним із організаторів Третього Надзвичайного Великого збору ОУН у 1943 році та членом Бюро Проводу ОУН. У ніч із 28 лютого на 1 березня 1945 року разом із Яковом Буселом брав участь у безрезультатних переговорах із представниками радянської влади щодо можливого перемир’я. У грудні 1945 року, виконуючи доручення Проводу ОУН, вирушив на Захід, але під час переходу чесько-німецького кордону потрапив у засідку чеської поліції та загинув, застрелившись, щоб уникнути полону, то щоб я не боявся, то його начальство. Хто такі "ПОМСТА" та "ТАРАС" — нічого не сказав. Сказав, що я попаду на еміграцію і спіткаю старших поважних емігрантів — політиків, то щоб сказав, що ми, бандерівці, проводимо боротьбу за незалежність України, розпочату Петлюрою в інший, більше організований спосіб і з викристалізованою новою ідеєю і ми переможемо. Просимо їх, аби вони за кордоном, як політики, які мають зв'язки, нас підтримали. При першій способности ми нав'яжемо з ними контакт.

Сказав, аби я був готовий, він усе приготовить і мені передадуть куди, коли і як виїхати, попрощався і вже більше його не бачив.

До того будинку, де я мешкав, заходив один чи два рази "СМОК"Микола Козак (1914 — 8 лютого 1949); «Смок», «Вівчар», «Лука» — майор УПА, крайовий провідник ОУН на північно-західних українських землях. Член ОУН із 1934 року, у 1937–1939 роках перебував у польській в’язниці. У 1941–1943 роках працював у похідних групах ОУН на східноукраїнських землях, очолював обласні проводи на Поділлі та Вінниччині, а з 1943 року обіймав керівні посади в Службі безпеки ОУН на Волині. У 1945–1948 роках очолював мережу ОУН на Волині та Поліссі. За деякими свідченнями, страждав на епілепсію. Загинув 8 лютого 1949 року під час бою зі спецгрупою МГБ — начальник СБ групи "ЕНЕЯ". В другій кімнаті мав нараду. Високий, очі ніби заспані, усмішки жодної не видно, темний шатен, ходив в кожушку. Це був пострах в групі "ЕНЕЯ".

За пару днів приїхав до мене "ЕНЕЙ", сказав, щоб я переїхав до Батьківець, де поміщуся разом з "ІГОРЕМ" і буду з ним поки не виїду.

В с. Батьківцях пробули 2–3 дні, виїхали до Андрушівки, із нами полковник ДАНИЛЕНКО. В Андрушівці ДАНИЛЕНКО сказав своїм мобілізованим — є наказ, хто хоче — може йти додому, зголошуйтесь до канцелярії, одержуйте посвідки і в дорогу.

Там же коні роздавав селянам. В полку, з його слів, залишилось до 30 чоловік.

З Андрушівки переїхали на хутори біля села Угорське, де "ІГОРЬ" почав підготовляти сотні для посилки в Українутут йде мова про т.зв. "Велику Україну", тобто Хмельницька, Житомирська, Вінницька області. Мав призначення на це, як він сказав, від Головного "Проводу".

Там я довідався, що посилають на схід в курінь "КРУКА"Іван Климишин (1918–1944); «Крук» — поручник УПА, командир Кременецького куреня УПА. До ОУН вступив 1936 року. У 1938 році був заарештований польською поліцією, перебував у Кременецькій тюрмі та концтаборі Береза-Картузька. Після звільнення пройшов військову підготовку й долучився до похідних груп ОУН. У 1942–1943 роках був повітовим військовим референтом ОУН на Кременеччині, а навесні 1943 року очолив Кременецький курінь УПА. Кмандир одного із перших відділів УПА. Керував бойовими акціями проти німецьких окупаційних сил, зокрема нападом на Кременецьку в’язницю в лютому 1943 року. У січні 1944 року, після розгрому його куреня в боях із німецькими фронтовими частинами, Климишина заочно засудив польовий суд УПА за невиконання наказів і непродумані рішення. Згодом, зважаючи на його попередні заслуги, його реабілітували. Загинув у Лопушненському лісі на Тернопільщині під час переходу лінії фронту. У 1948 році УГВР посмертно надала йому звання поручника УПА та нагородила Золотим хрестом бойової заслуги II класу, але "КРУКА" "ОХРІМ" хотів віддати під суд і "КРУК" утік, зараз десь переховується. Отже, він не знав чи курінь вирушить.

На цих хуторах до мене явився Сава МАРЧУК, бувший мій помішник по розвідці, найшов мене через дружину. Розповів, що він утік з Заславщини, але тут хотіли його розстріляти та за нього поручився ЯСЬКЕВИЧймовірно мова про – Лев Яськевич (1910 — ?) «Камінь» — діяч ОУН і УПА на Кременеччині, господарчий та організаційний працівник повстанського підпілля. У 1941 році певний час очолював Кременецьку окружну міліцію. Навесні 1943 року став інтендантом куреня УПА під командуванням Івана Климишина-«Крука», а восени того ж року працював у господарчій референтурі воєнної округи «Богун». У 1944 році обіймав посаду організаційно-мобілізаційного референта Кременецького надрайонного проводу ОУН. У листопаді 1944 року Яськевич залишив УПА через спробу СБ ОУН його заарештувати. Був завербований НКВД. 7 серпня 1949 року його заарештували й засудили до 25 років таборів. Подальша доля невідома з Кременця, який тут в УПА, а також його знає начальник районового СБ, дали йому документ і він перебуває по сусідству від мене. З ним є два чоловіка з Климбівської цукровні, мають своїх пару коней, зброю, їжу і гроші. Розпитував, що це значить, що українці тут розстрілюють один одного і до чого це приведе.

Розпитував, що я далі думаю робити. Я сказав — виїду на захід, а далі видно буде. Просив порадити, що йому робити. Я йому сказав, що він дорослий і брати на себе його долю своєю порадою не хочу. Ситуацію бачить. Він сказав, що повернеться до жінки, як вона захоче, то візьме, що цінніше і буде добиратись на захід до Чехії кіньми. За пару днів виїхав з своїми людьми і я його більше не бачив.

З хуторів переїхали до села Тилявки, Кременецького району, туди до "ІГОРЯ" приїхав "ЛЕМІШ" і запитав мене, чому я не виїхав і може роздумав. Я сказав, що чекаю паперів і т. п. Сказав, що завтра я можу їхати, призначив годину, до кого зголоситись на центральний зв’язок в с. Сошищах.

Послав за жінкою в с. Гуту. Приїхала. З'їздили до с. Соснівки, дещо покинули, дещо забрали і на другий день повернулись в с. Сощищі, заїхали на зв’язок, де провідник одержав усі грипси, мені нічого не дали до рук. Провідник один був молодий галичанин, а другий українець зі сходу. Їхало з нами до Ледахова мається на увазі – Лідихів ще троє озброєних хлопців, чого не знаю. Двома фурманками вирушили на села Тилявку, Людвищі, Загайці, Підгайці. Їхали в день, а іноді і вночі. Біля шосе Кременець — Збараж чекали біля двох день, бо був великий рух війська з Кременця на Збараж. Села, через які ми їхали в керунку Почаїва, не пригадую. Переїздили шосе між Кременцем і Почаївим в день. За Почаєвим в с. Білки чи Біляки перемінили коней і зв'язкового. З сіновізним днем переїхали шосе Почаїв — Радзивилів, через поля в'їхали в с. Ледахів, на кордоні з Галичиною.

В с. Ледахові чекали 4–5 днів приїзду якогось транспорту з Галичини, містився в однієї вдови, яка скаржилась на часте з нею мешкання чужих людей — ночліжників.

Прибув транспорт з Галичини, який розгрузили в цьому селі. Я погрузив свої речі, сів з жінкою на сани разом з двома провідниками, на другі сани приїхавша охорона транспорту в поліцейській уніформі. Було їх 4 чи 5 чоловік.

Переїхавши кордон Галичини полями, ми переночували в селі Чертява чи Чертявкаймовірно мова йде про Черниця у Підкамінській селищній територіальній громаді Золочівського району Львівської області , а відтіль вирушили в північно-західному напрямку. В якомусь селі перемінили коні. Провідник — галичанин передав усю кореспонденцію і грипси старшому зв'язковому, а сам залишився в цьому селі. У себе ніяких гриписів я не мав.

Ще в якомусь селі нам дали провідника і ми, переїхавши залізницю Броди — Львів, дістались до села Чишки. Зв’язковий примістив нас на 3 доби в одного селянина, який мешкав біля церкви. З Чишок ми вирушили на село Юськовичіце історична назва сучасного села Йосипівка, яке розташоване в межах Буської міської громади Золочівського району. Тут нас залишив провідник — українець зі Сходу.

В цьому селі мусив бути "ПОМСТА". Господар, у якого ми мешкали, сказав, що прийдеться ждати його, може з місяць, бо такі випадки були часто.

В Юськовичах зробили з нас фотографії. Через тиждень нас перевезли за 4–5 кілометрів на південь в село Підлісся і примістили майже у самому лісі у старенького, віком до 80 років, священника.

Через тиждень до нас приїхала фурманка і забрала нас в село Юськовичі. В цьому селі нас зустрів якийсь незнайомий, років до 25, симпатичний на вигляд, середнього росту, шатен, який сказав, що він є "ПОМСТА".

"ПОМСТА" дав мені документи і сказав, що по зв’язку я буду їхати аж під Львів, через зв’язкового дав грипса і ми знову поїхали через село Підлісся на захід. Де-кілька разів переїздили залізницю Красне — Львів. Врешті дістались до села, в якому жив історик КРИП’ЯКЕВИЧ. Звідси зв’язковий нас направив далі через Ново-Яричів до села Пикулович до зв’язкового на псевдо "МУСОЛІНІ". З нами їхав якийсь старший зв’язковець "ЧЕРНОТА", який довізши до села Пикулович, залишив нас. З цього села "МУСОЛІНІ" скерував нас до села Сороківйдеться про Сороки-Львівські Львівського району на зв’язок, де я чекав до вечора. Ввечері до мене прийшов якийсь мужчина, вище-середнього росту, чорнявий, гарний, з золотим зубом в верхній челюсти зліва, трохи гарькавить, віком 28–30 років. Псевдо його було "СЕРБ"Василь Охримович ( 24 травня 1914 — 19 травня 1954); «Серб», «Павелко», «Філософ», «Кузьма» —  майор-політвиховник УПА. Народився у Львові, навчався в Тернопільській гімназії. За участь у націоналістичному підпіллі неодноразово заарештовувався польською владою, відбував ув’язнення в Березі-Картузькій. Після втечі з в’язниці 1939 року продовжив діяльність в ОУН (б). У 1943 році очолив Крайовий провід ОУН на Західноукраїнських землях і став членом Проводу ОУН. У 1944 році був одним зі співорганізаторів УГВР і ввійшов до її складу. Після війни перебував в еміграції у Західній Німеччині, де працював у Закордонному представництві УГВР. Пройшов спеціальну розвідувальну підготовку за підтримки американської розвідки. У ніч із 19 на 20 травня 1951 року його десантували з американського літака на територію Дрогобиччини разом із групою кур’єрів УГВР для відновлення зв’язку із підпіллям і виконання організаційно-розвідувальних завдань. В Україні він очолив провід ОУН Карпатського краю, а згодом також Львівський провід. 6 жовтня 1952 року його заарештували органи МГБ. Військовий трибунал Київського військового округу засудив Охримовича до смертної кари; вирок виконали 19 травня 1954 року в Києві

Він запитав моє правдиве прізвище і повідомив, що з "ТАРАСОМ" я бачитись не зможу, бо його зараз немає, але справи мої він залагодить сам. Запитав, що я думаю робити тут, куди збираюсь виїхати. Йому я сказав, що маю намір виїхати до Рава-Руського повіту, або в Яворівський район, десь в село, аби перебути відступ німців, а там може виїду на Холмщину.

"СЕРБ" радив мені їхати тільки в Карпати, бо там є наше військо, де я можу бути корисний при вишколі, а коли б було небезпечно, то звідти легко перебратись через кордон в Словаччину.

Я відмовився від пропозиції "СЕРБА". Він сказав, щоб я добре розважив, а він тим часом подумає, як мене улаштувати десь у Львові.

Повернувшись назад до с. Пикулович, мене повезли до с. Миклашова, де прийняли цілком небажано, а потім знову повернули до с. Пикулович. "МУСОЛІНІ" накричав за це на зв’язкового і наказав повертатись назад. На другий день приїхав "МУСОЛІНІ", щось переговорив і нас з села Миклашова повезли до Львова, де нас зустрів той же "МУСОЛІНІ" і передав двом молодим хлопцям, а сам відійшов назад.

Хлопці завели мене на вул. Костюшка, здається, ч. 5 і примістили в помешкання якогось лікаря, який утік зі Львова.

В послідуючі 2–3 дні хлопці, які мене привезли, один брюнет, а другий низенький шатен, студент, шукали для мене помешкання. Приходив "СЕРБ", перепрошував і знову радив їхати до Карпат. Почувши цю відмову, більше вже нічого не нагадував.

З того помешкання мене перевели на вулицю Сикстуськунині вул. Петра Дорошенка , здається, № 14, будинок у дворі і примістили на 3-м поверсі до якогось художника БЕРЕЖИЦЬКОГО, щось в цьому роді. Сім’я його виїхала десь на село і він поки що був сам з служницею.

Того ж дня хлопці завели мене на вул. Ринок № 12 на помешкання, де крім господарів було два чоловіки і три дівчини — квартиранти, сказали, що тут мені буде найліпше перебути пару днів.

На другий день мене відвідав "СЕРБ" з одною дівчиною і сказав, що остання, як що треба буде до мене заходити. Поміститись мені прийдеться десь на Яворівщині, бо в Рава-Руській йдуть бої з поляками, а тому треба зачекати.

Так чекав я більше тижня.

У Львові, при самому кінці березня 1944 року, в столовій при вул. Костюшко, підчас обіду виходив із зали "ІВАНІВ"Омелян Лоґуш (1912–1982) — член Проводу ОУН та УГВР. У 1938–1939 рр. перебував у польських тюрмах. Під час війни працював у пропагандистських структурах ОУН, редагував підпільні видання, був одним з організаторів Конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії (1943). У 1943–1944 рр. вів переговори з угорським військом про нейтралітет. У 1944 р. став членом УГВР, згодом виїхав за кордон через хворобу. Після війни жив у Німеччині та США, працював журналістом і очолював український відділ "Голосу Америки". Помер у Сент-Луїсі з якоюсь жінкою. Зауваживши мене, залишив цю жінку, підійшов до мене і запитує, що я тут роблю та чи надовго. Я сказав, що приїхав до Галичини на стало. Сказав, що він з одною жінкою на днях виїздить на схід. "ГОРБЕНКО" у Львові, скоро виїздить на Волинь. Розповів, що у них повний контакт з мадярами. КИСІЛЬ зараз у Львові з штабом корпусу, на цих днях виїздить до Мадярщини разом зі штабом, де буде зв’язковим.

Одного разу до мене зайшов "СЕРБ" і каже: "Прийдеться їхати моєю фурманкою, а може прийде авто з Морави по товари з кооперативу чи приватне. Ним може приїхати один чоловік, може й не цілком наш, але добра людина, який найде для мене помешкання, допоможе мені у всьому, як його не буде, то якась дівчина проведе до Яворова". Попрощався і я вже не бачив його до від'їзду зі Львова.

Одного дня приходить висока чорнява дівчина, яку я вже знав, познайомила з низенькою блондинкою і каже — "єсть грузовик, приїхав по пиво, на ньому приїхав той добродій, що може мною заопікуватись, а тому, щоб я нікуди не виходив і був готовий".

Після полудня приїхав грузовик, погрузив мої речі, я поїхав через Садову-Вишнюйдеться про Судову Вишню до Яворова, куди прибули вечером. Уже темніло. Познайомився з тим чоловіком. Зі мною їхала дівчина — блондинка, яку мені представив чорнява зв'язкова.

Цим грузовиком довезли мене до села Наконечне, 4 км від Яворова. Завів мене цей новий знайомий до школи, де учителеві сказав, що інженер СОЛОНЧАКце фіктивне прізвище, котре у 1944-1945 роках використовував Литвиненко. Данило Солончак, саме так воно звучало. Його іноді приписують до його псевдонімів, однак – це є помилковим, боячись бомбардування у Львові, переїхав до нашого села, хоче тут перебути цю завірюху.

Щось порадились і сказали — "там мені буде найспокійніше, як старому".

Завели на помешкання, просили господарів, щоб дозволили мені у них поселитись.

Господар сказав, якщо люди добрі, мають документи, то чого ж.

Господареві більше 50 років, з жінкою, бездітний. Має помешкання з кухні і кімнати. Там я пожив з 3 чи 4 квітня до половини жовтня 1944 року.

Господар, гадаю, до організації не належав, старий, проста людина, ще хорий на ногу з часів світової війни. Чи підозрівав він у мені щось, думаю, що так, хоч він і розпитував звідки і т.і. Хто я, він не знав, але він знав своїх — хто вони. Прізвище його — Василь ВЕНДЗА, робить сита.

Ця зв'язкова переночувала на селі, у кого — не знаю. На другий день запитала чи нам добре і пішла.

Добродій, який приїздив до Львова, називається Кость КУНАНЕЦЬ, 42–44 р., має освіту, яку — докладно не знаю, син бідного селянина, жонатий на молодій селянці 20–25 років. З 1939–1941 р. був на еміграції, має сина біля одного року. В Яворові має власний склеп, має добрі гроші, допомагав декому.

Чи належав до організації докладно не знаю, але сам зв’язок показує, що належав.

Учитель Володимир КУНАНЕЦЬ, до 53 років, батьки його з цього ж села виїхали до Америки, жонатий, енергійний, дуже рухливий, уміє жити добре з селянами, розполагає у всьому. До організації безумовно належить, хоч про це у мене документальних даних немає. Яку роль відігравав в організації — станичного, чи районового — не знаю, думаю, що не станичного, бо до нього часто приходили учителі тощо.

Заходив я до нього не часто, брав читати книжки, хто я такий, яке моє прізвище, звідки я, безумовно ніхто з мешканців Наконечного не знав і не знає.

Я не показав нікому вигляду, що мене дуже цікавить. За ввесь час до жовтня 1944 року, крім школи та одної чи двох разів заходив до Костя КУНАНЦЯ. 2 чи 3 рази мені від допомогового комітету присилали допомогу.

Хто в селі належить до організації, цього не знаю, бо мене попередив "СЕРБ", щоб я не входив ні з ким у зв’язки. Цього я додержав.

Як кожне село в Галичині, Наконечне, безумовно, має усі відділи організації села. В травні приходить та сама зв’язкова, яка зі мною їхала зі Львова, до мене зі словами — "Вас до Львова на завтра просить "СЕРБ". Збираюсь і їду на станцію Львів — Клепарів. Зв’язкова по дорозі казала, що мене передасть іншій зв’язковій, яка заведе мене на помешкання. У Львові зустріли дівчину, яка завела мене на вул. Бема №5, кв. 7, другий поверхсучасна вулиця Ярослава Мудрого. Познайомила з тим студентом, якого я уже бачив, як тільки дістався до Львова. В цьому мешканні він квартирував. Власник помешкання МОНАЛЕВИЧ, до 80 років, його жінка на 15–20 років молодша, діти жили окремо.

Цей студент, на ім’я Грицько, сказав, що мене конче хоче бачити "СЕРБ" і він як зараз піду до нього. Через пару годин прийшов "СЕРБ" і каже: "В мене до Вас одне прохання: поїдьте до Варшави і привезіть скільки тільки зможете старшин, які б вишколили нам за 3–4 місяці до 800 старшин у Карпатах. За це ми добре заплатимо, можемо перевезти їх на еміграцію в Чехію чи Мадярщину".

Приємности їхати в той час у мене не було, але згоджуюсь поїхати, хоч наперед знаю, що з того нічого не вийде.

Вечером виїхав до Варшави, куди прибув через сутки. Зайшов до ВІЛІЙСЬКОГОнаймовірніше мова про полковника Аркадія Валійського. Аркадій Валійський (8 лютого 1894 — 16 вересня 1976) — український військовий діяч, старшина Армії УНР. У 1917 році перейшов до українського війська, командував куренем, воював проти більшовиків і згодом служив інструктором у військових школах УНР. В еміграції очолював штаб Військового міністерства УНР, у березні 1945 року став начальником штабу Української національної армії, а згодом був підвищений до звання генерал-хорунжого, жінка перелякалась, як чорта, — "чоловіка немає, я не можу" і т.п.

<p>Полковник Олександр Вишнівський</p>

Пішов до інженера ВИННИКА, де переночував дві ночі. Розмовляв з старшинами ЧОБОТІВСЬКИМймовірно мова про полковника Василя Федоровича Чабанівського. Василь Чабанівський (1887–1963) — полковник Армії УНР, згодом генерал-хорунжий в еміграції. Під час визвольних змагань обіймав штабні посади в Запорозькому корпусі та Генеральному штабі УНР, зокрема був начальником штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії. Після служби у Війську Польському став одним з ініціаторів створення Українського визвольного війська у 1943 році; після Другої світової війни емігрував до США й оселився в Чикаго, ВЕШНІВСЬКИМОлександр Вишнівський (12 серпня 1890 — 12 жовтня 1975) — полковник Армії УНР, згодом генерал-поручник в еміграції. Командував 1-м Синьожупанним полком, 7-м полком 3-ї Залізної стрілецької дивізії та 3-м кінним полком Окремої кінної дивізії, брав участь у Першому зимовому поході Армії УНР. Після еміграції до США жив у Детройті та САДОВСЬКИММихайло Садовський (29 липня 1887 — 29 грудня 1967) — полковник Армії УНР, згодом генерал-хорунжий, військовий історик. У 1919–1920 роках очолював канцелярію Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР, а в еміграції в Канаді заснував Український воєнно-історичний інститут і музей українського війська в Торонто, — отмахуються руками і ногами. Розпитували про положення на Волині, в Галичині. Розказав ближчим знайомим, як очутився в УПА. У Варшаві УНРівці, працюючи у німців, розпустили чутки, що я ледве не командир УПА, її організатор і т.і.

Був у ЛЕВИЦЬКОГОАндрій Лівицький (1879–1954) — український державний і політичний діяч, член Центральної Ради, міністр юстиції та закордонних справ УНР, голова уряду УНР. Після загибелі Симона Петлюри 1926 року став Головним отаманом військ УНР і очолив Державний центр УНР в екзилі, а в 1948 році став першим президентом УНР в екзилі, САДОВСЬКОГО, ЧАБАНІВСЬКОГО та ночував у ВИННИКА. Бачився з КАРНАУХОВИМІван Карнаухів — український громадсько-політичний діяч, адвокат, представник середовища УНР в еміграції. Під час німецької окупації очолював Рівненську обласну управу, створену ОУН у 1941 році; у 1943–1944 роках контактував із представниками ОУН і був одним із делегованих Андрієм Лівицьким спостерігачів від уряду УНР в екзилі при створенні УГВР, СКРИПНИКОМможливо йдеться про Степана Івановича Скрипника, єпископа Мстислава. Степан Скрипник (Мстислав) (1898–1993) — український військовий, політичний і церковний діяч, племінник Симона Петлюри. У 1920–1921 роках був особистим ад’ютантом Головного отамана УНР, у 1930–1939 роках — депутатом польського сейму; 1942 року прийняв чернечий постриг і став єпископом УАПЦ. У 1990 році обраний патріархом Київським і всієї України, ПЕТЛЮРОЮмова про рідного брата Симона – полковника Олександра Васильовича Петлюру. Олександр Петлюра (1888–1951) — полковник Армії УНР, рідний молодший брат Симона Петлюри. Брав участь в українських визвольних змаганнях, командував підрозділами українського війська та долучався до українсько-польських переговорів 1920 року; після інтернування в Польщі служив у Війську Польському, а після Другої світової війни емігрував до Канади та іншими.

ЛЕВИЦЬКИЙ розповів, що до нього приїздило два мадярських старшини з пропозицією ніби від уряду, щоб переїхав з головними представниками ОУН до Мадярщини. Оселитися може де захоче — в Будапешті, або в Ужгороді. Підкреслювали, що мадяри зараз до українців ставляться інакше, обіцяли прибути з представниками від міністерства закордонних справ. Скоро стався повний фашистський переворот у німців і уже ніхто до ЛЕВИЦЬКОГО не приїздив.

Мав видержки з листа від генерала ПЕТРІВАВсеволод Петрів (1883–1948) — генерал-хорунжий Армії УНР, військовий міністр і начальник Генерального штабу УНР. Організував і командував кінним полком імені Костя Гордієнка, брав участь у боях за Київ проти більшовиків. У червні 1941 року став військовим міністром Українського державного правління — уряду Ярослава Стецька, проголошеного у Львові після Акта відновлення Української Держави. В еміграції в Чехословаччині займався викладацькою діяльністю та дослідженням військової історії з Чехії, де були аналогічні пропозиції. До нього також два рази приїздив один мадярський капітан.

Заходив до КАРНАУХОВА, який розповів, як мене під ліжком в нього літом 1943 року шукало гестапо з Рівного, коли в той час я зовсім офіційно працював зав. млина в Межиріччі. КАРНАУХОВ сам зовсім не знав куди йому їхати з Варшави.

Там-же, тільки в другому будинку, мешкав емігрант єпископ Мстислав ГУБА і ще інші. При них містився ПЕТЛЮРА. Єпископи в той час були між собою в сварці. ПОЛІКАРППолікарп Сікорський (Петро Дмитрович; 1875–1953) — митрополит Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), церковний і громадський діяч. Під час визвольних змагань працював у Міністерстві віросповідань УНР, а в роки Другої світової війни очолив відродження УАПЦ в Україні; після радянського наступу емігрував до Німеччини, а згодом до Франції заборонив в священнослуженні МСТИСЛАВУ, — той написав відвертого листа. Один і другий виливав сам собі помиї перед німцями. СКРИПНИК казав, що німці їх вивозять до Карлсбаду.

Від САДОВСЬКОГО довідався про американську директорію, хотів особисто поговорити з ЛЕВИЦЬКИМ.

Підчас перебування у Варшаві, полковник М. САДОВСЬКИЙ оповідав мені:

ЛЕВИЦЬКИЙ від СМАЛЬ-СТОЦЬКОГОРоман Смаль-Стоцький (1893–1969) — український мовознавець, дипломат і політичний діяч. Був дипломатичним представником ЗУНР, послом УНР у Берліні (1921–1923), а згодом — одним із провідних діячів уряду УНР в еміграції та міжнародного прометеївського руху з Чехії одержав відомості, що в Америці не казав коли відбувся з'їзд делегатів українців США і Канади. З'їзд був представлений усіма партіями і угрупуваннями і продовжувався 2–3 дні. На цьому з'їзді затверджена директорія української республіки в трьох осіб — генерала СІКЕВИЧАВолодимир Сікевич (1870–1952) — генерал-хорунжий Армії УНР, командир 3-го Гайдамацького полку. У квітні 1918 року очолив Слов’янську групу українських військ, яка звільняла Донбас від більшовиків: її підрозділи зайняли Лозову, Барвінкове, Слов’янськ і Бахмут. У 1920–1924 роках був послом УНР в Угорщині, а після еміграції до Канади очолював українські ветеранські організації  — Канада; КЕДРОВСЬКОГОВолодимир Кедровський (1890–1970) — полковник Армії УНР, військовий і державний діяч, дипломат. Був членом Центральної Ради, заступником генерального секретаря військових справ і головним державним інспектором Армії УНР у 1919 році; згодом очолював дипломатичну місію УНР у країнах Балтії. В еміграції у США працював журналістом і в 1955–1963 роках очолював український відділ радіостанції «Голос Америки» та ГРИГОР'ЄВАНикифор Якович Григоріїв (1883–1953) — колишній член Української Центральної Ради, міністр народної освіти УНР у 1918 році, діяч Української партії соціалістів-революціонерів. Після еміграції жив у Чехословаччині, а з 1938 року — у США — США. На з'їзді було біля 700 делегатів. СІКЕВИЧ, КЕДРОВСЬКИЙ та ГРИГОР'ЄВ діяли ніби доручення ЛЕВИЦЬКОГО, який не може в Європі нічого діяти, а тим більше вислати листа чи делегацію.

З'їзд постановив організувати з українців дві дивізії війська з допоміжними до них частинами і віддатися до диспозиції об'єднаних націй Америки та Англії. В своїй постанові рішуче протестували проти звірств німців на окупованій Україні. Єдиною правомочною організацією за кордоном визнали уряд УНР, а на теренах директорію, яка мусить діяти в програмових тезах УНР.

В цій справі я з ЛЕВИЦЬКИМ розмовляти не міг, бо не застав його дома.

Докладної характеристики американської директорії теж не знаю.

Мені відомо, що генерал СІКЕВИЧ з 1919 року був послом УНР Мадярщини, а потім його вислано до Канади. Він уже старий.

КЕДРОВСЬКИЙ, здається, есер, за часів УНР в 1919 році був головним державним інспектором війська.

ГРИГОР'ЄВ теж есер, на еміграції в Чехії разом з ШАПОВАЛОММикита Шаповал організували комітет, академію в Подєбрадах та видавали "Нову Україну".

По дорозі на Новому Святі спіткав ЯНІВСЬКОГО, якому дещо розповів. Підійшов полковник КРИЖАНІВСЬКИЙАндрій Крижанівський — офіцер Армії УНР, громадсько-політичний діяч, журналіст та публіцист української еміграції міжвоєнного періоду — запитав чи я давно в Варшаві, сказав, що уже давно, просив зайти до комітету, де він заступником голови ПОГОТОВКОМихайло Миколайович Поготовко (підполковник Армії УНР) на початку 1940 року обіймав посаду голови Українського допомогового комітету (УДК) у Варшаві. ЯНІВСЬКИЙ не радив заходити, бо може бути зле. Поїхав до ЛЕВИЦЬКОГО, не застав дома. Заїхав до ВИННИКА, забрав речі і поїхав до Холма.

В Холмі такий розкардаш, уже не так далеко фронт, усі наготувались втікати. Заїхав до кооперативу, але ЛЮТОГО не застав. Тут мені сказали, щоб я до центру міста не ходив, бо тут багато українців з Рівного, які служать в гестапо і мене впізнають, тут часто буває ДЯЧЕНКОйдеться про відомого військового Петра Дяченка – український військовий діяч, командир Чорних Запорожців, Українського легіону самооборони (заступник к-ра), 2-ї дивізії УНА, протипанцерної бригади «Вільна Україна» і т.і.

Ночував у своїх старих знайомих — ЗІНКЕВИЧІВ, які радили переїхати до них і переховатись доки прийдуть большевики. Казали, що населення Холмщини чекає останніх, бо німці та поляки не дають спокою.

На другий день був у СТЕЧІШІНА, який завідує кооперативним маєтком. Він розповів, що в Холмі повно різних німецьких агентів, є власівці, українське визвольне військо, легіонерів мельниківців, якими командує полковник ГЕРАСИМЕНКОйдеться, найімовірніше, про Володимира Герасименка (1892–1975), полковника Армії УНР, який під час Другої світової війни командував Українським легіоном самооборони і які розташовуються в Грубешові і ще десь.

Запитував куди тікати. Усі збираються до Чехії.

Розмовляв з ВОЛОСЕВИЧКОЮ і у неї спіткався з ГЕРАСИМЕНКОМ, який сказав, що у нього в легіоні мельниківці з Волині та Галичини, щось до 1000 душ. Надзір увесь німецький. Переконував про перемогу німців якоюсь невідомою зброєю.

Дійсно в Холмі мені не можна було бути, бо про мене скрізь розтрубили те, що я у Варшаві. Через Люблін, Пшеворськ і Красник виїхав до Львова. Заїхав до Грицька на вул. Бема, покликав "СЕРБА" і розповів, що ніхто з старшин і слухати не хоче наших пропозицій. Усі збираються вийти на захід. "СЕРБ" подякував за поїздку.

Того ж вечора я від'їхав до Яворова, але нікому крім жінки про це не сказав.

Через 8 днів до мене знов прибула дівчина від "СЕРБА", уже та, що проводила мене зі станції до помешкання, передала, що "СЕРБ" запрошує мене прибути до нього на ту саму адресу.

Прийшов. Гриць покликав "СЕРБА", який сказав мені, що "Провід" просить, аби я конечно поїхав до Словаччини, до генерала ПЕТРІВА з нашим чоловіком і переконав його в необхідності зв'язку з бандерівцями, схилити організувати штаб, переїхати недалеко кордону в Карпати і т.і. Крім того, запропонував, щоб я з дружиною теж переїхав в Карпати.

Я категорично відмовився їхати до ПЕТРІВА, а також переїздити в Карпати, мотивуючи тим, що я уже привик в селі, мене знають, як інженера СОЛОНЧАКА, а тому просив залишити мене в спокою. На другий день я повернувся до Яворова. Більше уже ніхто ніколи мене не чіпав і нікого не присилали.

Так я жив до приходу Червоної Армії. Приходило військо, але ніхто мене не чіпав, бо старий.

<p>Образочок Матерії Божої, котрий Литвиненко носив при собі</p>

Почалася мобілізація. Володимир КУНАНЕЦЬ каже, що мені треба йти до лісу, бо зі мною станеться те, що з доктором ЛИПОЮЮрія Липу вбили співробітники НКВД 20 серпня 1944 року в селі Шутова на Яворівщині . Я категорично відмовився. Населення по мобілізації не зголошується. Бандерівці зі зброєю до лісу, а ті, що під впливом агітації не хочуть на фронт, теж ховаються. НКВД один раз у мене перевіряло документи, сказали, що я хоч і старий, але мушу десь працювати по своєму фаху. Радили їхати до Яворова, або ліпше до Львова.

Мій господар просить аби я від нього вибрався, бо вже і так довго сиджу. Через деякий час я був у Львові. Посвідку взяв, що йду до лікаря, бо інакше, кажуть, не можна їхати. У Львові по-перше я зайшов на помешкання, на вул. Ринок №12, де жив раніше. В інституті радянської торгівлі домовився про працю, яку мав одержати за два тижні. З цим повернувся за дружиною і вже вмісті з нею переїхав до Львова, оселившись спочатку на вул. Ринок №12. Тут зустрівся з труднощами щодо одержання паспорта.

Мені розповіли, що Гриць втік з німцями, дівчата, які зі мною мали зв'язок, не приходили по мене. Зв'язкова Зоня теж кудись втікла. Трохи згодом мені повідомили, що тут у Львові є брат Зоні, який працює в хорі «Трембіта» і має прізвище БЕНЬКІВСЬКИЙ.

Я скомунікувався з БЕНЬКІВСЬКИМ і просив у нього допомоги щодо вироблення мені пашпорта. Звертаюсь до нього з цим проханням тому, що особисто знаю його сестру Зоню. Він сказав, що зараз до ніяких організаційних справ не втручається, але думає, що йому через знайомих вдасться виробити мені пашпорт, але за це треба буде заплатити 3.000 карбованців3 000 – становили кілька місячних зарплат і були значною сумою для тогочасного Львова. Дуже приблизно ця сума може коливатися від 90 до 100 тис. гривень у сучасному еквіваленті. Я згодився.

25 листопада БЕНЬКОВСЬКИЙ знайомить мене зі своїм колегою СТАХІВИМ, який безпосередньо мав виробляти документи.

БЕНЬКОВСЬКИЙ розповів, що СТАХІВ за час окупації України німцями був на терені СРСР разом з капелою і цілком радянська людина, любить заробить, взяв уже 1500 карбованців, а решту я мушу заплатити сам йому.

26 листопада я переїхав жити на вул. Голуба №11, кв. №2 до СТАХІВА, який пообіцяв мені дістати довідки з місця праці і по них одержати пашпорта. Такі довідки я одержав в інституті, склав заяву до міліції і через деякий час одержав дозвіл на перебування у Львові і пашпорт. На другий же день я був прийнятий на працю до інституту радянської торгівлі на посаду зав. підсобним господарством.

Цілком віддався цій праці, ні в що не втручався, почав докладати усіх зусиль, щоб дістати землю для інституту, яка була приділена в Сокільницькому районі.

Повернувшись з району у Львів для докладу директорові, я зайшов на помешкання БЕРЕЗЮК Оксани, на вул. Ринок №12, кв. 27, де мене Ви зустріли, закликали до Міськради, а потім затримали і доставили в НКГБ УССР. Що було зі мною далі Вам відомо.