Шибениця по-віденськи

Трупи під ковдрою 

Марта Сорока ніби відчувала щось недобре. Ось уже тиждень її 8-річна донька Юстина ходила ночувати на площу Ґолуховськихтеперішня вулиця Торгова. Так само хотіла вчинити й того вечора.

— Можливо, лишишся удома? — Марта провела доньку аж на вулицю.

— Не хвилюйся, мамо, — відповіла дитина. — Вранці я повернуся.

На Ґолуховських кам’яничним сторожем працював товариш родини Іван Войтонь. Але він поїхав у село, лишивши наодинці дружину-красуню Анастасію. Дні Анастасія проводила у подружжя Сорок. А на ніч ішла додому, взявши з собою малу Юстину. Бо ж удвох і цікавіше, і не так страшно.

Приблизно опівночі купець Бенчер повертався до свого помешкання. Брама кам’яниці була замкнена, він натиснув на кнопку дзвінка. Через хвилину відчинив якийсь молодик у жовнірському мундирі.

— А де сторож? — перепитав Бенчер, протягуючи звичну таксу — 4 злоті ринські.

— Іван поїхав на село, Настя затрималася в гостях, — мовив незнайомець. — Я — їхній товариш, попросили підмінити.

Вранці Юстина додому не прийшла. Схвильована Марта побігла на площу Ґолуховських. Брама кам’яниці виявилася відкритою, кімнатка, у якій мешкав сторож — так само. Всередині — тихо. Жінка розсунула фіранки на вікнах, ранкове світло залило приміщення. Помітила сліди крови на підлозі. Тоді відхилила ковдру, якою був вкритий тапчан — і голосно закричала. На тапчані лежало два трупи — Анастасії та Марти. Їхні обличчя були залиті кров’ю.

"Не інакше як Федько"

Новина про те, що 17 травня 1900 року в центрі Львова замордовано двох осіб — жінку й дитину — миттю облетіла місто. Натовп цікавих оточив кам’яницю, де скоєно страшний злочин. Поліціянти оглядали помешкання Войтонів майже три годин. Перший висновок — не грабунок.

Василь Сорока, кам’яничний сторож на вулиці Личаківській, і його дружина Марта розповідали, що познайомилися з Анастасією Піх, коли вона ще була незаміжня. До дівчини залицявся  якийсь капрал. Наслідком того стало дитятко, яке Сороки тримали до хреста. Але вояк не бажав шлюбу, незабаром дитина померла. Тим часом Настя запізналася з Іваном Войтонем. Невдовзі відгуляли весілля. Жили бідно, але у злагоді. А що великоміське існування не влаштовувало обох, хотіли перебратися до села. Власне, щоб вирішити це питання, Іван і покинув дім. Через кілька днів дружина мала поїхати до нього.

— Хто ж міг вбити ваших куму й доньку? — випитував поліційний комісар Крайнер.

— Не інакше як Федько, — ледве стримуючи сльози, говорив Василь. — Давно грозився Насті, що не дасть їй жити. А все за те, що обізвала його сестру огидною. Ще й ножа з собою носив напоготові.

Федько — Теодор Бекерський — походив з того самого села, що й Іван Войтонь. Привабливий, але лінивий, не мав охоти вести господарку, тож перебрався до міста. Але й тут не пішло — працював то помічником м’ясника, то на будові нового театру. Та переважно швендяв по дівчатах легких звичаїв, які охоче позичали йому гроші. Іноді спав "кантом" у Войтонів, за що платив їм 30 крейцерів за ніч. Врешті заборгував майже злотий ринський. Сам запропонував лишити у заставу свою метрику.

Обухом сокири

Поліційні агенти рушили до Онуфрія Кравчика на вулицю Фруктову, де останнім часом ночував Теодор Бекерський. У помешканні виявили жовнірський мундир, заляпаний кров’ю. Господар розповів, що постоялець прийшов зранку напідпитку, переодягнувся і кудись подався. Агенти посадили Кравчика в карету і стали кружляти містом.

— А ось і Федько! — вигукнув той, коли проїжджали ріг площі Ґолуховських і вулиці Казимирівськоїтепер Городоцька — буквально за 10 метрів від місця злочину.

Бекерського скрутили й доправили до поліційного відділка. При ньому знайшли закривавлену хустину і срібний перстень. Затриманий плакав і запевняв, що нічого не знає про вбивство. Мовляв, ночував у Войтоневої, відкривав браму, але пішов геть до настання світанку. Кров на мундирі пояснював тим, що нещодавно побився з якимись батярами в шинку за Жовківською рогаткою.

Однак комісар Крайнер мав свої методи спілкування з підозрюваними. Наступного дня Бекерський зізнався у злочині. Мотив — хотів одружитися, тож мусив повернути собі метрику, яку лишив у заставу. Хоч потім визнав, що документа не потребував.

— Прийшов до Войтоневої ввечері й попросився переночувати, — пригадував обставини кривавої ночі. — Та погодилася. Я сів на крісло, Настя і Юстина вклалися на тапчані. Двічі лунав дзвінок і я ходив відкривати браму мешканцям. Врешті вирішив братися до справи. Запалив свічку, побачив на підлозі сокиру, взяв її та підійшов до тапчана. Хотів завдати удар, але якась невідома сила стримала мене. Я загасив світло і знову сів. Через кілька хвилин піднявся вдруге, знову запалив свічку. Не гаяв часу, одразу вдарив Настю обухом по голові. Та навіть не поворухнулася, кров залила її обличчя. Тоді почав бити Юстину. Дитина голосно стогнала. Я спробував душити — безрезультатно. Тоді вхопив ніж і кілька разів ударив по шиї. Нарешті мала стихла.

Після виконання страшного чину Федько кілька хвилин сидів непорушно. Тоді відшукав свою метрику, прихопив перстень, парасолю і кожух господаря. Подався до Жовківської рогатки, де продав кожух якомусь робітникові. До ранку тинявся шинками, пив горілку і пригощав усіх, кого зустрічав.

Похорон з білими кіньми

Жертв трагедії поховали 19 травня. Перед будинком анатомії на вулиці Пекарській зібралося декілька тисяч осіб. Присутні гучно обговорювали подробиці страшного чину, плакали та сипали прокльони на адресу вбивці. Періодично лунали крики про допомогу — це нестримна сила натовпу притиснула когось до воріт чи стіни. Порядок утримували два десятки поліціянтів.

Приблизно о 15:00 на вулицю винесли дві труни — велику і малу. Маса люду ринула до дверей моргу, працівники похоронної служби ледве втримали труни на раменах. Першим рушив запряжений білими кіньми ридван з тілом Юстини Сороки, слідом — тіло Анастасії Войтонь.

Шлях до Личаківського цвинтаря — дві сотні метрів — долали майже годину. Що ближче процесія підступала до місця вічного спочинку, то більшим ставав натовп довкола. Родичів убитих буквально випхали на катафалк. Якась жінка впала на землю — її дивом не затоптали. Аби запобігти можливим нещастям, поліція замкнула цвинтарну браму одразу після того, як повз неї пронесли труни.

Дві могили викопали поряд. Коли тіла опустили додолу, плакали всі: Іван Войтонь, який втратив кохану дружину, Василь і Марта Сороки, які лишилися без єдиної донечки, родичі й випадкові учасники процесії. Священник мовив прощальне слово, залунала жалобна пісня, кількадесят рук вхопили грудки землі й за кілька хвилин покрили труни. Натовп супроводжував родичів убитих аж до помешкання Сорок на Личаківській. 

"Щось до мене приступило"

Теодора Бекерського судили наприкінці вересня. У Палаці справедливоститепер корпус Політехніки на вулиці Князя Романа панував звичний ажіотаж: вхід тільки з квитками, тиснява в судовій залі, палкі обговорення. У першому ряду глядацької зали сидів батько обвинуваченого – спрацьований селянин з обличчям, густо вкритим зморшками. Іноді він примовляв: "Федьку, навіщо ти це зробив?" — і хапався за голову.

Процес провадив президент суду Прилуський. Зачитавши акт обвинувачення, він звернувся до Бекерського:

— Ще раз скажи, для чого замордував обох жінок?

— Я не знаю, — тихо мовив той. — Щось до мене приступило.

— Я тобі скажу, що приступило, — не втримався суддя. — Хотів собі погуляти, а не мав грошей. Але для чого вбив потім Юстинку?

— Боявся, аби вона не розповіла...

Щоб вислухати всіх свідків, вистачило дня. Іван Войтонь просив відшкодувати йому поцуплені з помешкання речі й витрати на похорон – всього 60 злотих ринських. Марта Сорока просила повернути 18 злотих ринських, витрачених на похорон. Адвокат вимагав відправити Федька на огляд до психіатрів – але трибунал відмовив.

Суд поставив присяжним одне-єдине запитання: "Чи Теодор Бекерський, син Микити, винен є, що з наміром позбавлення життя і відбирання рухомих речей в Анастасії Войтонь і Юстини Сороки діяв у той зрадливо підступний спосіб, наслідком якого настала смерть обох тих жінок?". Після півгодинної наради вони одностайно відповіли: "Так". Прилуський оголосив вирок: кара смерти через повішення. Адвокат заявив, що оскаржить це рішення у Відні. Бекерський мав чекати остаточної постанови у в’язниці кримінального суду.

Мотузка на удачу

9 грудня 1900 року о 10:30 до келії Теодора Бекерського прийшли наглядачі. Його відвели до судової зали, де вже чекали судді, прокурор і адвокат.

— Найвищий трибунал відхилив прохання про ваше помилування, — мовив судовий радник Філіпп. — Вас стратять завтра о 7:45.

Бекерський зблід. Він не знав, що рішення про відхилення прийшло до Львова ще кілька днів тому. В урядовій друкарні вже розтиражували його текст, щоб роздати присутнім на страті. Напередодні до міста приїхав Йосиф Лянґ, кат з Відня, із двома помічниками. Він спинився на ночівлю у Французькому готелітепер житловий будинок на площі Міцкевича, 5, та закінчував споруджувати шибеницю на подвір’ї Палацу справедливости.

Федька відвели до в’язничної келії № 2, призначеної для смертників. Йому принесли вина й цигарок. Незабаром прийшов греко-католицький священник Яцковський і висповідав злочинця. На вечерю той попросив шинку, ковбасу й пиво. Мав добрий апетит, поза тим мовчав і багато курив. Спав міцно, прокинувся приблизно о 5:00 і кілька разів питався в охоронців, котра вже година.

Настав ранок. На подвір’ї вишикувалися військові в парадному одязі. Поміж ними розмістилися працівники суду, лікарі, кілька журналістів. Кат Лянґ — міцний чоловік із червоним обличчям, одягнутий у чорний костюм і чорну краватку — прикріпив до шибениці нікелевий гак і пов’язав мотузку. Ввели блідого, ніби стіна, Бекерського.

— Спочивай з миром! — пролунало з вікна якоїсь келії..

Лянґ завченим рухом накинув петлю на шию Федька, рукою прикрив його щелепу – і за якихось пів хвилини той уже не жив. Обличчя страченого налилося кров’ю, потім стало бліднути, врешті почорніло. Голову накрили плахтою. Лікарі оглянули тіло й підтвердили — страта минула успішно. Через дві години влаштували ще одну перевірку. Труп зняли з мотузки й понесли до келії № 2, щоб наступного дня поховати на Янівському цвинтарі. Кат порізав мотузку, на якій ще хвилину тому висів страчений, на шматки й роздав охочим — вважали, що такий артефакт приносить удачу. Після цього разом із помічниками пішов снідати до ресторану Нафтулитепер вулиця Шевська, 12.