Сергій Єкельчик: “При нацистській окупації кияни використовували ті ж самі стратегії виживання, що й при радянській”

Публікуємо основні тези із лекції:

Під час війни офіційний радянський наратив співпав з пережитим досвідом людей

Увага до щоденності, побуту і звичайних людей досить пізно з’явилася в українській науці. В останні роки написали багато цікавих праць про долю жінок у Другій світовій, про остарбайтерів, про щоденність під час війни в українських містах. Київ – одне із найперших великих міст, яке почали досліджувати у цьому контексті.

Час, коли німецькі війська залишали Київ на початку листопаду 1943 року – це дуже непевний період. Німці виселяли людей із прилеглих до річки Дніпро районів і робили ці місця закритою зоною. Більшість з відселених німці намагалися спрямувати на вокзал, щоб вивести з міста як робочу силу. Водночас значна частина киян виїжджала в села, аби перебути бої там. Коли у Київ ввійшли радянські війська – місто було майже порожнім.

Одне з найперших завдань політруків, на чолі яких стояв Микита Хрущов –встановити історію того, як німці руйнували місто, знищували киян і експлуатували ресурси. Це той наратив, який задавала комуністична партія. І так сталося, що досвід киян досить добре підійшов для цього. Це одне з тих ідеологічний співпадінь, коли люди отримали можливість розповісти про свої переживання, історію своєї родини і при тім – потрапити в офіційний дискурс.

Тому відбувалося щось досить незвичне – люди на офіційний зборах починали зі сльозами розповідати про власне життя останніх років і їх через це не засуджували. Це було виразом не тільки особистих емоцій, тобто ненависті до німців, а й одночасно і громадянських, себто любові до радянської держави.

Стратегії виживання киян були однаковими під час радянської і нацистської окупацій

Коли повернулася Червона армія, кияни одразу вийшли на роботу. Про це, звичайно, негайно писали доповідні в Москву – мовляв, люди так хочуть бачити радянську владу, так на неї чекали, що з’явилися на заводах, навіть попри те, що ті не працюють. Але насправді, з приходом у Київ німців, у вересні 1941 року, як і у всіх українських містах, люди також виходили на роботу. З’явитися на своєму робочому місці – це попросту була одна зі стратегій виживання. Таке можна було бачити і під час Української революції і російської громадянської війни. Коли чергова влада залишала місто і намагалася вивести з собою заводське обладнання чи гроші, то робітники цього не дозволяли, бо думали насамперед про своє виживання. Німецька окупація для досвіду киян стала жахливим періодом, але той час починався з використання такої самої стратегії виживання, яку використовували і при приході червоної армії.

Замість поляків і євреїв – росіяни

Поєднання сталінського терору 30-их і німецької окупації докорінно змінило обличчя Києва. Сталінський терор зробив місто значно менше польським, а німецька окупація – набагато менше єврейським. У спогадах Хрущова є відомі рядки про те, що коли він увійшов до Києва в 1943-му, то першим побачив молодого єврея, який кинувся його обіймати. Хрущов дуже емоційно пише про це у мемуарах, але, звичайно, нічого про цей випадок не згадав у доповідній Сталіну, яку опублікували наступного дня у газеті “Правда”. Тобто Київ змінився, але радянська влада не хотіла говорити про те, як саме. Місто стало радянським і політично неактивним. Ті люди, які були залучені в політику – евакуювалися разом з радянською владою у 1941 році. А ті, які були залучені в політику антирадянську – виїхали з Києва разом з німцями у 1943-му.

Ну і, звичайно, місто змінилося через руйнування. Радянська влада почала подавати це, як злочини нацистів. Тоді як насправді руйнація Хрещатика, що стала символом нацистського режиму в Києві, була “досягненням” саме радянської влади. Хрущов пише в мемуарах, що “він про це ніколи не чув, але хто-зна, може і було таке доручення НКВД”.

Демонстрація лояльності як засіб виживання

Крім короткого періоду загравань з українським визвольним рухом влітку-восени 1941 року українці не мали жодного варіанту бачити німців, як визволителів. Але був один плакат, який дуже добре запам’ятали кияни. Це плакат з портретом фюрера і підписом українською “Гітлер визволитель”. Плакат був настільки добре відомий, що під час чи після війни ніколи не з’являлося аналогічного плакату “Сталін визволитель” – це була б надто очевидна паралель.

Деякі німецькі історики, які під час війни були розвідниками, згодом писали, що бачили, як українське населення ненавиділо радянський режим і Сталіна. І як, натомість, любили великого вождя Адольфа Гітлера. А також про те, що більшість людей в Україні намагалися дістати портрет Гітлера, аби повісити його в хаті.

На цьому прикладі можна бачити, що люди були дуже добре треновані радянською владою. Вони знали, що портрет Леніна, а потім Сталіна у червоному кутку їхньої хати означав демонстрацію лояльності до влади. Саме тому, а не через любов до Гітлера вони і намагалися дістати його офіційний портрет. Вони були привчені до фотографії вождя і розуміли, що це необхідно для щоденного виживання – щоб тебе принаймні не чіпали.

У західній науці впродовж останніх десятиліть було поширене знання про так звану “радянську суб’єктність”. Про те, що режим таки збудував радянську людину, яка вірила у сталінізм та гинула під час війни за Сталіна. Після цього велика частина радянських дослідників, включно зі мною, намагалися показати, що тут йдеться про дещо інше. Сталіністи, звичайно, були, але не визначали реакції більшості населення України. Реакцію більшості визначало розуміння того, що треба показати залученість до політичного світу: піти на парад, роздобути портрет Сталіна – продемонструвати, що ти радянська людина. Таку поведінку можна пояснити страхом терору. Населення пам’ятали про Великий терор 30-их і всі попередні, коли радянська влада знищувала людей без доказів провини. Тобто завжди було присутнє розуміння, що така поведінка – це не тільки питання маніфестування політичної лояльності, а насамперед порятунку себе і своєї родини від можливості арешту.

Інформація з газети як орієнтир

Під час війни єдине джерело інформації для громадян – це повідомлення радянського інформбюро. Тому відбувався цікавий феномен – газети стали неймовірно популярними. Попри те, що в “Правді” не було правди, а в “Известиях” – новин, люди хотіли їх читати, бо газети містили останню версію того, як треба розповідати про себе і навколишні події. У 1943-44 роках доступ до радянських газет був важливим, бо давав людині певний орієнтир. Тому в Києві відбувалася колосальна спекуляція газетами – продавців заарештовували за те, що вони відкладали і перепродували газети за значно вищими цінами.

Люди були зацікавлені у політичних ритуалах: читання газет, політінформація, підготовка до виборів. Згодом до цього додалися й інші компоненти, наприклад, відбудова Хрещатика. Перше, що зробила військова влада – це мобілізувала киян до відбудови моста через Дніпро. Іронія в тому, що те саме робили перед тим німці. Радянська влада мобілізувала для відновлення мосту здебільшого жінок і підлітків. Дехто з них там і загинув під час німецьких бомбардувань. Хоч радянська влада на цьому етапі нічого людям не давала, бо ще не було ні продуктів, ні опалення, але люди виходили, бо розуміли, що це – показник лояльності.

Сталінізм еволюціонував від “ворогів народу” до неприйняття окремих національностей

Для радянської влади було дуже важливим питання ворогів. Для людей, які пам’ятали довоєнний період, насамперед йшлося про внутрішній ворогів – ворогів народу. І вони намагалися зрозуміти, чи концепція внутрішнього ворога повернеться у сталінський політичний світ у повоєнний час. Вони побачили, що радянська влада говорила про так званих “українсько-німецьких націоналістів”, але дуже обережно. Радянські фільми, які зроблені ще під час війни і одразу після неї – не показували фігуру “українського націоналіста-злочинця”. Існувала політика певного замовчування. Бо якщо дуже багато про це говорити, то могло скластися враження, що українські націоналісти таки справді є потужною силою.

Націоналісти були присутніми у дискурсі, всі знали про існуванні збройного спротиву у Західній Україні. Зокрема у зв’язку із загибеллю генерала Ватутіна. Але офіційно про таке ніде не йшлося. Під час похорону Ватутіна і потім, під час створення оперної п’єси, ніде не йшлося про те, як саме він загинув.

Люди спочатку очікували, що влада знову буде розповідати про ворогів народу. Але в цій формі сталінський режим не повернувся до Києва по війні. Звичайно, траплялися в різних частинах країни, що вчорашній керівник вже сьогодні є ворогом народу, але в Києві цього не було. Це стало певним уроком для населення, що сталінізм еволюціонує, що починає мислити насамперед в етнічних категоріях.

У Києві перестали згадувати про присутність польської і німецької культури. Особистий перекладач Сталіна, наприклад, ходив до німецької школи в Києві, і тому знав німецьку настільки чудово, що Гітлер не хотів вірити, що той був не німцем. Не хотіла радянська влада згадувати і про Голокост. Хоча Бабин Яр залишався символом нацистських злочинів, але без уточнень, хто саме там загинув. Все це означало, що вороги будуть, але їх визначатимуть у новий спосіб – той, до якого почали готувати людей наприкінці 1930-их і у 1941 році. Цей спосіб починав включати вже і Західну Україну. У тому розумінні, про яке говорив Хрущов на ХХ з’їзді, що Сталін хотів виселити всіх українців, але їх забагато і немає де подіти. Це дуже дивна фраза, яка мене завжди дивувала і мотивувала розібратися, про що ж він говорив. І я думаю, що він казав про Західну Україну. Бо з приєднанням Західної України вся радянська Україна стала проблемною.

Українська гуманістична традиція проти радянської традиції мілітаризму

У останні роки війни і повоєнному Києві існувало неймовірне зацікавлення міжнародними справами. Люди намагалися визначити, коли закінчиться війна і чи не буде її відразу ж продовжено іншою війною, скажімо між СРСР та західними партнерами по антигітлерівській коаліції. Громадяни розуміли, що таке могло статися, адже радянська класова риторика завжди будувалася на протистоянні Західного світу й комуністичного. І, зрештою, Сталін по війні повернувся до цієї риторики у 1946 році, що стало однією з відправних точок Холодної війни.

Радянська традиція святкує мілітаризм, святкує державу, вона також пов’язана з Холодною війною. Нова українська державна традиція – це традиція гуманістична. І я би дуже хотів побачити, щоб вона розвивалася, і знаходила розуміння в теперішньої українсько влади, що це той спосіб пам’ятання, до якого Україна мусить прийти. Я хотів би бачити пам’ятник так званим мішечникам – людям, найчастіше жінкам, які намагалися вибратися до села, поміняти речі і таким чином врятувати свої родини. І в часи Другої світової і Української революції – це були саме жінки. І ми про них до недавнього часу забули. Їхні фігури з радянських пам’ятників знімали, як нецікаві. Це новий тип пам’ятання, який зосереджується на людині, на гуманістичному пам’ятанні, на тому типу героїв, які захищали свою спільноту і рятували, а не героїв, яких вбили найбільше. І Україна зараз на шляху до цього.