Роззброєння України: анатомія геополітичної катастрофи. 7 міфів про втрату ядерного арсеналу

Ядерна зброя — це не лише ракети й боєзаряди. Це складна, багаторівнева система управління, створена в СРСР із жорсткою централізацією. Командні пункти, системи націлення та запуску підпорядковувалися Москві — Генеральному штабу Ракетних військ стратегічного призначення. Уся інфраструктура була спроєктована так, щоб жодна союзна республіка не могла діяти автономно. Україні фактично потрібно було "перепрошити" ядерний арсенал під нову державу. Йшлося про створення власної системи командування і контролю: політичного центру ухвалення рішень, системи генерації кодів запуску, технічної інфраструктури та механізмів цивільного контролю над ядерною зброєю. 

Найбільшою структурною проблемою було відсутність повного ядерного паливного циклу. В Україні видобували уран і переробляли його в урановий концентрат — так званий "жовтий кек". Але наступні етапи держава не могла забезпечити, а саме конверсію урану в газ, збагачення в центрифугах і перетворення збагаченого матеріалу в метал для боєголовок. Кожен із цих етапів вимагав окремих заводів, мільярдних інвестицій, тисяч фахівців і років будівництва. Більше того, це означало б пряме зіткнення з режимом міжнародного ядерного нерозповсюдження, жорсткі санкції та політичну ізоляцію. Для держави, яка щойно постала, перебувала в економічній кризі та потребувала міжнародного визнання, це був надзвичайно ризикований шлях.

Існувала ще одна критично важлива обставина: ядерні боєголовки мають обмежений термін експлуатації. У радянській системі він становив у середньому 10–12 років. Упродовж цього часу боєголовки потребували регулярного технічного обслуговування, заміни компонентів і складних перевірок. Після завершення терміну придатності їх необхідно було повністю розбирати. Усі ці процеси здійснювали на спеціалізованих заводах у Росії. Україна не мала доступу до технологій, документації та виробничих потужностей для самостійного обслуговування або створення нових боєголовок, що суттєво підвищувало вартість збереження ядерного статусу.

Серед труднощів були й засоби доставки. Для стримування Росії Україні потрібні були б ракети середньої дальності. Проте такі системи були заборонені Договором про ракети малої та середньої дальності, виконаним ще до розпаду СРСР. Розробка нових означала б пряме порушення міжнародних зобов’язань і неминучі санкції.

Під час переговорів України зі США наприкінці 1991 року обговорювали ризики, пов’язані з передачею ядерної зброї Росії, зокрема можливі загрози безпеці України. В Україні були ті, хто розумів загрозу. В'ячеслав Чорновіл виступав проти передачі ядерної зброї СРСР, розуміючи це як втрату важелів впливу та гарантій безпеки України. Він скептично ставився до гарантій інших держав (зокрема, Росії та США) щодо територіальної цілісності України, розуміючи їхню нестійкість. На той час такі думки була у меншості. 

20 років Будапештський меморандум майже ніхто не згадував. Документ, підписаний главами трьох ядерних держав, не наповнювали суттєвим значенням. Серйозно про нього заговорили лише після анексії Криму в 2014-му. До війни Україна мала постійно нагадувати Вашингтону про меморандум, просити зброю, підтримку, спільні військові навчання. Цього не робили. Меморандум став "мертвим" документом задовго до того, як Росія офіційно його порушила.

Найпотужнішим важелем тиску Росії були енергоресурси. Борис Єльцин поставив ультиматум: або Україна підписує Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, або Росія перекриє газ, нафту і поливні збірки для атомних станцій. Для країни в економічній кризі це був нищівний удар. Зупинка поставок означала колапс економіки, зупинку промисловості, холод у домівках узимку. Україна повністю залежала від російської енергії — і Кремль цим скористався.

Ця залежність зменшилася лише роки потому, коли Україна диверсифікувала джерела ядерного палива та зайнялася енергетичною галуззю. Але це сталося набагато пізніше — коли рішення про роззброєння вже було прийняте і реалізоване.

У жовтні 1994-го у Білому домі Білл Клінтон зустрічається з Борисом Єльциним. Під час розмови про продовження переговорів про скорочення стратегічних озброєньСНО-2 Єльцин заявляє, що без тиску на Україну Росія не продовжить СНО-2, бо це поставить її арсенал позаду американського. Відтак стає зрозуміло: роззброєння України — це насамперед про збереження російсько-американського паритету, аби два гіганти залишилися єдиними гравцями у великій грі. 

Але це не варто вважати "змовою". Договір про нерозповсюдженняДНЯЗ існує з 1968 року. Американці послідовно працювали над ним із союзниками: Південна Корея, Тайвань, Японія, Західна Німеччина відмовилися від ядерних програм, натомість отримали "ядерну парасольку" США. За ними стояла міць НАТО. Україні запропонували інше: розпливчасті гарантії без механізмів захисту.

Важливий контекст епохи, адже на початку 1990-х режим нерозповсюдження переживав піднесення. У 1991-му ПАР добровільно розібрала свою збройну ядерну програму і долучилася до ДНЯЗу. США і СРСР підписали СНО-1 про скорочення озброєння наполовину. Казахстан (10440 боєголовок) і Білорусь (81) також роззброїлися. Холодна війна закінчилася, ЄС розширювався — панувала ейфорія та віра в перемогу демократії. Роззброєння України здавалося не загрозою, а запрошенням до нового, безпечнішого світу.

Проблема в іншому: американці несерйозно поставилися до українських вимог щодо дієвих гарантій безпеки. Безпекова архітектура в Європі не врахувала величезний простір, який опинився в безпековому вакуумі — Україну, Молдову, Грузію. Країни, які не увійшли ні до НАТО, ні до російської сфери впливу. Глобальне роззброєння було справжньою метою, але не єдиною. 

Від часу підписання Будапештського меморандуму минуло більше 30 років, та Америка досі не повністю дійшла до думки, що Україна має суб’єктність, і не варто її розглядати тільки через призму Росії. У той час це було однозначно. Дипломатичні практики між Вашингтоном і Москвою формувалися десятиліттями, і чимало радянських, а потім російських чиновників і дипломатів підтримували зв’язок через багаторічні взаємини. Все, що стосувалося України, розглядали через призму цих експертів і їхнього досвіду. 

Треба віддати належне тодішнім українським дипломатам, які під час переговорів щодо ядерної зброї таки поставили Україну на політичну мапу. Вони не погоджувалися на все, що нам могли насадити чи запропонувати, а чинили опір і відстоювали інтереси країни. Уже сам процес посилив суб’єктність України. Коли до влади прийшов Білл Клінтон, він уже усвідомлював, що варто враховувати думку новостворених держав. Вимога роззброїтися не відпала, але було розуміння того, що треба брати до уваги інтереси й України. 

Існувала теорія про те, що якщо налагодити процеси в Росії, і вона демократично розвиватиметься разом із ринковою економікою, тоді РФ втратить свої забаганки й імперські амбіції стане хорошим партнером і не становитиме загрозу сусідам. Теорія не спрацювала, адже Росія також мала свою суб’єктність, не була чиєюсь маріонеткою і не хотіла підкорятися Заходу. У них була своя система політики, до чого американці не були готовими.

У 1994-му, коли підписали Будапештський меморандум, на саміті ОБСЄ Білл Клінтон оголосив, що НАТО розглядатиме розширення. Це не сподобалося Єльцину, і Кучмі теж, бо він зрозумів, що Україна стає буферною зоною. Тоді в Україні не вітали вступ до НАТО, хоч і вимагали сильніших гарантій безпеки — на кшталт гарантованого нейтралітету, подібного до Австрійського державного договору 1955 року.

Але Австрія тоді не була настільки важливою ні для Заходу, ні для СРСР — головне, щоб ніхто інший не додав її до своєї сфери впливу. Україна ж була набагато важливіша для Росії, ніж Австрія для Радянського Союзу. Тому навіть умовний нейтралітет не спрацював би.

На початку 1990-х ідея розширення НАТО була вірою меншості в американських політичних колах. Багато було аргументів проти, але оскільки не було достатнього опору ззовні, НАТО розширилося. Східноєвропейські держави не хотів бути у зоні безпекового вакууму — як тільки країни мали нагоду, одразу долучалися до альянсу.

Важко було уявити Україну, яка хоче тоді інтегруватися з НАТО, і тим паче, щоб цей процес запропонували Штати. Також варто враховувати існування КДБ і його наступника в Україні: як із такими безпековими структурами ділитися інформацією? Коли країни Балтії отримали членство в Альянсі, доводилось перевіряти працівників спецслужб, бо в країнах колишнього СРСР залишався російський вплив. В Україні ці проблеми були глибшими.

Найважливіше питання, яке мали б поставити собі політики у 1993-1994 роках: "Якщо Україна не може увійти до НАТО, як забезпечити їй достатню військову спроможність для стримування агресії?". Замість цього всі зосередилися на роззброєнні та економічних реформах, вважаючи безпеку чимось другорядним. Це була найбільша помилка того моменту.

Навіть після 2014 року. Польща чи Чехія могли залишатися в НАТО і витрачати невелику частину бюджету на оборону — вони були під "парасолькою" альянсу. Україна цього дозволити собі не могла. Вона мала агресивного сусіда з територіальними претензіями і жодних реальних гарантій безпеки.

Урок для сучасних переговорів простий: безпека не може бути вторинною. Жодні економічні стимули та обіцянки майбутньої інтеграції не замінять реальної здатності країни захистити себе, або надійних гарантій від союзників. Вакуум безпеки завжди буде заповнений — питання лише ким.

Саме рішення роззброїтися таки було добровільним, але процес відбувався під тиском США і Росії. Намір стати без'ядерною країною був серед пунктів у Декларації про державний суверенітет України 1990 року, ще до розпаду СРСР та до будь-якого зовнішнього тиску.

Однією з причин стала аварія на Чорнобильській АЕС. Не лише з гуманітарних міркувань, а й через політичний дискурс — все ядерне асоціювалося з Москвою. Це були методи, якими Росія контролювала і нищила Україну. У вересні 1989-го на Установчому з'їзді Народного Руху України учасники виступали проти "московської зброї" і за без'ядерну країну.

Більш інформовані люди розуміли систему централізованого командного управління цією зброєю. Це була замкнута структура — керівників колишніх республік не допускали до інформації про ядерну зброю. Уявіть: ми хотіли незалежності, оголошуємо суверенітет, а на території нашої країни розгорнуті радянські війська під прямим підпорядкуванням Москви. Тоді про повну незалежність мова не могла б йти.

Вважалося, що справжньої незалежності не буде поки Україна не відріже всі пута, за які її намагалася втримати Москва. Україна хотіла нейтралітету, щоб ядерна зброя РФ не стояла на українській території, бо тоді вона вважалася суто московською. В той момент це було логічно, але історія почала розвиватися не так, як передбачалося. Союз розпався, а ядерна зброя залишилася. Тоді постало питання про можливість використати ядерну зброю взамін на гарантії безпеки. Але замість реальних гарантій Україна отримала лише політичні запевнення, а ще тиск із обох боків — від Москви і Вашингтона — який не залишав вибору щодо умов роззброєння.

Міністр охорони навколишнього середовища та ядерної безпеки1992–1998, який очолював робочу групу з питань ядерного роззброєння, Юрій Костенко пропонував поступове роззброєння в обмін на членство в НАТО та ЄС, що не було реалістичним. Суто з бюрократичних міркувань, ЄС — це програма реформ, коли потрібно підганяти країну під певні стандарти, під повністю новий спосіб життя, до чого ми йдемо зараз роками. Це не лише питання політичної волі, а й питання готовності країни до таких кроків. Верховна Рада не проголосувала б тоді за членство в НАТО — суспільство не було готовим до цього.

До того ж, США тиснули на терміни виконання роззброєння. Україна прийняла рішення, і затягувати не було сенсу. Російські спеціалісти не обслуговували б нашу ядерну зброю. Це була б дуже слабка переговорна позиція, якби ми намагалися пов'язати роззброєння з членством в альянсах, до яких країна ще не була готовою.

Але були більш стратегічні далекоглядні варіанти, які тоді практично не розглядали через зациклення на ядерній зброї. Одним із можливих варіантів було відправити радянські ядерні боєголовки з території України, але не долучатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Це була б стратегія страхування, яка спрацювала б на США — вони мали б на увазі, що Україна залишила за собою право мати в перспективі ядерну зброю. Тоді увага Штатів залишалася б на Україні, а не перемикалася повністю на Росію.

З огляду на це, в Україні могли б розвивати виробництво ядерного палива та збагачувати уран як для цивільної енергетики. Це дало б Україні технологічну базу і можливість зберігати потенціал для майбутньої ядерної програми. Також виробляти носії — ракети повітряного базування середньої дальності. У нас були конструкторські бюро, які могли для українського війська розробити носії у звичайному оснащенні, без ядерних боєголовок.

Не заборонено було б виробляти наземні ракети до 480 кілометрів дальності — як тепер Росія має "Іскандер", балістичну ракету короткої дальності, яка не заборонена жодними договорами. Україна мала технологічний потенціал для цього, адже на нашій території були потужні конструкторські бюро радянського ВПК.

Тобто замість того, щоб триматися за міжконтинентальні балістичні ракети та ядерні боєголовки, які ми не могли контролювати і обслуговувати без Росії, можна було розвиватися в іншому напрямку — розвивати свій безпековий сектор, набудовувати потужності, які підводять спроможності країни до порога ядерної держави. Це називають "стратегією латентної ядерної держави" — коли країна має всі технології та можливості створити ядерну зброю за короткий час, але формально її не має. Це дало б Україні реальні важелі впливу і змусило б світ серйозніше ставитися до наших безпекових потреб.