Річка, яка рятувала життя

Через воєнну лінію

"Дорогі сестро і браття, не забувайте за мене, я вам колись, може, віддячу. Порятуйте мене якнайскоріше, пришліть мені що-небудь. Не хочу від вас нічого такого дорогого, але насушіть житніх або ячмінних сухарів хліба і пришліть мені пакунок. А може, як маєте звідки й не дуже у вас дорого, риж, то вкиньте в пакунок який фунт дитині на кашу. Шкода мені її, що воно бідне голодує" — такий лист жителя Наддніпрянщини до родичів на Галичині опублікувала львівська газета "Нова Зоря" 1933 року. Лавина схожих повідомлень свідчила про те, що український народ на землях, які опинилися під владою більшовиків, перебуває на межі фізичного винищення. "Всі ті вісти надзвичайно страшні, — зазначав дописувач газети. — Однак найстрашніше — те небувале упокорення, серед якого воно відбувається. Там наш бідний нарід доведений до подоби худоби. Страшна се кара на наш нарід за те, що пішов за голосом злочинців". 

Дізнавшись про трагедію, жителі підпольських Галичини й Волині вживали заходів, щоб рятувати потерпілих. Допомогу ускладнювала позиція радянського керівництва, яке свідомо заперечувало масову смертність. Приховувати ситуацію стало неможливо наприкінці весни 1933-го, коли через Збруч посунули тисячі біженців. Депутат польського Сейму від партії УНДО Степан Баран описував у газеті "Діло": "Від часу передираються до нас селяни понад густий більшовицький кордон. Не одну жертву, що старалася вирватися з більшовицького пекла, покрили навіки хвилі. Не одна згинула від куль московського червоноармійця, заки дісталися по цей бік ризької межі. Від Збруча у березні стали нестися стогони мільйонів загибаючого селянства. Східна сторона Збруча виглядає на воєнну лінію, через котру тяжко прорватися. Про це розказують утікачі, що їм вдалося перейти Збруч, бо більшість з них вигибла від куль або попала в руки сторожі".

До Великого голоду радянсько-польське прикордоння було жвавим місцем, де процвітала торгівля, зокрема підпільна. Там діяли спільноти контрабандистів, які добре знали місцевість, уміло використовували броди через річку і близькість сільськогосподарських угідь. Тепер ці знання довелося застосовувати для порятунку людей. Кількість утікачів збільшувалася, коли Збруч замерзав. Адже тоді простіше його перейти. 

Під вогнем крісів і гармат

До Польщі перебиралися жителі прикордонних сіл або ті українці, які колись проживали в цій країні. Їхній зовнішній вигляд лякав. Селяни Борщева писали в листі до керівництва УНДО: "Виглядають, як трупи, такі збідовані. Прямо прикро на них дивитися". Аби переконати політиків, до листа долучали кілька фото виснажених голодом. 

Перейти кордон вдавалося далеко не всім. "Діло" описує: "Мешканці Підпилип’я бачили на санках дві особи. На самій границі заступив їм дорогу большевицький вояк і вистрілив з кріса. Втікачі почали відстрілюватися з револьверів. Тоді вояк кинув на них гранату". Степан Баран виснував: "Серед нашого селянства за Збручем настав прямо стихійний рух утечі перед голодом і каторгою на захід. І коли би не надзвичайно сильна більшовицька гранична сторожа, озброєна в машинові кріси й полеві гармати, то Східну Галичину і Волинь залляли б десятки тисяч наших селян з-поза граничних стовпів". 

Родинам Бодеків і Гаврилюків — 11 осіб — пощастило. Вони перейшли Збруч у районі села Підпилип’я. Онуфрій Бодек, 75 років, раніше розкуркулений, пояснював прикордонникам причину втечі: "З приводу пануючого голоду і політичного переслідування та під загрозою виселення у східні райони РСФРР". Втікачів скерували на поселення у Бучацький повіт. 

Але цей випадок — радше виняток. Польська влада не радо приймала чужинців — боялися зайвий раз роздратувати кремлівську верхівку. Найчастіше людей депортовували, прирікаючи на голодну смерть. Документ описує цей процес: "Довозять їх до середини Збруча, а там відбирає їх більшовицька сторожа і патрулі. Діються при тім грозою проймаючі сцени. Недавно крик і плач дітей таки урятував людей від повороту на другий бік. Українці-борщівчани мусіли взяти на себе доволі великі кошти, получені з фондів, що збираються на жертви Голодуючій Україні, щоб давати поміч у таких випадках".

Активісти домагалися, щоб біженцям надали статус політичних емігрантів — це гарантувало можливість залишитися в Польщі. Так до Окопів перейшла сім’я: чоловік, жінка і двоє малих дітей. Староство розпорядилося відправити їх назад. Лише втручання місцевих перешкодило цьому. Схожий випадок стався в поблизькому селі Вигоди. Тут людей врятували буквально перед самим берегом Збруча. 

Мертве місто

Комітет УНДО й українські організації збирали кошти для біженців. Під час одного збору жителі Борщева надали 20 злотих, Окопів — 50. Найбільший внесок зробив Український кооперативний банк — 150 злотих. Проте потік мігрантів перевищував фінансові можливості селян. Учасник руху громадського порятунку Теодор Данилів згадував: "На весну 1933 року майже ціле надзбручанське село перейшло річку Збруч на територію Західної України, втікаючи перед голодовою смертю. Мужчини, жінки, діти — голі, босі... Частину їх залишено в Чортківському повіті. Решту, душ так з 70, які перейшли до Бучацького повіту, розміщено по селах повіту, і з поміччю місцевого населення вони поволі загосподарювали".

Досі не відомо, скільком людям вдалося перетнути Збруч і врятуватися від голоду. Дещо дізнаємось із польських документів. Староста Скалатського повіту Станіслав Сухорський протягом 11 місяців 1933-го нарахував 18 біженців лише польської національности. 18 січня 1934 року в Борщівському повіті зафіксували групу з семи нелегалів. 

Голодомор жахливо змінив прикордонний краєвид. Року 1935 кореспондент "Діла" побував у Підволочиську й описав те, що побачив на протилежному березі: "Ті два різні світи помітите відразу. По тім боці є Волочиська — це мертве місто. На його вулицях не видно буквально ні одної живої людини, ні воза, ні відкритої крамниці. Більшовики зруйнували в ширині кількохсот метрів довгий пояс надбережних будинків вздовж цілої ріки, щоби мати ясний перегляд терену, бо в цьому місці довгими роками безліч людей передіставалися поміж хатами — особливо ночами — на нашу сторону". Подібне він спостерігав у сусідніх селах Токи та Ожигівці: "В Ожигівцях живуть уже тільки рештки розкулачених ожигівчан. Подавляючу більшість вивезено, решта вимерла з голоду і злиднів. Велике колись село зачислює нині не багато понад 500 душ. Подібна картина, зрештою, в цілому сусідстві".