Придушення Путіним опозиції нагадує жорстокі репресії радянських часів

У 1932 році 13-річний юнак на ім’я Павло Морозов з радянського села Герасимівка помітив, що його батько, заможний селянин, переховує частину врожаю зерна від уряду. 

<p>Фото Павла Мороза з музею його імені</p>

В цей час СРСР переживав хвилю колективізації, і нелояльність батька розлютила палкого молодого комуніста. Тому він повідомив про свого батька ГРУ – радянській політичній поліції. Остання одразу відправила того в трудовий табір, де пізніше ув’язненого вбили.

Історія на цьому не завершилася – дядько, дід, бабця та двоюрідний брат Павла з метою помсти незабаром вбили його разом із рідним братом. Вочевидь, родина Морозова після цього також була покарана ГРУ. А от сам Павло в радянських наративах став народним мучеником, і про його “героїчний” вчинок писали пісні та навіть створили оперу.

Через 90 років вчителька із заходу Росії Ірина Ген розпочала імпровізовані протести проти війни в Україні. Її студенти донесли про такі дії владі, і в результаті педагога звільнили за новим законом, що забороняє “неправдиву інформацію про військових”. Епізод із Ген є одним із принаймні чотирьох відомих у Росії випадків, коли вчителів, які критикували війну, звільнили або переслідували. Після того, як їхні учні скаржилися на них своїм батькам або владі.

Як стверджує історик Пенсільванського університету Бенджамін Натанс, автор книги “До успіху нашої безнадійної справи: багато життів радянського дисидентського руху”, звісно, що репресії часів президентства Володимира Путіна далеко не настільки жорстокі та масштабні, як за правління Йосипа Сталіна, чий уряд у 1929–1953 роках відправив приблизно 18 мільйонів радянських громадян до трудових таборів. Але аналітики таки бачать тривожні паралелі між придушенням опозиційних кіл в Росії під час війни в Україні та її прецедентами в найважчі періоди сімдесятилітньої історії Радянського Союзу.

“Мені так виглядає, що нинішні репресії є одними з найгірших в історії Росії, – пише Марвін Калб, голова московського бюро CBS у 1950-х роках і автор книги “Призначення Росії”, – і йдеться не тільки про фізичну розправу, але й застосування державою всіх можливих варіантів, аби змусити неугодних осіб звільнятися з робочих місць чи запроторювати їх за ґрати через надумані звинувачення”.

Можна навести й інші паралелі. У серпні 1968 році відбувся найяскравіший аналог теперішніх подій. Тоді Москва надіслала півмільйонне військо, сформоване зі збройних сил держав-членів Варшавського договору, для вторгнення до Чехословацької Соціалістичної Республіки – сателіта СРСР. Ключовою метою військових було придушення Празької весни –  лібералізаційного руху, який очолив перший секретар Чехословаччини Олександр Дубчек, налаштований на прозахідні реформи. Через декілька днів група з восьми росіян вийшла на акції протесту проти вторгнення на Червону площу в Москві.

З “благословення” радянського прем’єр-міністра Олексія Косигіна КДБ придушив протест, побивши та затримавши демонстрантів. Так само сталося із нещодавніми російськими мітингами проти війни в Україні, які розігнали московська поліція та наступниця КДБ – ФСБ. У 1968-му протестувальників на Червоній площі крім цього або відправили до психіатричних лікарень, або на заслання.

Придушення Путіним критики його вторгнення в Україну найбільше нагадує Натансу “тактику КДБ 1970-х і початку 1980-х років, коли Путін приєднався до організації, за винятком того, що тоді КДБ рідко вбивав радянських дисидентів, вважаючи за краще їх арештовувати, посилати до трудових таборів чи сибірського заслання, або змусити їх покинути країну”.

Тим не менш, тодішній радянський лідер Леонід Брежнєв не був зацікавлений у використанні громадянських інформаторів. У своїй промові на всесоюзному з’їзді партії в 1981 році, за рік до смерті, Брежнєв підкреслив, що, хоча він цінує листи громадян до керівництва партії, “позиція партії добре відома: для них у нашому житті місця немає”.

Але Брежнєв нічого не мав проти створеної КДБ мережі “офіційних” інформаторів, яку передали йому у спадок Йосиф Сталін та Микита Хрущов, яка продовжувала викорінювати політичне інакомислення і залишалася одним із оплотів радянської держави.

Практику використання інформаторів та анонімних доносів розширили за наступника Брежнєва Юрія Андропова. На додаток до боротьби з політичним інакомисленням, Андропов також використовував ці інструменти для боротьби з пияцтвом, вуличною злочинністю та іншими “асоціальними” вчинками, як-от прогули на роботі.

У 1983 році, через рік після того, як Андропов отримав посаду генерального секретаря, московський кореспондент з Christian Science Monitor підрахував, що в кожному з тисяч багатоквартирних будинків міста проживав принаймні один інформатор КДБ.

У шпигунстві їм допомагали “добровольчі народні дружини” на фабриках та у колгоспах. У The Monitor підрахували, що в таких дружинах служило 10 мільйонів радянських громадян, у тому числі 1 мільйон у Москві, або ж 1 з 8 москвичів на той час.

Простіше кажучи, Радянський Союз був нацією шпигунів.

Натанс наголошував: “Радянська система була тим, що я називаю “диктатурою участі”, яка ґрунтувалася на активній участі великої кількості громадян у різноманітних заходах і ритуалах, які мали на меті сигналізувати не лише про “згоду керованих”, але й про їх активну відданість побудові комуністичної системи”.

Довга російська історія інформування та самоконтролю “посіяла взаємну недовіру серед населення Росії та залучила величезну частину населення до політики режиму”, – додавав вчений.

Тож чи дивно, що так багато сучасних росіян, включаючи учнів Ірини Ген (та їхніх батьків), без жодних докорів сумління фактично стали новими “добровольчими дружинами” Путіна?

“Після певного періоду свободи в російське суспільство повернувся страх, і інформатори стали активнішими проти тих, хто висловлює незгоду з владою”, – написав Микита Петров, штатний історик правозахисного центру “Меморіал” – російської організації, що займалася вивченням історії радянських репресій. І яку закрили у грудні 2021 року – одразу ж після того, як Верховний суд Російської Федерації ліквідував товариство “Меморіал” – найстарішу правозахисну групу в країні. 

Родрік Брейтвейт, який обіймав посаду посла Великобританії в СРСР наприкінці радянської епохи, зазначав, що така модель почерговості лібералізації та репресій “походить із часів Московії”, – держави, яка існувала перед створенням Російської імперії в 1700-х роках.

“Я не вірю, що це якась історична доля держави, – зауважив Брейтвейт, тепер історик, який досліджує Росію, – адже інші країни, включаючи більшість європейських країн і Японію, порвали зі своїм минулим”.

“Хоч це і завжди складно”, –  додав аналітик.