Перший літописець Холодного Яру

Мрії про Славцю

Року 1921, програвши Визвольні змагання, на території відродженої Польської держави опинилося багато вояків Армії УНР. Серед них був і Юрій Городянин-Лісовський, командир 1-го куреня повстанчої бригади Холодного Яру. З кулею в лівому боці він готувався до операції у Новому Сончі. У вільний час відвідував місцеву "Просвіту", де познайомився з панною Славцею, до якої відчув симпатію. Їй переповідав пригоди, пережиті за останній рік. Незабаром вирішив записати ці історії. «Одного вечора, коли мій сусід, грубезний капітан артилерії, дописував, мабуть, 15 сторінку листа до своєї коханої, мені спала на думку "геніальна" ідея. Я не маю нагоди переказати Славці те, що хочеться, але ж можу описати», — згадував чоловік.

<p>&nbsp;Юрій Горліс-Горський (1898&ndash;1946)</p>

Повість про Холодний Яр з’явилася за кілька днів. Славця та її друзі були першими слухачами. Окрилений успіхом автор вирішив навсправжки взятися за літературну кар’єру. Псевдонім Юрій Горліс-Горський утворив, поєднавши справжні прізвища.

Однак письменницьку славу довелося відкласти. Навесні 1922-го за завданням уряду УНР Городянин перебрався до окупованого більшовиками Києва, щоб пов’язатися з українським підпіллям. Влада скерувала його до Вінниці на посаду інспектора освіти. Там він опікувався 53 школами та водночас розбудовував підпільну мережу. Жив у колишньому графському палаці, де "червоні" облаштували школу-семирічку. Сусіди — кілька вчителів та їхня живність. Пригадував: «У блакитному залі з німфами й амурчиками мешкали: страшенно нервове порося, когут з трьома курками та гуска — власність директорової дружини. Товаришка Зіна зробила гнізда для своїх двох курочок у фортепіано з порубаним верхом і без струн (у господарстві знадобляться). В сусідній кімнаті Галюся влаштувала свою Рябеньку і Голошийку. Щоб хто не подумав, що вони займають цілу кімнату, відгородила для них куток двома старовинними родинними портретами, яким хтось повиколював очі й домалював вугіллям різні "штучки"».

Службовим транспортом — бричкою із парою коней — відвідував довколишні села. Вечорами сидів у плетеному кріслі між двома всохлими пальмами та мріяв про Славцю. Періодично переходив кордон із Польщею, щоб передати звіти своїм зверхникам. Хтозна, чи паралельно не працював на "двуйку" — II відділ польського генштабу, який займався розвідкою. Через рік Городянина арештували. Він спробував завербуватися до НКВС, щоб отримувати інформацію безпосередньо від ворога, але потрапив під слідство.

Диктатор України 

Як вберегтися від страти, підказав випадок. Напередодні річниці Жовтневої революції 1924-го в тюрмі засуджені на розстріл оранізували заворушення. Один зі співкамерників Городянина збожеволів. Колишній холодноярець зрозумів, що симуляція психічної хвороби може врятувати його від розстрілу — за радянськими законами такі в’язні були неосудними. Як правильно поводитись, підказав інший сусід — священник Іван Добровольський.

— Я не хочу, щоб ви сказали мені, чи симулюєте, чи ні. Поки не виграєте — не кажіть цього нікому, навіть найближчому приятелю, — говорив отець. — Я хочу тільки дати вам кілька порад, бо симулювати вам доведеться довго, може, роки. Коли будете на комісії лікарів, то пам’ятайте одне: зі всіх людей, які будуть у кімнаті, перший, хто мусить повірити в те, що ви справді божевільний, — це ви самі. Інакше досвідченого психіатра не обдурите.

Переконати медичну комісію вдалося.

— Я — диктатор України! — стверджував Городянин психіатрам. — Маю сильну армію, озброєну найновішими, незнаними нікому засобами війни. За своїм бажанням ламаю кордони та змінюю мапу Європи. Маю 800 чоловіків особистої охорони в чорних убраннях на чорних автах. У Києві, над Дніпром — мій величний замок з чорного мармуру. Зваливши докупи засади анархізму, фашизму, демократії й комунізму, я витворив цілком нову політичну систему, якій нема ніде рівної.

Його перекидали з однієї тюремної лікарні до іншої. У київській вдалося отримати документи смертельно пораненого в’язня Валентина Орленка, колишнього добровольця Червоної армії. Їх використовував у Херсоні, де влаштував втечу. Перебрався до Росії, де важче було встановити його біографію. Аж 1932 року знову опинився у Польській республіці. У Львові врешті взявся за написання книги про Холодний Яр.

"Очі — кольору пива"

"Мені радили зробити це у формі історичної монографії, — написав Юрій Горліс-Горський у передмові. — Та для цього бракує насамперед дат, які позабувалися, а часом чоловік просто не знав, у який день була та чи інша подія. Щоб зробити книжку цікавішою для широкого загалу, я вбрав її у форму, так би мовити, повістярську".

<p>Юрій Горліс-Горський і Любця Гадзевич. Дрогобич, 1935 рік</p>

Роман спочатку публікував частинами в журналі "Літопис Червоної Калини", а потім видав окремою книжкою. Твір приніс популярність і фінансову стабільність. Автор отримав приблизно 2 тисячі листів від вдячних читачів. Невдовзі з’явилася друга частина. Водночас пробував себе як драматург і поет. Коломийський пересувний театр поставив його драму "Отаман Хмара, або В чотирикутнику смерті". Появу збірки "Тюремні поезії" пояснив просто: «Маю основане на життьовому досвіді переконання, що чоловік, якому Провидіння не призначило ще в утробі матері бути великим поетом, може стати сяким-таким поетом лише в тюрмі. Я сидів у тюрмах 8 років, і за цей час написав зо дві сотні "поезій"… В тюрмі, панове, всі стають поетами».

Року 1938 увага всіх українців була прикута до Закарпаття, де проголосили автономну Карпатську Україну. Городянин негайно перебрався туди, клопочучись про посаду вчителя. Чим займався насправді — загадка. У його польському документі зазначено: "Неодружений. Професія — літератор. Ріст — середній. Обличчя — овальне. Волосся — шатен. Очі — кольору пива". Навесні наступного року край окупували угорці. Наш герой переплив річку Тису й опинився у румунському полоні. Після допиту його звільнили, навіть віддали всі гроші — 72 тисячі крон.

У пресі з’являлися повідомлення про загибель холодноярця. Газета "Діло" спростовувала: «Один львівський український щоденник приніс фотографію та палкий некрольог наддніпрянського емігранта Юрія Городянина, відомого під псевдонімом Юрій Горліс-Горський. Над некрольогом — хрестик, під некрольогом — елегійне "вічна йому память". У самому некрольогу найприхильніші та найкращі слова про нібито поляглого у рядах оборонців Карпатської України. Тимчасом того самого дня читаємо у другій газеті, що Горліс-Горський перейшов на румунську сторону. А недавно мали ми відомости, що той сам Горліс-Горський був арештований українською владою у Карпатській Україні у зв’язку зі способом переходу польсько-карпатоукраїнської границі, ба навіть, що він згинув з присуду української влади. Потім появилася вістка, що Горліса-Горського звільнили, бо він впевняв, що не мав іншого способу дістатися на Карпатську Україну, як тільки так, як це зробив. Потім знову чували ми, що Горліс-Горський їздив між Карпатською Україною та Віднем, і знову у зв’язку з цим різні версії».

Шинкар із револьвером

Подальший маршрут Городянина: Югославія — Греція — Туреччина — Сирія — Єгипет — Франція. Але й тут затримувався ненадовго. Вже 1940-го він опинився у Фінляндії. Офіційно — як журналіст, який прагнув висвітлювати опір фінів більшовикам. Але хтозна, яке реальне завдання за тим ховалося. Коли Львів зайняли нацисти, жив у місті. Працював у… батярському шинку на вулиці Клепарівській. Один знайомий журналіст описував: "Він походжав по шинку в чорній сорочці з викладеним коміром і в таких же чорних штанях. З-за ременя у нього стирчав великий револьвер. Справді макабричний вигляд. Сам Горліс-Горський не радив нам шукати тут за місцем і замовляти пиво".

Року 1943 газета "Волинь" опублікувала оголошення про розлучення Юрія Городянина. Місцем проживання вказано Рівне. Водночас він з’явився у Києві, де працював на німецький Абвер — шукав радянських агентів. Відвідував Холодний Яр, долучався до впорядкування могили отамана Василя Чучупака. Далі знову Львів, взяв шлюб у православній церкві Святого Георгія.

Після війни Городянин опинився в таборі для переміщених осіб у Новому Ульмі. Там у нього народилася донька Леся. А потім сліди авантюриста несподівано обірвалися. Найпоширеніша версія — його запідозрили у зраді, вбили та розчленували представники Служби безпеки ОУН (б). Самі бандерівці це заперечували.

— Абсолютний нонсенс! — начебто говорив Ярослав Стецько, сподвижник Степана Бандери. — Таку провокаційну вигадку могла пустити тільки більшовицька агентура. Горліс-Горський, хоч і не був пов’язаний з ОУН, але був справжнім українським націоналістом. Його "Холодний Яр" та інші книжки про українську визвольну боротьбу проти совєтів були тією літературою, на якій виховувалося наше оунівське юнацтво. Він був послідовний петлюрівець, отже — уенерівець, але політиканством еміграційного УНР не займався. Щоправда, з рамени того уряду він співпрацював з польською розвідкою, але його робота була виключно антирадянською, і тому ми проти нього нічого не мали. Він так само співпрацював з німецькою розвідкою під час протирадянської війни, і ми так само толерантно до нього ставились. Я думаю, що й загадка зникнення Горського пов’язана з якимись таємницями його розвідувальної діяльности.