Кубань. Остання спроба бути з Україною

На козаку нема знаку

Козацьке військо завжди намагалося дотримуватися традиції: "На козаку нема знаку". Запорожці прагнули мати власну землю — зі своїми звичаями, армією, дипломатією, економікою. Той, хто перебирався за річку Єя, на Чорноморію, ставав вільним. Настільки, наскільки це було можливим у Російській імперії.

<p>Кубанська Військова Рада 1906 рік</p>

Кубанська Січ стала для козацтва новою "землею обітованою". Вона змогла вижити у XIX столітті й упевнено ввійшла у ХХ століття.

Українську ідентичність чорноморців намагалися розчинити "великоруським елементом". Однак військо втримувало свою окремішність. Дуже чітко відмежовувало Кубань від Росії, плекало власну "козацько-українську" мову та культуру.

Кубанці-чорноморці були вправними хліборобами та господарями. Кубань стала одним із найрозвинутіших аграрних регіонів Російської імперії.

Внутрішня ідентичність і економічна потужність впливали на бажання Кубані здобути власну державу. Революція 1905 року сприяла створенню Кубанської Військової Ради — прообразу регіонального парламенту. А лютнева революція 1917-го пришвидшила процеси державотворення.

Республіки, народжені разом

Після повалення царя у кубанському козацтві виокремилась провідна течія — "чорноморський" або "самостійницький" напрям. Його представники виступали за вільну незалежну республіку в тісному зв’язку з Україною, а також іншими демократичними країнами, що утворилися на руїнах Російської імперії.

<p>Микола Рябовол - український політичний діяч на Кубані часів Української революції; голова Кубанської Законодавчої Ради; голова Кубанської Військової Ради</p>

Лідером "чорноморців" став козак станиці Донської Микола Рябовол, випускник Київської політехніки. До війни він керував Кубано-Чорноморською залізницею і мав високий авторитет серед населення.

Зв’язки з Україною швидко зміцнювалися. Представники Кубані Микола Левитський і Степан Ерастов у квітні 1917 року ввійшли до нового складу Центральної Ради. Делегація УЦР виїжджала до Чорноморії для переговорів про федеративні зв’язки.

Член делегації Української Центральної Ради Микола Галаган згадував про цю поїздку так:

— Цілий партер і ложі зайняті були членами [Кубанської Народної] Ради. Горішні місця займала, видно, публіка. Більшість членів Ради були поважні козаки; багато сивоусих — це все "старики". У задніх рядах видно було молодших депутатів Ради; темнувато-сірі черкески на них були потріпані, обличчя невеселі, стомлені; це, без сумніву, були "фронтовики". На правій від сцени половині партеру окремою групою сиділи депутати, одягнені так само, як і всі інші, в черкески, але в кругленьких папахах; це — черкеси. Загальний образ зібрання мальовничо-привабливий. Живі запорожці... Січ.

24 вересня 1917 року влада остаточно перейшла до Кубанської Ради.

У відкритті першої сесії Ради брали участь представники України. Їх зустріли оплесками й вигуками: "Слава!", "Ура!".

Голова ради Микола Рябовол назвав українських гостей "браттями":

— Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду... Царі робили все, щоб вибити з наших голів, з наших душ пам’ять про Україну і любов до матері… Прийшла воля, і ми ожили. Ожили і як вірні діти своєї Матері йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорить уже любов між людьми, — сказав у виступі Рябовол.

Козаки, іногородні та черкеси

На Кубані сформувалася специфічна суспільна ієрархія.

Козацький стан домінував у регіоні завдяки економічним привілеям: уся земля належала Кубанському козацькому війську. Чорноморці мали структуровану організацію, вирізнялися корпоративною ментальністю. Значна частина військової еліти зберігала пам’ять про українське походження та мала досвід співпраці з національно-визвольним рухом.

Горці — переважно черкеси-кабардинці — поступово зжилися з козаками. Не тримали зла на чорноморців через Кавказьку війну. Козацтво не хотіло цього збройного протистояння і не виявляло великого ентузіазму в сутичках із сусідами. Торгували між собою набагато більше, ніж воювали. У вихідців зі Січі була сіль — стратегічний продукт тих часів. У черкесів — ліс. Так і мирилися.

Іногородні мали спільне етнічне походження з чорноморцями. Але не належали до козацького стану. Прибули на Кубань, коли вже діяла заборона записувати всіх до козаків.

Нову Кубанську державу планували спільною для всіх — і для козаків, і для горців, і для іногородніх.

<p>Засідання Кубанської Законодавчої Ради. 1919 р.</p>

У січні 1918 року зібралася новообрана Законодавча Рада. Її склад був паритетним: 46 козаків, 46 іногородніх і 8 горців. Делегати утворили Кубанський крайовий уряд у складі 5 козаків, 5 іногородніх і 1 горця.

Одним із початкових рішень уряду стала постанова про Кубанські Установчі Збори — перший парламент республіки. Також — про 8-годинний робочий день і поступовий перехід на "материнську мову" в навчальних закладах.

Ще один міністерський акт передбачав створення земельних комітетів. Вони мали розв’язувати непорозуміння між козаками та іногородніми. Це допомогло налагодити стосунки між двома суспільними групами. Першими пішли на компроміс представники "корінних" іногородніх. Вони побоювалися напливу переселенців так само, як козаки.

"Гібридна війна" з більшовиками

Міграційні потоки посилилися після Першої світової війни. Війська Російської імперії вели бойові дії проти Османської імперії. На Кавказькому фронті зосередилося понад мільйон мобілізованих солдатів і козаків. Коли фронт розвалився, озброєні юрби почали займатися мародерством. Грабували населення, вбивали старшин і представників буржуазії. Ця верства стала ударною силою "гібридної війни" проти Кубані.

Більшовикам вдалося швидко сформувати загони Червоної гвардії, щоб придушити "кубанську контрреволюцію". Заможна Кубань виглядала спокусливо. Перспектива осісти на родючих землях приваблювала багатьох жителів із різних регіонів колишньої Російської імперії.

Кубанські станиці намагалися відбитися від більшовиків. Їхніх сил не вистачало. Червоногвардійці наступали й залишали по собі випалену землю і тисячі трупів.

У цих обставинах Кубань вирішила задекларувати повну незалежність. 1 березня (16 лютого) 1918 року Законодавча Рада проголосила край Самостійною Кубанською Народною Республікою.

У преамбулі до конституції було зазначено: "Кубанське козацтво, горці та корінні мешканці сіл і міст Кубанського Краю, винесли з випробувань революції устої порядку та народоправства, стоять перед необхідністю облаштування рідного Краю власними зусиллями. Відсутність державної єдності та загальноросійської влади, анархія, що продовжується в центрі Росії і затягування боротьби з нею, владно диктують населенню Кубані необхідність самостійно зміцнити державність в межах Краю".

Армія без держави, держава без армії

Кубань постала перед основним викликом — захиститися. Парадокс: значну частину населення становили козаки, але зібрати війська не вдавалося. Найбільш боєздатна частина козацтва тільки-но повернулася з фронту й була виснаженою. Ветерани-кубанці не орієнтувалися в політичній ситуації і займали нейтральну позицію.

<p>Кіндрат Бардиж (справа) із синами. Всі вони були розстріляні більшовиками в 1918 році</p>

Формування війська ускладнювалося тим, що на Кубані гостро не вистачало старшин середньої та вищої ланок. Давалася взнаки політика імперії. Вона навмисно обмежила козакам доступ до старшинських звань. За царату в області не створили жодного офіцерського училища.

Військові частини намагалися будувати за новим принципом, орієнтованим на національно-визвольну боротьбу. Із нуля. За взірцем кошів українського Вільного козацтва.

Головним натхненником процесу був козак станиці Брюховецької Кіндрат Бардиж. На його думку, запорозькі, гайдамацькі традиції забезпечували надійну ідеологічну основу для створення Кубанської армії. Вважав, що її кістяком мали стати саме козацькі загони.

У відозві до кубанців Бардиж проголошував: "В руки народної влади необхідно надати реальну силу… Сила ця в забезпеченні ідей народовладдя повинна бути організована самим народом".

Найчастіше загони створювали у станицях, в яких переважало українське населення. До складу кошів — "імені гетьмана Сагайдачного", "імені гетьмана Дорошенка" тощо — входили здебільшого національно свідомі кубанські українці. І козаки, і іногородні.

Неперспективний союз

Червона армія підходила до Кубані. Більшовики швидко захопили Чорноморську губернію й Азовське узбережжя. Коли Катеринодар почали обстрілювати з артилерії, Кубанська Законодавча Рада вирішила покинути місто. Представники самостійницького руху відступали з надійними загонами козаків та черкесів. Загалом зібралося три тисячі вояків і дві тисячі цивільних.

Кіндрат Бардиж зі своїм батьком, двома синами та невеликою групою козацьких старшин вирішив пробиратися через гори до Грузії. Загін зупинився на ночівлю в селі Шабанівське. Тут їх схопили та розстріляли місцеві більшовики.

Спроби Кубанської ради прорвати оточення супроводжувалося важкими боями. Зброю брали до рук не тільки військовики, а й цивільні та поранені.

Надійшли відомості, що до Кубані наближаються загони Добровольчої армії Лавра Корнілова. Вони відступали із Ростова й майже навмання блукали кубанськими степами. Білогвардійці знекровлювалися у неперервних боях із "червоними". Кубанці сподівалися на те, що отримають союзника в боротьбі з більшовиками.

Кубанські частини та загони Корнілова випадково зустрілися на полі бою у березні 1918 року. Ця зустріч дала їм змогу врятуватися від знищення червоноармійцями.

Основу Добровольчої армії становили професійні старшини середнього та вищого рівня колишньої імператорської армії. Вони відзначалися особливою хоробрістю і непримиренним ставленням до більшовиків. Утім їхні погляди були обмежені світоглядом царської офіцерської касти.

"Білі" розглядали тодішні події не як корінний злам, остаточне падіння давніх політичних, економічних та соціальних структур, а як великий бунт, "смуту". Вважали, щоб вирішити проблеми, достатньо придушити заколот. Незмінним залишався імператив: Росія має бути єдиною неподільною державою зі старим унітарним устроєм, без автономій і федеративних відносин.

Представникам Кубанського краю та Добровольчої армії було важко домовитися. Під обстрілом більшовицької артилерії вони таки уклали двосторонній договір. Кубанці отримали фахових військовиків, а монархісти — великі людські резерви й тилову базу.

Спроба союзників відвоювати Катеринодар закінчилася поразкою. У боях загинув Лавр Корнілов. Білогвардійців очолив генерал Антон Денікін, фанатичний прибічник монархії та єдиної неподільної Росії.

Ситуацію переламали антибільшовицькі повстання, що спалахнули навесні 1918 року. Найуспішнішим став козацький спротив на Тамані. Якраз там, де вперше висадилися запорожці.

Наприкінці 1918 року більшовиків усе-таки вибили з Кубані.

Зате почалося інше протистояння — між кубанськими козаками та денікінцями.

"Ми знаємо, що нас вб’ють"

Українці Кубані прагнули здобути свою державу. У перспективі вона мала об’єднатися з Україною. Денікін лютував. Не терпів Кубанської республіки.

У травні 1918 року Микола Рябовол відвідав Київ для таємних переговорів з гетьманом Павлом Скоропадським. Намагався реалізувати ідею союзу новоутворених демократичних держав — Дону, Кубані, Тереку, України, Грузії та інших.

Через рік на конференції Південно-Східного Союзу Рябовол відкрито виступив проти великодержавницької політики денікінців:

— Ми знаємо, що нас вб’ють, але ми не боїмося смерти й будемо продовжувати чесно виповнювати своє діло, тому що віримо в його справедливість, — заявив голова Законодавчої Ради.

<p>Лука Бич - український політичний діяч, перший голова Кубанського Краєвого Уряду, козак станиці Павлівської Єйського повіту</p>

Микола Рябовол ніби передчував — за декілька днів його вбили агенти Денікіна.

Формальним приводом для початку розправи стала участь кубанської делегації у Версальській конференції. Депутати під керівництвом Луки Бича привезли до Парижа меморандум про входження республіки в Лігу Націй. Також ініціювали мирний договір із черкеською Горською республікою, яка воювала проти "білих".

Денікінська контррозвідка "Азбука" свідчила: активні контакти між Кубанню і Україною почалися ще влітку 1917 року. "Козацтво рішуче відмовляється йти проти України, а також служити з добровольцями", — йшлося у доповіді. Контакти підтримували зокрема через українську місію в Константинополі. Туди Кубань передавала гроші для допомоги УНР.

"Азбука" звітувала, що "союз із Петлюрою" має велику популярність серед членів Законодавчої Ради. Була ідея сховати Петлюру на Кубані у випадку його поразки в УНР. І вже звідси разом із ним починати відродження Вільної України.

5 листопада 1919 року білогвардійці оточили будинок Кубанської Законодавчої Ради. Дванадцятьох парламентарів заарештували. Члена паризької делегації, священника Олексія Калабухова повішали біля могили Рябовола.

Після цього хвиля вбивств прокотилася станицями. Депутатів Законодавчої Ради виловлювали та розстрілювали. У станиці Слов’янській тамтешніх парламентарів повісили на майдані.

Жорстокі розправи проти легітимного уряду викликали обурення серед місцевих жителів. Кубанські козаки становили 20 % в армії Денікіна. Сотнями, тисячами покидали лави білогвардійців. Денікін добився протилежних наслідків — "білий рух" назавжди втратив Кубань.

Армія Троцького насувалася на Кубань. Молода республіка знову залишилася без власного війська. Кубанська Рада знову вдалася до евакуації.

Разом з урядом відступило приблизно 50 тисяч козаків із родинами. Частина — приблизно 15 тисяч — переправилася до Криму. Решта кубанців здалася підрозділам Червоної армії.

Навесні 1920 року більшовики остаточно захопили Кубань.

Повстанська боротьба тривала до середини 1930-х років. Лише жорстокі репресії та Голодомор 1932—1933 років змогли припинити національно-культурний і державний розвиток українства Кубані.

Чи остаточно?