Остання колискова для "Курки"

День народження без уродинника

4 липня 2022 року. Минуло лише два тижні від загибелі Артема Димида. Його мама, іконописиця Іванка Крип’якевич-Димид, запросила знайомих і незнайомих на День народження "Курки". "Курка" — то і є Артем, таке його прізвисько з "Пласту". 

— Ближче до вечірньої години, на сам День незалежности Америки, народився наш Артем, — усміхаючись, розповідає пані Іванка. — Цього дня ми зазвичай частувалися отаким тортом, назвали "Кучерявий хлопчик". Пригощайтеся! 

Жінка частує синових друзів під звуки гітари — то пластуни згадують "Курку" піснями та добрими історіями. Помешкання Димидів нагадує мистецький прихисток. Заповнені книжками полиці, стара бойківська скриня, ікони, хатня капличка, гобелени, фарби та пензлі. А ще — світлини, на яких Артем. Він і ще три сестри та брат зростали в родині з патріотичними та християнськими цінностями. 

— Невдач нема, дитина експериментує, помиляється, падає, — розповідає Іванка Крип’якевич-Димид. — Якщо у сім’ї декларується чи наказується, що ти маєш християнський обов’язок в неділю йти до церкви, — це може викликати тільки огиду і спротив, особливо у підлітка. Інша річ, коли батьки живуть тими цінностями, і діти це бачать. Коли я мала зайвий літр борщу, то могла знайти когось на смітнику, запросити до нас додому і нагодувати. Коли в мого товариша Романа Корогодського померла дружина, я покликала його жити до нас. І діти бачили, як виглядає сумна людина, як почувається хворий чи поранений. 

Серед Артемових предків — історик Іван Крип’якевич, репресований священник Артемій Цегельський. Сестри Климентія та Маґдалина пригадують, що батько щодня читав їм історію із книжки "Житіє святих". 

— Переважно вони були мучениками, тож ми напам’ять знали всі можливі види катувань, — сміється Маґда. — Але це також давало нам чітке бачення, що вони мали свою ідею і вірили в неї так, що готові були за це померти. Це по краплі назбирувалося у наших серцях та головах. Тато завжди казав: "Кожен має свій шлях до Бога. Ми, батьки, можемо тільки показати цю дорогу. Далі йти й обирати вам".

— Вдома була цілковита заборона на телевізор, — додає Климентія. — Поки батьків не було вдома, ми з Артемом тишком дивилися мультики. Але батьки виявили це, тато все живлення від телевізора провів у шафку й замкнув її на ключ, який ховав у кишені своїх штанів. Ми знайшли той ключ, зробили відбиток на пластиліні, занесли до майстра, зробили дублікат — і далі дивилися мультики. Коли батьки дізналися, то не сварилися. Навпаки, були захоплені нашою винахідливістю.

У великій грі

— Про такого життєлюба, як Артем, гріх згадувати з плачем, — розповідає пластун на псевдо "Гламур". — Вважаю себе його найкращим другом з дитинства. Він подорожував з багатьма, але перед кожною мандрівкою і після неї приходив до мене. Був максимально простий, тішився дрібничками. Водночас — мегарозумний, мав духовні орієнтири. Я трохи жив у Варшаві, роздумував, що робити далі. "Курка" постійно натякав, що Україна — найкраща. Так сталося, що власник моєї квартири сказав, що мушу покинути помешкання до кінця дня. Телефоную "Курці", кажу, що потребую помочі. Він одразу: "Дай мені кілька годин. О 22-й буду й відвезу тебе до Львова". 

Батько привів Артема в скаутську організацію "Пласт" зовсім малим. Відтоді він пройшов всі етапи до виховника та курінного. Обрав військовий напрям. Перші навички отримав на таборі "Легіон". Там здобув особливу відзнаку —Лицарський хрест. Ним нагороджують лише найкращих. 

— Для Артема це називалося "щуку кинули в річку", — каже Іванка Крип’якевич-Димид. — Що може бути краще для дітей, аніж гра? А "Пласт" — це і є велика гра з прекрасними законами на безмежній території. Це справжня дружба. Ти опиняєшся з хлопцями-ровесниками в однакових умовах і там виявляються твої суперсили.

У "Пласті" Артем став "Куркою". І зберіг це прізвисько на все життя.

— Існує особливий ритуал, — розповідає "Гламур". — Діти-пластуни сідають довкола ватри. Кожен викрикує різні слова. Якщо ціле коло вирішує, що це слово тобі пасує, то мусиш вже бути "Куркою" чи "Гламуром". 

— Він мав дуже кучеряве волосся, воно стояло йому чубчиком. Говорив: "А що це таке? А що це таке?". Ніби кудкудакав. От і отримав прізвисько "Курка", — сміється мама.

Без гена страху

— Підпиши мене так: «"Колобок" — "Курки" друг», — просить Ромко, побратим Артема. Разом вони пластували, долали 5-тисячник Кіліманджаро, ганяли на мотоциклі американськими гайвеями, працювали на Олімпійських іграх, їли львівські бургери та слухали вірші Сергія Жадана. А ще — возили собак і біоматеріали через Атлантичний океан. 

— Ми не робили нічого нелегального, але історії були небезпечними. Під час карантину мене попросили перевезти пса до Нью-Йорка для кобіти з української діаспори. Невдовзі посипалися схожі замовлення. Протягом 2021 року я мав 15 вильотів, "Курка" — 17. Потім я збився з тої теми, бо США ввели ембарго на ввіз тварин. А "Курка" продовжував. Ховав собак у наплічник. Коли підходив митник, починав голосно говорити, щоб заглушити псячі звуки. То дуже ризиковано, бо можна позбутися візи. Потім ми почали возили біоматеріал, і там було теж море історій. Ми мірялися, у кого більше бонусних миль. І уявіть, з цією карткою нас, таких двох волоцюг, пересаджували в бізнес-клас. 

Друзі переконані — "Курка" не мав гена, який відповідає за страх. Артем Димид жив драйвово. Його вабило небо й вільний політ до моменту, коли розкриється парашут. Шукав локації, звідки ще ніхто не стрибав. Тільки-но йому виповнилось 18 років, купив мотоцикла й вирішив поїхати в Ірак. Взяв собі за компаньйона чоловіка, якого знав тільки один день. У країну їх не пустили. Тоді подалися до сусідніх Ірану та Сирії. Протягом кількох років "Курка" відвідав 50 країн світу. Під час відрядження до США придбав Harley-Davidson, на якому проїхав від Мексики до Канади. 

— Ми дуже класно все це сприймали, — розповідає Климентія. — А от для мами це була болюча тема. Вона вважала, що він просто шукає спосіб собі щось зламати. 

— Я і захоплювалася, і розуміла небезпеку, — пояснює пані Іванка. — Він просто без попередження зникав з дому. Якось я зготувала смачне пюре з кропиком, гукаю: "Артемку, ходи вечеряти!". А діти кажуть: "Мамо, ти хіба не знаєш, він вже в Каліфорнії". Хоч вранці ще був удома. 

Тільки-но почалася Революція Гідности, Димиди поїхали до Києва. Глава родини — отець Михайло Димид — став капеланом Майдану. Навесні Артем вирушив до Криму. Сподівався долучитися до тамтешніх сил опору. Коли зрозумів, що нічого сам не вдіє, записався в полк "Азов". Потім став розвідником у складі батальйону "Гарпун".

"Вибачте за запізнення, можна зайти?"

Ранок 24 лютого 2022 року застав Артема в Ріо-де-Жанейро. Він зателефонував замовникам і категорично заявив: мусить порушити зобов’язання і повернутися додому. Там же придбав бронежилет і каску. На контролі в аеропорту пояснив, що так переживає за безпеку під час польоту. Коли перетнув кордон з Україною, виставив у соцмережу фото з підписом: "Вибачте за запізнення, можна зайти?". У Львові поміняв свій Harley-Davidson на автомат Калашникова. Додому забіг на кілька годин, аби перепакувати наплічник і попрощатися. 

— Я тішилася, що він у Бразилії, — каже Іванка Крип’якевич-Димид. — Мала надію: а раптом він заб’є на то все, бо вже повоював у 2014 році. Аж тут Артем пише: "Мамо, що у нас на сніданок?". Таки прилетів... Мене скував тваринний страх. Коли ми обіймалися на прощання, був дуже теплий. 

У складі Сил спеціальних операцій Артем Димид займався розвідкою, і морською також. А 18 червня батькам повідомили страшну звістку: їхнього сина тяжко поранено біля села Біла Криниця на Миколаївщині. Через кілька годин він помер. Його останні слова були: 

— Я вижив.

— Перша думка — тепер наша сім’я обрана, — розповідає мама Іванка. — Я відчуваю величезну повагу та вдячність до людей, які зараз там, на війні. Більшість з них — не військові, а програмісти, художники, підприємці. Але вони готові віддати свої життя за країну. Ці люди мають королівський маєстат, це лицарі найвищої проби. Всі ті пісні про січових стрільців, про УПА — ось вони, ці герої, реально нині перед нами. Як би не було боляче. 

До труни Артемові поклали парашут. На похороні мама заспівала синові останню колискову. 

— Це був крик нової мене, — пригадує пані Іванка. — Я вже інша, ніж була до 18 червня. Я не маю права на депресію, я маю діяти, народжуватися набагато сильнішою. У біді можна спиратися на бажання помсти, на ненависть. Але для мене це не є твердь. Коли є тиша, коли я медитую чи перебуваю серед природи, я хочу чути голос сина, питатися: "Де ти?". Я йому кажу: "Не бійся, все добре. Ти все зробив правильно". Коли ми були на цвинтарі, нагадала про себе його рідна стихія — вітер. Я заплющила очі та повністю віддалася цьому вітрові. Було відчуття, ніби стою на вершині Кіліманджаро чи десь над американським каньйоном. Але стою не щоб кинутися вниз головою, а злетіти.