"Оскар" за фільм, якого краще б не було

"Торік росіяни під софітами забрали наше право висловитися"

Цей фільм — потужне висловлювання, приклад того, як талановиті журналісти підходять до документалістики й використовують її потенціал на максимум. Він жаский, його неможливо дивитись — і водночас неможливо не дивитись. Зробити цей фільм — великий етичний вчинок і сміливість. Питань чи зауважень до кіно в мене немає, лише велика дяка за колосальну роботу не лише у творенні, а й в дистрибуції. Бо, щоби стрічку побачили хоча б половина складу комітету "Оскар", треба докласти чимало зусиль. 

Кіно важливе для нас, та більш важливе для світу — лише так вони можуть побачити правду й зрозуміти, що відбувається в Україні. Нагорода має перш за все політичне значення. Це не той фільм, де захоплюєшся операторською роботою — хоча вона, безумовно, також дуже добра. Ми пишаємося, бо це про нашу війну, нашу боротьбу за існування та ідентичність. Це великий крок в лобіюванні наших інтересів у світі, протидії російській пропаганді та залученні партнерів. "Оскар" таки дає видимість і вагу. Особливо якщо врахувати, що торік премію отримав фільм "Навальний" — і росіяни під софітами забрали наше право висловитися. 

Українська документалістика дуже сильна. В нас є тривала традиція цього жанру. Варто згадати, що один з перших вітчизняних кіношедеврів — "Людина з кіноапаратом" Дзиґи Вертова — документальний. В радянські часи діяли "Укркінохроніка" та "Київнаукпоп", які знімали науково-популярні фільми. Ці студії були опозиційні до ідеологічного кіно, вміли тролити систему й обходити контроль цензорів. Ще один фактор: документалістика найкраще підходить для фіксації карколомних віх історії. Також вона дешевша і простіша у виробництві. Проте це не означає, що робити документальне кіно легше, ніж ігрове. Часто буває навпаки. 

Популярність документального кіно в Україні означає лише те, що в нас немає цієї популярності в інших жанрів. Складно сказати, коли ми отримаємо "Оскар" за ігровий фільм. Це не питання однієї стрічки, для цього потрібна повноцінна індустрія. Має бути багато кіно — різної якості, різних жанрів. А у нас наразі глибока і системна криза, корумповане керівництво в цій галузі.

"Фільм став ще й критикою медіа, які висвітлюють війну"

"Оскар" українському фільму — це нагадування про те, що ми є і продовжуємо боротись. Хоч рейтинги премії американської кіноакадемії падають, щороку церемонію нагородження дивляться десятки мільйонів людей у всьому світі, сотні мільйонів побачать, хто став лауреатами. Це дуже важливо і як свідчення того, що, попри все, у нас знімається кіно. Втім, не певен, що найближчим часом зірки знову зійдуться і ми отримаємо другий "Оскар". Нагороду вручають не просто за хороше кіно, йдеться про сукупність факторів. В роботі Мстислава Чернова усе зійшлось найкращим чином — це міцний фільм, в нього була активна піар-підтримка, а тема викликала величезний інтерес. 

Кіно ніколи не є реальністю, навіть документальне. Це завжди погляд на реальність. Тому й оповідь у фільмі "20 днів у Маріуполі" ведеться голосом Чернова. Це не тільки свідчення про злочини Росії та їхня документація, а і його власна історія. При цьому в фільмі зроблено розумну річ. Режисер перебував у обложеному місті як журналіст The Associated Press. Він включає у свій фільм і те, як його працедавці скорочували його матеріали до кількох секунд сюжету або кількох фотографій. Різниця разюча. Таким чином фільм став ще й критикою медіа, які висвітлюють війну. 

На превеликий жаль, наша реальність поставляє дуже багато матеріалу, який зазвичай цікавить документалістів. Вона багато в чому викарбувала українську сучасну документалістику. Можливо, звучить дещо гучно, та українська документальне кіно перебуває на хорошому світовому рівні. Відсотково у нас є стільки ж добрих стрічок, як і в держав, провідних у цій сфері. Вони конкурентоспроможні на фестивалях. 

"Перегляд фільму в кінотеатрі нагадує сеанс групової терапії"

Про "20 днів у Маріуполі" важко говорити виважено. Це фільм-подвиг і фільм-катастрофа водночас. З одного боку, це безцінний кінодокумент, який засвідчив воєнні злочини росіян, а не колективного Путіна. З іншого — підтвердження крихкості правди в умовах нелюдської жорстокості. Я часом чую від людей, що вони не можуть наважитися подивитись цей фільм. Мені дуже шкода це чути. Перегляд "20 днів у Маріуполі" в кінотеатрі є сильним і важливим досвідом, який нагадує сеанс групової терапії. А такий сеанс нам зараз дуже потрібен. В умовах постійної небезпеки ми втрачаємо єдність як суспільство, волонтери скаржаться на повільні збори для ЗСУ, російське ІПСО перетворює кожну помилку нашої влади на вірус зневіри й апатії. Відомий факт, що пам’ять стирає травматичні спогади, щоби підтримати психіку. Утім, чи маємо ми право забувати війну, допоки російське зло не покаране? Цей фільм є каталізатором справедливої люті. Саме ця емоція є потужним джерелом енергії для боротьби.

Тішуся, що найуспішніший фільм про війну Росії проти України має документальну форму. Деякі українські кінороби досі не розуміють, що ігрове кіно про масштабну трагедію, створене до її завершення, приречене на поразку. Наприклад, культовий "Апокаліпсис сьогодні" Коппола випустив на екрани 1979-го — через 6 років після виведення американських військ з В’єтнаму. Якісне мистецтво базується на рефлексії. Це слово з латини перекладається як "повернення назад". А як можна повернутися назад, якщо ще не було фіналу? 

Безумовно, перемога "20 днів у Маріуполі" на "Оскарі" є потужним інструментом культурної дипломатії. Мене теж обурює, що Disney Entertainment не включив нагородження творців українського фільму в скорочену міжнародну телеверсію церемонії, вчергове продемонструвавши гламурну і поверхневу сутність цієї нагороди. Але я давно маю багато критичних зауважень до Американської кіноакадемії, як має їх і американське суспільство. Сподіваюся, ця безглузда помилка надихне нашу аудиторію уважніше стежити за іншими міжнародними кіноподіями, на яких українські фільми стабільно здобувають відзнаки й призи. А також нагадає, що справжні герої зараз на лінії фронту, і їм щодня потрібна наша реальна підтримка.

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!