Нове життя карпатських "схоронисьок"

60 кілометрів на роботу

Крокомір мого спортивного браслета сказився. Хоч скільки там сьогодні я ходила, але крокомір усе собі рахує: 11 702, 11 703, 11 710. Прикрашена логотипами НПП "Верховинський" Toyota Hilux сунеться поганенькою дорогою на Гринявські гори — видовжений гірський хребет в Українських Карпатах неподалік румунського кордону. Дземброня, кінцева точка моєї географії ще з 2000-х, давно позаду — і з перспективи Гриняв видається майже мегаполісом. Ми в найдикішій, найвіддаленішій від цивілізації частині наших гір.

"Тойоту" підкидує на серпантинах, а в численних калюжах машина підіймає жовтуваті фонтани бризок. Пішки було би спокійніше, але довше. Від навколишніх кольорів хочеться співати: синє небо, срібні букові стовбури, зелені смереки, яскраві капелюшки сироїжок, розміром із супову тарілку, масні помаранчеві маслюки,  ніжно-рожеві спіралі іван-чаю, червонувато-бурі зарослі брусниці. Але не поспіваєш: у "тойоті" нас п’ятеро. Четверо суворих, як ці гори, працівників НПП (все "йо" та "йо" один до одного) — і я. Що для туриста цікавий похід, для цих чоловіків — добирання на вахту. І так далеко, як рейнджери НПП "Верховинський", на роботу не вибирається, мабуть, ніхто. Від штаб-квартири парку між Верхнім Ясеновим і Криворівнею до окремих ПНДВ (Природоохоронних науково-дослідних відділень) — по 60 кілометрів. Ледь не половина ділянки — гірським хребтом.

Раніше і туди, і назад вахтовикам доводилося ходити пішки. Але "Верховинський" уже понад десятиліття співпрацює із Франкфуртським зоологічним товариством (ФЗТ). Ще 2013 року  Міхаель Бромбахер, голова європейського відділу ФЗТ, проїхався у ЛуАЗі 969 "Волинянка" долиною Черемошу. Зрозумів, наскільки важливо для "Верховинського" мати нормальне робоче авто. Ось вона, ця "тойота", і я у ній сиджу. Машина значно полегшила життя працівникам високогірного НПП країни. Але взимку до своїх ПНДВ їм все одно доводиться вибиратися пішки у снігоступах. Специфіка.

Не Говерлою єдиною

Дві світові війни перерили карпатські стежки окопами і всіяли могилами вояків. Сьогодні наші гори далеко в тилу. Як є десь в Україні спокій, то тут. Цю безлюдну тишу б закручувати в банки і продавати в аптеках — як заспокійливе. Популярні карпатські локації переживають сплеск туристичної зацікавлености. Але це популярні. Чивчин та Гриняви й до війни були смаколиками для обраних. Для тих, кого не лякають довгі піші переходи, віддаленість від крамниць і цілковита відсутність чанів, бань і бозна-чого ще з відпочинкового репертуару.

Хоча чого це я про крамницю: невдовзі по тому, як машина вибралася на хребет, мені показують чималу почорнілу від часу хату із просторою верандою. "Магазин". До села кілометрів 10 по вертикалі, а тут — магазин? Водій Андрій киває: "Йо, справжній магазин". Сюди в сезон афин привозять продукти — і збирачі ягід приходять купити, що кому треба. Вершини Чивчинських гір — найбільша в наших Карпатах природна плантація брусниці й чорниці.

Якщо береш лише для себе, то нічого платити не треба, а як у промислових масштабах — купуєш лісовий квиток. Так роблять фірми, які експортують чорницю за кордон. Левова частка відвідувачів Мармаросів останніми роками — отакі збирачі ягід. Туристів у класичному розумінні небагато. Тих тягне на Говерлу, хоча найвища наша вершина потерпає через постійне навантаження. Кількість людей спричинила серйозні ерозійні процеси. А варто озирнутися навколо і побачити, скільки краси в Карпатах поза Говерлою.

Та Говерла ж символ. Краса програє битву з символічністю. Хоча тих туристів, які на Говерлі вже були, можна переконати не дертися на неї вп’яте чи всьоме. Хай би вибиралися на Попадю чи Паленицю. Тим паче, похід Чивчино-Гринявськими горами тепер може бути цілком у стилі стежкування — із невеликим рюкзаком за плечима. Чому так — я вже бачу на власні очі. Стоп, машино, приїхали. Ми на Масному Прислопі.

Як усе починалося

Зупинімося у просторі й повернімося у часі — у кінець ХІХ століття. В Ільцях, одразу за поворотом на Дземброню, праворуч від траси стоїть скромна споруда. Це стара школа 1893 року. Вчителював тут Теофіл Кисілевський. Це він приймав перших туристів у цих краях. Для тих, хто ходив Мармаросами понад 100 років тому, це було перше "схроніско". Так поляки називали місця для ночівлі в горах. Українці скалькували цей термін у формі "схоронисько" і — часом —  "схоронище". Гуцули казали "схороніско". Вживали також термін "притулок".

А ще раніше частина отих лісів на Чивчинах належали графу Станіславові Скарбеку, скнарі й меценату — бувають і такі поєднання. Для потреб експедицій, які робили геологорозвідку в горах, на кошти Скарбека звели будиночки. За потреби у прихистках могли заночувати й мандрівники.

Том XIV "Географічного словника Польського Королівства та інших слов’янських країн"1895 рік у статті про Жаб’є, теперішню Верховину, згадує фундацію графа Скарбека. Але сам граф помер 1848-го, коли про масовий туризм на Мармаросах ще не йшлося. Будинки надавала в оренду фундація графа Скарбека. 

У Буркуті, який від кінця XVIII століття славився джерелом із високим вмістом заліза, колись стояв дерев’яний оздоровчий павільйон на вісім кімнат. Після Першої світової будівля була напівзруйнована. До 1928 року в ній господарювали прикордонники. Солідний талмуд "Гірські схорониська" Ришарда Богдзевича стверджує, що 1930-го Косівське коло ПТТПольського татранського товариства в поїдженому часом і цвіллю павільйоні облаштувало схоронисько. Вже тоді притулкам допомагали спонсори: у Буркуті вони подбали про ремонт, посуд і ковдри. Року 1937 до Буркута дотягнули телефонний зв’язок. Ліжок було спочатку 22, пізніше — 30. Влітку їх часом не вистачало: комусь доводилося спати на кинутих на підлогу перинах або сіні. У сезоні 1938-го тут зупинилося на ночівлю 342 людини.

Захоронка на Масному Прислопі

Втім одного Буркута в долині не вистачало. Засновник спортового товариства "Україна" і пластун Степан Гайдучок писав про ці місця так: "Доволі густо забудована полонина зимарками. Навіть з Коломиї будують чи не туристичний захист". Правда, комфортними ті хижі не були: "Ніч повна бліх в зимарці. Ранком виріс, мов верблюд, осяяний сонцем Чивчин і всі полонини по другому боці Черемоша. Якісь лагідні рівні, мов поля над подільським яром".

У 1935 році Косівське коло переросло у повноцінну Косівську філію ПТТ — і поставило на Чивчинах та Гринявах кілька невеликих будинків для туристів. Роком раніше на полонині Берчеській з’явилося схоронище варшавського спортивного товариства АЗС. Мініатюрність своїх споруд Косівська філія пояснювала тим, що "фреквенція" (відвідуваність) туристів на Чивчинах невелика: як і сьогодні, розгулятися заважала прикордонна зона. За 1936 рік наглядачі, які чергували у схорониськах, отримали 1680 злотих платні. Найбільший притулок почали зводити на Буркуті. Не закінчили: війна.

<p>Будівництво притулку на Масному Прислопі, 1930-ті роки</p>

У "Гірських схорониськах" Богдзевича є фото з будівництва притулку на Масному Прислопі. Це єдине зображення того найменшого зі схорониськ Косівської філії. За оренду місця вона сплачувала символічні 2 злотих на рік. Будівництво обійшлося у 2800 злотих. Притулок мав 16 ліжкомісць, при ньому постійно чергував вартовий.

Мандрівник Тадеуш Студзинський так описав свою ночівлю взимкупісля виснажливого спуску з Баби: "Я постукав у раму. Загорівся огарок з полум’ям завбільшки з ніготь. Перелякані очі наблизилися до вікна зі світлом. Я знову обійшов хатину і з півночі побачив чорний отвір дверей. Забрів всередину разом зі сніговієм, який вітер заніс зі мною до кімнати. При світлі лампи помітив, що моя борода, рукавички та одяг — все було вкрито льодом. Я витягнувся на сіні й пролежав без руху годину. Не хотілося спати, їсти чи говорити, хотілося лежати, лежати. Гуцул розпалив тим часом піч, закип’ятив воду, підігрів мамалигу та поставив на стіл пляшку гуслянки та бринзу. Вічні ласощі пастушого люду, бо я кілька разів їв їх у тому ж складі. Після вечері я зігрівся чаєм, і ми поспілкувалися. Гуцул зніяковіло зізнався, що спочатку прийняв мене за диявола, який ішов на збори відьом".

Студзинський у тому поході ночував у ще двох притулках від Косівської філії ПТТ. Схоронисько на Масному Прислопі наступного року відвідало ще 38 туристів. Гуцули, які стерегли прихистки, отримували за цю роботу 30–40 злотих на місяць. Плюс мали підробіток, продаючи туристам їжу, ту саму бринзу з гуслянкою. У теплу пору з гостей брали ще по 5 злотих за ніч. Можна було домовитися за бартер, запропонувавши працівнику свою їжу.

У той час лещатарськілижні товариства в Карпатах конкурували між собою. Вони вибудовували багатоповерхові будинки з усіма вигодами і старалися дотриматися місцевого архітектурного колориту. Схоронище на Костричі, яке звело Товариство будівництва скаутських притулків за проєктом Єжи Антонія Жуковського, мало навіть п’єц, облицьований розкішними гуцульськими кахлями.

Уже тоді Чивчинськими горами ходили туристи не лише зі Львова чи Ворохти, а й із Варшави та Праги. За літниками з’явився і бізнес: у Шибеному запрацювала бриндзярня "Маслосоюзу", а на полонині Присліп ще одну бриндзярню відкрила Львівська хліборобська палата.

У Другу світову кожна висота стала стратегічною, у багатьох спорудах хазяйнували німці. Пізніше приміщення згоріли. До наших часів дійшли лише рештки фундаментів, світлини та згадки у пресі. І все.

Верникулярно-екологічна архітектура на гірському хребті

Ідеї відновити туристичні притулки у горах звучали на конференціях та круглих столах. Усі слухали і схвально кивали — справді хороша ідея, от би хтось її втілив! Лише одні очі загорілися, коли почули про це. Очі Міхаеля Бромбахера. Я його вже згадувала вище, він голова європейської філії Франкфуртського зоологічного товариства. На слово Франкфуртське не зважайте: товариство реалізовує багато програм по всьому світу. Там не лише Україна — і Румунія, і Африка. Не дивіться, що "зоологічне" — сприяння дикій природі має різні форми. Одна з них — розвивати природно-заповідні території. Як-от НПП "Верховинський".

<p>Ярослав Зеленчук і Міхаель Бромбахер саджають кедр, Перкалаба, 2013 рік</p>

Добре ознайомлений із Чивчинами та Гринявами, Міхаель розумів всі інфраструктурні проблеми, з якими зіткнувся НПП "Верховинський". Власне від інфраструктури тут і були лише проблеми. Рейнджери ходять у гори на два тижні без можливости навіть виспатися в нормальних умовах. У цих горах добре ведмедю бурому й рисі євразійській, але людям нелегко працювати на такій віддалі від цивілізації. Водій автобуса "Коломия – Косів", який віз мене у НПП, колишній лісник, розповідав, як у 2010-х на Чеханах будував хатинку для рейнджерів — хлівець зі зручностями надворі й лісом під боком. Потім я побачу її — який же примітивний вигляд вона має поряд із двома новими будинками для рейнджерів, туристів і науковців! ФЗТ вирішило профінансувати появу комфортних і красивих (!) схорониськ у п’яти локаціях НПП. Є вже у трьох: Перкалаба, Масний Присліп і Чехани. У планах — притулки в Добринському і Прикордонному ПНДВ. "Масний Присліп" стоїть неподалік місця давнього схорониська міжвоєнного часу.

Підготовчі роботи, геологію і геодезію встигли зробити у 2021 році. А далі війна. Та навіть вона не зупинила робіт — кошти надавало ФЗТ. Ескізи захоронок намалював німецький архітектор Ян Гюльсеманн. Карпати він знає як свої п’ять пальців. Виконував не одне замовлення у горах Румунії і захоплюється вернакулярною (народною себто, непрофесійною) архітектурою. Щоб створити будинки в наших горах, вивчав із Ярославом фотографії давніх схорониськ і гуцульських ґражд.

Ескізи у проєкт перетворювали працівники САІНСтудії архітектури Ігнатюка Назара: сам пан Ігнатюк і його колега Андрій Іванюк. Вийшло автентично — не 100-процентова копія, а варіація на гуцульську тему. Два поверхи, 140 квадратних метрів, розетки в кожному кутку, хитрі залізні засуви на дверях. Гарні.

Біля входу в кожне схоронисько мінімалістичні таблички з його назвою, висотою над рівнем моря і фразою "Будинок для туристів і науковців". Спочатку у планах було звести на кожній локації по приміщенню для рейнджерів. Та у процесі зрозуміли, що потрібні ще й споруди для туристів і науковців. На заповідних територіях проводити б наукові експедиції, але якщо ви старшого віку професор, то вам не до ночівлі в наметі. І для ФЗТ, і для НПП важливо, щоби будівництво було повністю екологічним. Ніяких металопластикових вікон чи вагонки, своя деревина, на дахах ґонт, утеплювач у стінах — конопляний. Поряд із будиночками на локаціях — підсобне приміщення з сонячними батареями на даху. Комплекси будували місцеві майстри.

Меблі — з Іршави, туристи — звідусіль

Першими звели схорониська на Перкалабі, своєрідній південній брамі НПП і його найпопулярнішій локації. Ці будиночки розташовані найнижче — 970 метрів над рівнем моря. Для прикладу, висота Чеханів — 1390 метрів, Масного Прислопу — 1530 метрів. Перкалабський притулок вже приймає туристів і навіть заброньований на Новий рік. Ціну на проживання розрахував економічний відділ НПП: 400 гривень із людини за ніч.

На Перкалабі я не була, а там вже і меблі є. Їх виготовляють у власній столярній майстерні ФЗТ у закарпатській Іршаві — вручну, дотримуючись екологічних норм та контролюючи походження деревини.

З туризмом у часи повномасштабної війни важче, ніж раніше: щоби блукати Чивчинсько-Гринявськими горами, доведеться заздалегідь брати дозвіл у 31-го Чернівецького прикордонного загону. Документи при в’їзді на територію НПП перевіряють, шлагбаум стоїть. З нелегальними втікачами борються, навіть у найдикіших місцях уздовж кордону поставили сітки. Ті заважають мігрувати Мармаросами великим ссавцям, особливо ведмедям. А їхня популяція тільки-тільки відновилася. Десь так само було тут і століття тому. Лікар і меценат Омелян Волинець 1935 року писав у львівській газеті "Діло" про мандрівку з Ільців до Шибеного: "За мостом стрічаємо поліцая і гранічераприкордонника. Якийсь час ідуть за нами, відтак питають за лєґітимаціями. Показуємо, задовольняються і не задержують".

Запитую Зеленчука, чи багато туристів цього сезону. Відповідає, що люди є, але переважно це жінки, діти, багатодітні чоловіки. Приїжджають польські, чеські мандрівники — так, навіть у такий час. Однак війни — не вічні. Майбутнім туристам у Чивчинах буде добре. Тут тихо, гарно — і відтепер ще й комфортно.