Нове життя давніх артефактів

Мечі вікінгів

У невеликому кабінеті Віктора Голуба – відразу кілька столів. Один – для роботи з документами, інші – заставлені різноманітними інструментами. У київській “сталінці” на вулиці Лаврській, де Національний науково-дослідний реставраційний центр орендує частину приміщень, пан Віктор керує відділом реставрації творів із металу. Але над збереженням історичних артефактів працює на рівні з іншими співробітниками.

Останні кілька місяців центральне місце в кімнаті займає біла підставка, на якій лежить меч майже метрової довжини. Точніше – його чотири частини: навершшя, руків’я, гарда й сам клинок. Чоловік маленьким молотком наносить ледь помітні удари по своєрідному зубилові – за маніпуляціями стежить через мікроскоп. Каже, над невеличким кількасантиметровим шматком поверхні можна так працювати впродовж кількох годин. 

– Зверху – корозія, у ній – срібло, а під шарами корозії – пустота. Якщо невдало торкнешся – воно розсипається, і тоді вже зібрати практично неможливо, – пояснює реставратор.

У 1991 році цей меч знайшла археологічна експедиція під керівництвом Богдана Прищепи на Рівненщині. Таку зброю із X століття зі срібною інкрустацією радо взяв би до себе будь-який український історичний музей. Та передали її до Рівного. І після 28 років в експозиції працівники закладу зрозуміли: річ потрібно рятувати.

– Схоже, він вже тоді був зламаний, лезо поклеєне епоксидною смолою. Якби його віддали реставраторам ще 1991-го, було би краще. Але тоді, як і тепер, майстрів по металу було не так багато, – описує побачене Віктор Голуб.

Мечі каролінгського типу – так в науковому світі називають цю середньовічну зброю. А ще – мечі вікінгів. Про інший такий артефакт, на який він витратив півтора року роботи, Вікторові Голубу нагадує малюнок руків’я на стіні кабінету. У березні цього року він закінчив відновлювати меч, який 2016-го виявили естонські митники на кордоні з Росією. Зброю вилучили, а потім передали Україні. Науковці змогли довести, що пам’ятку незаконно вивезли саме з цієї території. Тепер врятований меч виставляють у Винниківському історико-краєзнавчому музеї. Над його братом із Рівного роботи буде не менше.

– Це копія, ще студентом намалював, – Віктор Голуб раптом помічає зацікавленість в іконі, що висить на стіні в кабінеті. – Я навчався на трьох факультетах в Академії мистецтв. Починав з архітектури, потім перевівся на реставрацію живопису. Там стало трохи нудно і, коли відкрилося відділення реставрації декоративно-ужиткового мистецтва, перевівся. Тут і дерево, і метал, і кістки, і каміння – значно цікавіше.

Приблизно два десятки експонатів за рік

Поряд – ще один артефакт, над яким кипить робота. У шаблі XVIII століття із чернігівського музею Тарновського розбите кістяне руків’я, на якому зображений святий Юрій. Реставратор показує шматок моржевого ікла – саме ним він планує відтворити втрачені шматки. А ось як правильно підійти до порятунку візантійської вази початку тисячоліття – поки що незрозуміло.

Віктор Голуб дістає срібну річ зі свого сейфа: у 1960-х роках два такі артефакти викопали на сільському городі в Сумській області. На одному, який колишній власник розрізав майже навпіл, зображені сцени з “Іліади”. Розріз іде просто по Ахіллові, який на колісниці тягне за собою Гекторове тіло.

– Апарат для лазерного зварювання нам дуже допоміг би. Але коштує він орієнтовно 50 тисяч євро. Із ним ось ці розрізані частини ми б відреставрували набагато надійніше.

Віктор Голуб жартує, що після великого замовлення на реставрацію від чернігівського музею озброїв увесь свій відділ: трьом підлеглим видав на відновлення по шаблі та старовинній рушниці. Частина цього арсеналу лежить у кабінеті Олександри Головченко, у якої найтриваліший досвід роботи в реставраційному центрі – 25 років.

– У нас перебуває більше експонатів, ніж ми можемо здати за рік. Іноді більш прості – нумізматика, хоч вона теж різна. Буває, що можемо здати до двох десятків експонатів протягом року усією нашою командою. Але якщо це стосується таких експонатів, як цей меч, то на нього йде рік-два, – пояснює керівник відділу.

Зберегти і вберегти

Своєї черги чекають і унікальна крем’яна рушниця, і іранська шабля, інкрустована золотом.

– Унікальна рушниця, злам XVII–XVIII століть. Корали, насічка золотом на самому замку, дамаський ствол інкрустований сріблом і коралами. Усе треба розбирати, розчищати, а потім заново збирати. Інколи уявляю, яка за такими експонатами кривава історія може бути: і за цією шаблею, і за мечем. Але намагаюся про таке не думати: коли ти піддаєшся сентиментальності, то це може вплинути на роботу, – зізнається Віктор Голуб.

Господиня кабінету Олександра Головченко дещо знічено відповідає на запитання – не звикла до розмов із журналістами. У 1990-х вона перебралася до Києва з Нижнього Тагілу, де здобула освіту художниці по металу. Про місце народження нагадують окремі камінці з її колекції мінералів, виставленої на полиці.

– Тут лазурити, аметисти, агати, яшма, кришталь. Ось залізна руда з кар’єру, на якому починали працювати Демидови (!!!). А це – малахіт, з Нижнього Тагілу привезла.

Жінка жвавішає, коли починає розповідати про те, над чим працює зараз. Невелику поясну сумку-ташку 2006-го виявили під час розкопок кургану в селі Шестовиця, що на Чернігівщині. Тут археологи знайшли найбільше поховань вікінгів на території України. У землі знахідка пролежала приблизно тисячу років. І поки що важко уявити, що із дивом збереженої на шматку берести шкіряної сумки колись може бути музейний експонат.

– Коли ми зробили рентген, то знімок показав зображення грифона, гравіювання. Але стан срібла тут – найгірший, який потрапляв нам до рук – навіть дихати над ним боїмося. Ламаємо голову, як закінчити. Немає жодних настанов, як працювати з таким матеріалом.

Як рятувати той чи інший історичний артефакт – реставратори часто мусять вирішувати самі. За союзних часів основні реставраційні центри були в Москві. І лише після розпаду СРСР в Україні почали задумуватися, як самостійно готувати таких фахівців.

Моделі – з воску, а їхні копії – з металу

Художник-реставратор Олександр Орищак – один із двох працівників відділу, який має профільну освіту. Як і його керівник, він випускник Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури – єдиного навчального закладу в Україні, де навчають реставраторів по металу.

– За останні 10 років я жодного студента з академії не зміг взяти на роботу. Підготовки й бажання працювати вони не мають.

Реставратор розповідає, що після закінчення навчання йому пропонували викладати в академії, але він відмовився – хотів сам ще чогось навчитися. Тепер же найкращі випускники обирають зовсім інші життєві шляхи, а не долю реставратора із зарплатою 10 тисяч гривень.

– Хто має талант і вправні руки – стає ювеліром або займається 3D-моделюванням.

Фахівців доводиться шукати в суміжних професіях. Геннадій Дриль, який працює у відділі найменше – два роки, перебрався до Києва після навчання у Миргороді. “Першокласний ювелір” – так двома словами характеризує його Віктор Голуб. А серед усіх умінь Олександра Орищака він, зокрема, виокремлює слюсарну майстерність. І на підтвердження показує деталі, які той зробив для дарохранильниці – скриньки для мощів майже метрової висоти 1911 року. Майстер уже відлив 26 елементів, які замінять втрачені або доповнять зламані. Спочатку робив моделі з воску, відтак їхні копії – з металу. Нові деталі вручну підганяв під старіші, які могли мати певні деформації за роки існування. Уже цього року скриньку мають повернути до чернігівського музею Тарновського.

Реставратор як іконописець

– Реставратори залишаються поза увагою. Це ви щось про нас напишете, і люди дізнаються про нашу роботу. А якщо заб’єш в Google “реставрація”, то насамперед видає “реставрація ванн”. Реставратор – він як іконописець, його ім’я невідоме.

Майстри по металу – не єдині фахівці центру, які працюють на вулиці Лаврській. У кабінеті Ярослава Туряка з відділу реставрації творів поліхромної скульптури на відновлення чекають два майже півтораметрові світильники – геродони. Ці вироби із XVIII ст. належать київському музеєві Ханенків. За свою історію окремі дерев’яні елементи стерлися або пошкодилися. Утім у кар’єрі майстра були і складніші завдання, як-от підготовка робіт Йогана Георгія Пінзеля із українських музеїв до виставки в Луврі у 2012–2013 роках.

– Ми з Ярославом працювали і в Україні, і до Парижа їздили, коли їх там виставляли. Речі були з Бучача, Годовиці. Скульптура Самсона, наприклад, ледь не розвалювалася. Довго мудрували, як поставити її для експозиції. Металевий каркас допоміг, – згадує ту поїздку Віктор Голуб.

Фахівці кажуть, що роботи в них вистачатиме завжди. При цьому київські реставратори найохочіше беруться за найскладніші експонати. Лише в Національному науково-дослідному центрі у дев’яти відділах працює майже 70 науковців – графіків, живописців, фахівців із відновлення старовинних скла, меблів, металу. Їм постійно не вистачає приміщень для роботи, оснащення і передусім – кадрів. Наприклад, на 500 із лишком українських музеїв реставратори по металу працюють у Полтаві, Рівному, Харкові та в кількох київських установах. Олександра Головченко каже, що якось жартома підрахували, скільки експонатів в українських музеях очікують на реставрацію. Щоб підготувати усі, фахівцям довелося би двісті років працювати без відпочинку.