Несправедлива справедливість. Справа про вбивство поміщика Кумановського

Душили й били ножем

19 вересня 1852 року в селі Куманівка Бердичівського повіту доглядач панського гумна Кастан Гощук, як завжди, прийшов до будинку поміщика Теодора Кумановського. Хотів узгодити план роботи на день та взяти ключі від комори. Постоявши якийсь час у дворі перед центральним входом у будинок пана, він не дочекався того і вирішив зайти всередину. Коли відчинив двері у спальню, побачив труп свого господаря.

Розслідувати справу з Бердичева прибув земський справник — найвищий поліційний чин у повіті. В Куманівці він "робив помітки для викриття винуватих" — себто розпочав слідство.

Найперше  викликали лікаря, який провів розтин тіла і детально описав рани убитого. Труп Кумановського знайшли на ліжку в одній лише нічній сорочці, халат його лежав на підлозі, біля нього на ліжку — зімʼятий жилет і підтяжки. Сорочка на вбитому була задерта доверху, частково закривавлена, роздерта в районі коміра. На животі було три рани: перші дві по пів дюйма, третя  — 4,5 дюйма (трохи більше 11 сантиметрів). Також були рани в районі скроні, розрізана губа, синці на руках і ногах. Закривавлений ніж знайшли тут таки на підлозі в спальні. Шия небіжчика була червона від удушення, дітородні органи здавлені, на них — великі крововиливи. Лікар засвідчив, що убитий помер не внаслідок ударів ножем, а через "тиск руками убивць на шию" — тобто від удушення. На момент вбивства йому було 52 роки.

Разом зі справником оглянули будинок і довколишню територію. В саду знайшли дві розбиті скриньки зі спальні Кумановського. З них хтось вийняв цінності, що там зберігалися.

Двері будинку тієї ночі були відчинені. Свідки розповідали, що Кумановський вів розпусне життя з місцевими селянками і їх дочками, яких часто закликав додому ввечері. Іншими словами, Кумановський їх ґвалтував — сказати про це прямо у рапорті справник не міг, тож використав більш обтічне формулювання.

Не відволікати від справ

<p>Анелея Потоцька</p>

Справник взявся за допит свідків. Найперше поговорив з дружиною убитого — Анелею Кумановською, у дівоцтві Потоцькою. Фатальної ночі вона спала у своїй спальні в кімнаті, протилежній до спальні чоловіка. Анеля чула, як вночі хтось "знайомою рукою відкривав комод в спальні чоловіка". Пізніше чула кроки, наче хтось виходив у сад, а потім повертався в будинок. Вона встала, аби подивитися, хто ж це ходить, проте нікого не побачила. Небіжчик дуже не любив, коли його "відволікають від справ у спальні". Тому жінка не наважилася вийти перевірити, хто це шумить посеред ночі.

Далі опитали слуг Кумановського, які тієї ночі спали в будинку та на конюшні. Лакеї Йосип Шевчук, Василь Козій і Степан Ляшок зазначили, що нічого не чули й не бачили. Так само не змогли нічого додати конюхи Трохим і його батько Григорій Шевчуки. Мовчав і Павло Кухар, який в панському маєтку виконував обов’язки… кухаря.

Аби не затягувати справу, гість з повітового центру вирішив піти найпростішим шляхом — він звинуватив у вбивстві усіх лакеїв і конюхів. В їхніх помешканнях провели обшуки, проте нічого з панських речей не виявили. Підозрювані свою провину не визнали. Справнику довелося ні з чим повертатися в Бердичів.

Винні всі

Нагляд за справою вів особисто генерал-губернатор Дмитро Бібіков. Це про нього Тарас Шевченко написав вірш "Юродивий", іменуючи Безруким — чиновник втратив руку під час наполеонівської війни.  Генерал-губернатор повідомив справнику: якщо справу не буде розкрито, той втратить посаду. І натякнув, як треба розв'язати це питання. Він просив дізнатися, чи не зафіксовано скарг на жорстоке поводження Кумановського зі своїми селянами. Скарга така знайшлася — проте згодом виявилося, що в ній ідеться про іншого Кумановського. Справник мусив вдруге навідатися в Куманівку.

Під час повторного допиту виявилося, що лакей Василь Козій вночі відлучався з панського будинку і ходив до себе додому. Проте його дружина свідчила протилежне. Також стало відомо, що ніч убивства в конюшні ночував майстер з Бердичева, якого напередодні Теодор Кумановський покликав для фарбування бричок. Майстер свідчив, що з ним в конюшні ночували Трохим і Григорій Шевчуки. Сам Трохим продовжував стверджувати, що ночувати в конюшню він прийшов не сам, а з Павлом Кухарем. І майстер, і Григорій Шевчук це заперечували.

Розповідь Трохима ще в одному не сходилася з історіями інших свідків. Конюх говорив, що вранці про смерть пана повідомив не Кастан Гощук, а селянин Хома Рудь. Рудь же не міг пояснити, що вранці робив в панському дворі.

Справник взявся опитувати усіх селян Куманівки. Як підсумок — на додачу до лакеїв і конюхів звинувачено було згаданого Хому Рудя. А ще — селян Степана Сича і Кирила Поліщука. Теодор Кумановський мав з їхніми дружинами сексуальний зв’язок — достатній мотив для убивства. Всіх, на кого впала підозра, арештували й доставили до бердичівської в’язниці.

Ніж один, другий, третій

Справа так би й закінчилася вироком для лакеїв і селян, якби у неї не втрутилися рідні убитого. Через 2 місяці після убивства до Бердичівського суду надійшов лист від брата Анелі, Леона Потоцького. Він повідомляв, що писарем в економії Теодора Кумановського працював такий собі однодворець Станіслав Маркевич. Після смерті пана він поїхав геть.Тільки тоді служниця Анелі згадала, що ніж, яким вбито Теодора, вона вже бачила — під час збору врожаю в панському саду його знайшов Маркевич.

<p>Справі про вбивство Теодора Кумановського</p>

Писаря відшукали й допитали. Він визнав лише, що знаходив в саду складний ніж з жовтим кістяним руків’ям. Проте собі його не залишив, а подарував селянці Теодорі Поважнюк. Ще один такий самий ніж з чорним руків’ям, так само знайдений у полі, він подарував селянину Никифору Козійчуку. Маркевича вислухали — і про всяк випадок також відправили у в’язницю.

Поліційні чиновники знову навідалися в Куманівку. Цього разу всі опитані підтвердили, що ніж, яким убили Теодора Кумановського — той самий, що його знайшов в саду Маркевич. Допитали також стареньку ключницю Кумановських, яка мешкала у флігелі біля панського будинку. Вона повідомила, що в ніч вбивства у писаря горіла свічка, але нікуди зі своєї кімнати той не виходив.

На черговому допиті Маркевич раптом пригадав, що на ранок, коли виявили труп Кумановського, хтось вже впізнав у знайденому біля тіла ножі його знахідку. Проте селянин Никифор Козійчук тоді показав точно такий самий ніж, що його отримав у подарунок. Селянка Теодора Поважнюк також показала подарований їй ніж. Отже, виходило, що ножів всього було три — два знайдені Маркевичем і один, яким нанесли рани Теодору Кумановському. Писаря довелося відпустити. Селян все ще тримали за ґратами. Поліція геть заплуталася у свідченнях і такій великій кількості однакових ножів.

Хтось бреше

Справник розслідував справу про вбивство не дуже ретельно. Його звіти рясніють помилками та неточностями. Він часто плутав прізвища селян: перших його рапортах заарештовані конюхи мали прізвище Антонюк, а в усіх наступних — Шевчук. Про писаря Станіслава Маркевича спочатку навіть не згадали, його розшукали тільки після листа Леона Потоцького. Щойно на другому допитів вдалося визначити ,чи знаходив Маркевич ніж, чи ні, а також, чи саме цим ножем були завдані рани.

Кожен новий допит відкривав якісь факти. Дружина арештованого Степана Сича, Марія повідомила, що її чоловік в ніч убивства не ночував вдома. А що раніше вона стверджувала зворотне, то це тому, що її чоловік, його брат Іван і дружина Івана Уляна наказали їй збрехати. Брати Степан та Іван Сичі мали тієї ночі возити зерно. Але їхній віз забрали на панський двір, тож роботу вони виконати не могли. На допит викликали усю родину Івана та Уляну, Марію, витягнули з тюрми Степана Сича і навіть привели батька обох братів Герасима Сича. Покази усіх розходилися.

Іван та Уляна стверджували, що брати лишилися ночувати в Івана — проте не в хаті, а в клуні. Герасим говорив, що Степана не бачив, а вдома був лише один Іван. Сам Степан заявив, що дійсно ходив до Івана, проте не застав його вдома, повернувся до себе додому і, не заходячи в хату, ліг спати в клуні.

Було очевидно, що хтось із них бреше. Проте земський справник не став розбиратися, хто ж саме сказав неправду. Івана Сича кинули в тюрму до решти підозрюваних. Наприкінці грудня 1852 року — через три місяці від початку розслідування — усі матеріали нарешті відправили в Бердичівський земський суд.

Рішення суду відшукати не вдалося. Можливо, справу не афішували серед публічності. Тим паче за кілька років до цього набула розголосу поміщика Віктора Страшинського з села Мшанець, який також ґвалтував селянок. Основне завдання було виконано: розпусник мертвий, вбивці, скоріше за все — у в’язниці. А що кілька випадкових селян втратили свободу — це не біда, скаржитися вони не зможуть. Такою була справедливість імперських чиновників ХІХ століття.