“Нехай нас розсудить залізо і кров!”: Вовчухівська офензива

Зазвичай, політичні та воєнні аспекти Вовчухівської офензиви аналізують окремо. Безпосередній зв’язок між ними вбачають, здебільшого, у факті, що тимчасове припинення вогню зіграло на користь поляків. Однак вплив дипломатів на роботу стратегів і значення успіхів на фронті для здобутків за столом переговорів настільки тісно пов’язані, що вимагають дослідження у єдиному комплексі.

Попри доволі вичерпну реконструкцію подій, стратегічне планування Вовчухівської офензиви залишається таємницею. Чому Начальна Команда Галицької Армії (НКГА) так довго зосереджувала сили та зволікала з початком наступу? Хто, усупереч міркуванням багатьох фахівців, після прориву ворожого фронту спрямував головний удар на Львів, а не на Перемишль? А дискусія навколо рішення відкинути запропоновані місією генерала Бартельмі умови перемир’я не вщухає навіть сьогодні. Усе це спонукає уважніше проаналізувати здобутки та прорахунки української дипломатії та стратегії напередодні та під час Вовчухівської офензиви.

Ідея перерубати єдину тонку й довгу живильну артерію, що пов’язувала польське угрупування у Львові з його базою поблизу Сяну, спадала на думку після першого ж погляду на стратегічну карту. На початку січня 1919 року полковник Антон Лєгар вказував на можливість оточити ворога й радив галичанам: не дивитися тупо тільки на Львів. Існують також інші дороги до мети, окрім лобового удару”. Відновивши сили після двох невдалих спроб штурмувати місто Лева, НКГА повернулася до цієї думки на початку лютого 1919 року. 

Зважаючи на концентрацію ворожих сил між Львовом і Городком, перерізати залізницю до Перемишля можна було лише дещо західніше Верещиці. Подальший розвиток операції міг відбуватися у двох напрямках. Удар на схід віщував запеклу битву з головними силами ворога. Перемога у ній вирішувала долю столиці ЗОУНР негайно, проте її годі було гарантувати.

Натомість, спрямувавши удар на захід до Перемишля, можна було зайняти зручну для оборони лінію ріки Сян і запобігти спробам деблокувати оточене угрупування. Нестача харчів і боєприпасів змусила би ворога, або покинути Львів і пробиватися на захід, або ж капітулювати. Зате тривалість операції важко було передбачити.

Є думка, що дилему стратегів вирішили дипломати. Зокрема, командувач Галицької армії генерал Михайло Омелянович-Павленко свідчив, що отримав від наддніпрянського керівництва наполегливу рекомендацію здобути Львів до початку чергового раунду Паризької мирної конференції. Відтак, вирішальним став фактор часу, змирившись із необхідністю провадити виснажливу битву на берегах Верещиці.

<p>Антон Кравс, командант 8-ї Самбірської бригади ІІІ Корпусу Галицької армії. До 12/13 березня 1919 р. &ndash; командир ударної групи Вовчухівської офензиви</p>

Це пояснює той факт, чому авторитетний полковник Антон Кравс не зміг переконати командування ІІІ корпусу спрямувати головний удар на Перемишль. Протестуючи проти безперспективного наступу на Городок, 12 або 13 березня 1919 року він подав у відставку з поста командира ударної групи. Однак незрозумілими залишаються, щонайменше, дві обставини.

По-перше, генералові Омеляновичу-Павленку наполегливо радили визволити столицю ЗОУНР до 18 лютого. Натомість Вовчухівська офензива розпочалася 17 лютого. Здобути Львів менш, ніж за 24 години, можна було, хіба що, уві сні.

По-друге, навіть після початку операції НКГА не квапилася завдати вирішального удару. Зокрема, під час 1-го етапу операції існувала можливість кинути в бій усі три курені бригади Українських Січових Стрільців. Та з невідомих причин на бойовищі з’явився лише один. 

Відтак, тезу про згубний вплив дипломатії на стратегію під час планування Вовчухівської офензиви можна поставити під сумнів. Натомість твердження, що невдача операції, щонайменше, суттєво послабила українські позиції на міжнародній арені, видається аж надто очевидним. Спираючись на нього, ветеран визвольної боротьби історик Василь Кучабський вважав, що, відкинувши продиктовані генералом Бартельмі умови перемир’я, лідери ЗОУНР змарнували єдиний реальний шанс на міжнародне визнання України. Але яка ж ціна була цього шансу! Згідно демаркаційної “лінії Бартельмі”, Галицька армія мала відійти на схід, залишаючи полякам Львів, Кам’янку-Струмилову, Бібрку, Миколаїв, Турківський і Дрогобицький повіти, а також Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн.

Публікуючи 1934 року своє дослідження, В. Кучабський ще не знав, що у розмові з польським дипломатом генерал Бартельмі засвідчив винятково інформаційний характер своєї місії. Він визнав, що не отримав від французького уряду жодних повноважень або інструкцій стосовно перемир’я, а справа юдейського погрому у Львові в листопаді 1918 року цікавила його чи не більше, аніж польсько-українська війна. Тож, диктуючи умови перемир’я, представники Антанти вимагали від українців цілком конкретних і значних поступок, пропонуючи, натомість, порожні обіцянки без зобов’язань.

Досвідчені галицькі правники вчасно розгледіли упередженість і блеф міжнародних посередників на переговорах. Годі дивуватися, що за відмову втішатися мильними бульбашками на їхні голови з Парижа не посипалися жодні громи та блискавки. Адже, як засвідчив один із перших істориків Паризької мирної конференції Гарольд Темперлі, запропоноване місією генерала Бартельмі перемир’я заздалегідь вважалося приреченим, оскільки не відповідало ані етнічному, ані мілітарному становищу.

18 березня 1919 року представник США місії генерала Бартельмі професор Роберт Лорд зазначив: невдача переговорів зумовлена сумнівами обох сторін у повноваженнях посередників. Також він наголосив, що переговори про перемир’я в Галичині повинні відбуватися у Парижі безпосередньо під егідою Найвищої ради мирної конференції та за участі уповноважених представників обох сторін. Керівники Великобританії, Франції, США та Італії дослухалися його рекомендації, особисто закликавши командувачів української та польської армій припинити бойові дії. А на початку квітня 1919 року офіційно розпочала роботу уповноважена комісія з укладення перемир’я під головуванням генерала Луїса Боти.

Тож невдала Вовчухівська офензива продемонструвала світові готовність і здатність галичан захищати свою державу. Українські дипломати, які нещодавно марно намагалися достукатися до західних колег, отримали нарешті можливість сісти за стіл переговорів. Такий результат не варто вважати катастрофою. Водночас він засвідчив, що для досягнення подальших успіхів дипломатія і стратегія повинні взаємодіяти з точністю швейцарського годинника.

***

<p>Петро Будз, старшина Окремого гуцульського загону четаря Гриця Голинського</p>

“Розгорівся завзятий кривавий бій. Загриміли гармати, затарахчали скоростріли, заклекотіли кріси. Голос їх злився в одну пекельну музику, що морозить кров, гамує думку та перетворює людей у диких звірів. Здавалося, всі адові сили зійшлися на пекольний пир і хотять світ завалити. Бій щораз змагався, а перед самим вечером, коли потис мороз і розігнав мряку, дійшов найвищого напруження. Нараз все стихло, немов завмерло. То надійшла рішаюча хвиля, в якій рівний і дзвінкий голос бойової труби давав Гуцулам знак до приступу.

Як вихор схопились Гуцули-соколи й по короткім “ура!” злилися з ворогом в одну хвилюючу масу. Потекла ворожа кров, і землю вкрили ворожі трупи. У повітрі пронісся крик, а Гуцули йшли-летіли далі й далі. Як полонинський вітер, що з корінням дерева вириває, як розбурханий Черемош, що не має перед собою перепон, летіли вони вперед. На небозводі мерехтіло море звізд. Світили Гуцулам-героям у дорогу…

Перед собою не мали вже Гуцули ворога, як порох змели його з рідної землі. Відбили село Долиняни, перейшли старі власні й ворожі позиції, зайняли село Вовчухи, а тим самим перервали ворогові залізничну лінію Львів – Перемишль”.

Петро Будз, старшина Окремого гуцульського загону четаря Гриця Голинського.

***

“Ранком 20 лютого поляки вдарили по нас сильним артилерійським і скорострільним вогнем. Це був знак, що їх наступ продовжується. Тим часом впала густа мряка й не було видно навіть на кілька кроків. Бій кріпшав, і наше ліве крило дісталось у перехресний вогонь. Настав критичний момент, і ми змушені відстрілюватися на два боки, здержуючи ворожий наступ. На борзі я стягнув до Долинян запасну сотню І куреня УСС-ів, а її командант четар Степан Волинець з’явивсь у мене по дальші накази. Я вказав тільки напрям, куди сотня має вдарити, бо з причини мряки не можна було бачити ворожих рухів. Сотня розвинулась у розстрільну й рушила до бою. Почалась дика стрілянина й наступ навмання.

По кількох годинах такого бою дещо прояснилось, і стрілянина втихла. Показалось, що ця резервова сотня чет. Волинця проломила ворожу лінію і найшлась на задах польських частин, що зайнявши Коців і фільварок Генриківку, йшли дальше боєм на Добряни і Шоломиничі. Так заскочені поляки вивтікали на цілій лінії, й ми зайняли з поворотом Вовчухи і горб 307 та обсадили узгір’я перед Долинянами, через що була вже спромога обстрілювати ворожі потяги на залізничнім шляху Львів – Перемишль”.

Сотник Осип Станімір, командир ІІ куреня 8 Самбірської бригади.