Не боятися системи: історія правозахисниці Оксани Мешко

Козацький дух

<p>Оксага Мешко&nbsp;</p>

Оксана Мешко народилася 30 січня 1905 року в селі Старі Санжари. «Велике квітуче містечко з річкою Ворсклою під Полтавою, із хліборобським населенням приборканого стану козацького; малоземельники, не були покріпачені» – так жінка описувала рідне містечко та його жителів. Її сім’я теж походила з козацького роду. Багато родичів Оксани Мешко були втягнуті в перипетії української історії: члени політичних партій, Центральної Ради, Директорії, ОУН, УПА, дисидентського руху, науковці, меценати, депутати. За свою патріотичну діяльність вони зазнавали утисків. 

Першим репресій зазнав Оксанин дядько Олександр Янко, якого 1907 року засудили за належність до Української партії соціалістів-революціонерів та революційну діяльність в Полтаві. Року 1920 її батька Якова Мешка та інших односельців комуністи взяли заручниками за невиконання продрозкладки та розстріляли на Холодній Горі в Харкові. Старший брат Євген Мешко – режисер та член «Просвіти», повстанець у загоні отамана Івана Біленького – загинув поблизу Старих Санжар. 

Проти сім’ї почалися репресії, конфіскували майно та будинок. «Гнані й переслідувані уламки нашої родини – я, дві сестри – Віра і Катерина, брат Іван – розбрелися по світу, хто куди», – пригадувала Оксана Мешко. До слова, у часи Другої світової війни Катерина опинилася у Німеччині, де разом із чоловіком мала завдання від ОУН налагодити зв’язки із західними представниками, потім емігрувала до США. Незбагненні Божі шляхи звели Оксану Мешко наприкінці її життя із Катерининим сином – економістом і меценатом Юрієм Лоґушем.

Залишена домівка

Батькова смерть змусила Оксану в пошуках кращої долі поїхати до Києва: «Я ніколи не бачила такого Хрещатика, яким він був у 1924–1925 роках. Він був живий, він був страшенно залюднений, він був якийсь дивно парадний. Потоки людей ідуть, якась вільність у думках і в поведінці, в настроях. Я більше ніколи не бачила такого Києва».

У 1925 році Оксана Мешко налагодила зв’язки із представниками українських патріотичних течій. Попри проведення українізації, відчувалося, що представники влади все ж тиснуть, дозволяючи українізуватися тільки частково.

Вчитися пішла на хімічний факультет Інституту народної освіти в Дніпропетровську. Щоправда, під час навчання її кілька разів відраховували «за соцпоходження». Там Оксана познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – викладачем Федором Сергієнком, родом із Гуляйполя, який вже мав за плечима досвід перебування у харківській в’язниці на Холодній Горі за належність до Української комуністичної партії. На початку 1930-х у пари народилося двоє синів: Євген та Олександр (Олесь). В Україні вирували сталінський терор та голод, сім’я ледь зводила кінці з кінцями, пайок по талонах, за словами жінки, «давав можливість схуднути до основанія, але не вмерти».

У 1935 році знову арештували чоловіка. Оскільки не було чітких звинувачень, Оксана Мешко після дев’яти місяців слідства добилася його звільнення. Проте Сергієнка випустили за таємною згодою співпрацювати із НКВС. Чоловік зізнався Оксані про таємну угоду, і вони разом вирішили, що йому треба виїхати з України: Федір Сергієнко поїхав на Урал.

Оксана з малими дітьми та матір’ю залишилися. Працювала в Науково-дослідному інституті зернового господарства. Репресії проти рідних тривали. Вже згаданого вище дядька Олександра Янка арештували 1936-го й засудили до смертної кари. У 1937 році двоюрідного брата Євгена Мешка розстріляли за «агітацію». Ще одного дядька Дмитра Янка арештували – він пропав безвісти. Загнана була й Оксана: після втрати роботи вона поїхала до чоловіка, який на той час жив у Тамбові.

Розбурханий війною людський океан

У Тамбові вирувала Друга світова війна, сім’я жила в «розбурханому війною людському океані посеред голоду, страху, епідемій, бомбардувань і смертей», згадувала Оксана. Під час бомбардування загинув старший син Євген, чоловіка мобілізували до Червоної армії. Залишившись із молодшим сином, жінка була приречена на виживання. У травні 1944 року вони переїхали до Дніпропетровська (нині – Дніпро), де жила старенька мати Марія Мешко. А через рік після повернення із фронту пораненого Федора сім’я оселилася в Києві. Війна закінчилася, здавалося, життя налагодиться. Але не закінчилися репресії. 

У 1946 році Оксана Мешко прихистила в себе сестру Віру, яка теж пережила роки поневірянь. Під час Другої світової війни Вірин син Василь Худенко приєднався до дніпропетровських оунівців. Вірин чоловік  – Михайло Худенко, священник УАПЦ, допомагав повстанцям в одній із парафій на Волині. За свою діяльність Василь із дружиною Надією Кандибою та батьком були заарештовані, повернутися додому їм так і не вдалося. Ще один Вірин син  – Євген – через арешт рідних теж був відправлений до «штрафбату» та помер там. Так 1946 року зустрілися три рідні жінки: сестри Оксана й Віра та їхня матір Марія. Вони були обпалені не так лихоліттями війни, як війною влади.

Оксана взялася допомогти Вірі: влаштувала її на роботу, знайшла квартиру, подала документи на прописку. Проте оскільки сім’я Худенків була арештована за «зраду батьківщини», то влада не дала Вірі спокою. Згодом цілі ешелони людей відправляли до віддалених районів Союзу як «членів сім’ї ОУН–УПА». Одного дня Віра зникла, як виявилося пізніше, через заяву сусідів до НКВС. Довгих 20 діб сестра її шукала. Намагаючись звільнити сестру, Оксана ходила по прокуратурах та відділеннях КДБ. Так ревно боролася за звільнення Віри, що незчулася як сама потрапила під ковпак спецслужб. Пошук рідної людини обернувся арештом за «намір вчинити замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова».

Тюрма

<p>Оксана Мешко</p>

«Мене загнали в бокс, місткістю з одежну шафу, але вищу, темну, із зачиненою кватиркою вгорі і маленькою електролямпою. Далі перший допит, потім тюремна камера, темна сира одиночка». Оксану заарештували 19 лютого 1947 року. Віру ще восени 1946-го. Звинувачення у замаху – як сніг на голову. Звичайно, це була неправда й доказів не було. Єдиним мало стати зізнання, але Оксана вперто наполягала на своєму. 

Двадцять одну добу без сну: всі допити принципово проводили вночі, а вдень конвоїри забороняли спати. Жінка мліла від втоми, але не зізнавалася, навіть після погроз арештувати матері. Під час допитів уявляла, як розірве рота набридливому слідчому. Одного разу навіть спробувала втілити задумане й кинулася на нього, але не довела справи до кінця: той із переляку викликав охорону. Слідчого змінили, та методи залишилися. Сім місяців слідства й Оксана, яку обманув прокурор, присутності якого сама вимагала, підписала документи. А далі страшний вирок: 10 років ув’язнення. Перед етапом Оксана голодувала, щоб востаннє побачитися із 15-річним сином і матір’ю: «Олесь протяжно вимовив: «десять років», а тоді раптом голосно заплакав». Віру також засудили до 10 років, так само за «намір вчинити замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова». 

Післявоєнний Київ жив своїми турботами, вулицями гуляли матері з дітьми, люди метушилися, купуючи необхідне на ринку, пахло осінню. Віру та Оксану везли до потяга на Сибір, везли в тому самому одязі, що й арештували понад пів року тому. Коли на вокзалі пересідали у вагони, то виявилося, що вони єдині жінки серед сотень ув’язнених чоловіків, переважно військовополонених, втомлених та виснажених сильніше, ніж сестри Мешко. 

«Йшли ми покірно під гавкіт собак, напружено вслухаючись у команду конвою. Йшли, як іде худоба, відбракована на скотобійню», – написала Оксана Мешко у своїх спогадах «Між смертю і життям». Їх варто прочитати, щоби буквально відчути біль і страх пережитого, зрозуміти, як у тотальній безвиході знайшлися сили на боротьбу. 

Уся дорога на заслання була сповнена знущань та принижень, на одній з пересадок наглядач, прочитавши в документах, що сестри з Києва, кинув глузливо: «С нового Иерусалима, значит, прибыли». Та глузливість і ненависть буквально висіла в повітрі. У Москві Віру та Оксану розлучили: Віру відправили до Кемеровської области, а Оксану – в Ухту (Республіка Комі). 

У довгих бараках гуло, як у вулику

Дорогою Оксана примкнула до гурту бранок із заходу України, тоді їх везли на Сибір цілими ешелонами. Жінки розказували свої історії і слухали інших: «Сиділи під нарами, на долівці, в її вибоїнах, мов на подушці з пилу. Розсунулись гостинно. Сльозам і розповідям не було кінця. Розповідали про жінку з сином. Начальство, вичитавши її прізвище, спитало, як звуть хлопчика. Мати притишено відповіла: «Степан». – Так ти Степан? – звернулись до хлоп’яти. Хлопчик злякано відповів: «Ні, я Степан, але не той, не Бандера».

Страшна реальність усе більше поглинала Оксану Мешко. На зміну столипінським вагонам і глузливим вкидам конвоїрів явилась страшна картина холодних бараків з нашестям вошей і напівмертвими в’язнями. Життя в таборі було одноманітним, про той побут написано вже чимало: тяжкі умови витягували з людини душу. Оксана почала зневірюватись, усе частіше в голові роїлася думка: «Єдина форма протесту проти нелюдських умов життя і безмірного знущання – це смерть із власних рук». Але доля послала потрібних людей у потрібний час. Спочатку – арештантку із Закарпаття, яка навчила трьох засад: життя є дароване Богом, час несе зміни й відповідальність перед своїм народом. А коли Оксана потрапила до лікарні, то зустріла знайомого хлопця з Тамбова: той давав їй більше їжі, можливо, врятувавши життя. 

У 1948 році влада почала створювати особливі табори для утримання політичних в’язнів. Вони стали порятунком, звільнивши бранців від «битовиків» і давши змогу консолідуватися. До такого табору в Іркутській області потрапила й Оксана Мешко. Там серед своїх вона ожила: «У довгих сірих наших бараках на 80 місць гуло, як у вулику. Люди забивались у свої незамуровані соти-нори, лежачи говорили і мріяли про звільнення. Молоді дівчата писали вірші, укладали пісні. Вишивали, плели художні речі матеріялом нікчемним, бо іншого не було».

Працюючи в каменярнях, 45-річна Оксана Мешко одного разу дуже надірвалася. Звільнили її 1954 року як недужу. Ще два роки їй довелося прожити на спецпоселенні, перш ніж можна було повернутися до Києва.

Гельсінська група та «козацька матір»

<p>Оксана Мешко з сином Олександром Сергієнком</p>

А вдома потрібно було налагоджувати взаємини з сином, який за час ув’язнення став дорослою людиною. Олесь Сергієнко, інженер за першою вищою освітою, здобував другий фах медика. 28 травня 1966 року його арештували на 15 діб за те, що був на вечорі пам’яті Івана Франка. Наслідки не забарилися: відрахували з медінституту. Для чоловіка почалася своя боротьба з системою. 

Після виступу на похороні Алли Горської 1970 року його звільнили з роботи, але Сергієнко продовжував брати участь в акціях проти переслідувань діячів української культури. У 1972 році його засудили на 7 років ув’язнення у виправному таборі в Пермській області та 3 роки заслання за ст. 62 (ч. 1) КК – “антирадянська агітація і пропаганда”. Через рік – ще на 3-річне ув’язнення у Володимирській в’язниці. Доказова база і цього разу не була переконливою, до матеріалів справи додавали все, що знайшли в домі Сергієнка, що можна було представити як доказ «інакомислення»: книжки, твори, листи, також інкримінували  редагування трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Довелося залишити дружину, однорічного сина та стареньку матір (Федір Сергієнко помер 1956 року).

22 травня 1972 року під час покладання квітів до пам’ятника Шевченкові затримали й Оксану Мешко. Далі були регулярні обшуки. У 1976 році жінка приєдналася до Української Гельсінської групи, а оскільки була найстаршою, то її стали називати «паніматкою» або «козацькою матір’ю».

Після арештів первинного складу групи 72-річна жінка продовжувала керувати  УГГ аж до свого арешту 13 жовтня 1980 року. 76-літню Оксану Яківну після трьох місяців утримання в психлікарні етапували до якутського селища Аян Хабаровського краю. 

Повністю відбувши термін заслання, Оксана Мешко повернулася в Україну. А 1988 року на запрошення української діаспори Австралії виступила в парламенті країни. Цим посприяла звільненню з таборів інших політв’язнів, серед них – Левка Лук’яненка. Згодом Оксану Мешко запросили до Америки на з’їзд Світового Конґресу Українців. Цікаво, що запросив її Юрій Лоґуш, син сестри Оксани Мешко – Катерини.

У червні 1990 року 85-літня жінка стала ініціаторкою поновлення діяльности громадської правозахисної організації і створила Український комітет «Гельсинкі – 90». А за пів року – 2 січня 1991 року – Оксана Яківна Мешко відійшла у засвіти.

Поховали «козацьку матір» на Байковому кладовищі, поряд із мамою. На їхніх могилах згодом встановили козацькі хрести.