Найпопулярніший український політв’язень

Нічний обмін

В ніч з 27 на 28 квітня 1979 року відбулася несподівана та приголомшлива подія. В нью-йоркському аеропорту імені Кеннеді обміняли двох виявлених американськими спецслужбами радянських шпигунів на п’ятьох радянських політв’язнів. Серед звільнених був і молодий український історик Валентин Мороз. Цікаво, що на 28 квітня в США було заплановано масові акції на його підтримку. Тож на вже розклеєних листівках поспіхом дописували: "Moroz is free!!!" В Нью-Йорку акція перетворилася на велелюдну зустріч з істориком.

"Моїм рятівником був Збігнєв Бжезінський, — пригадував Мороз. — Він народився на заході України й безкомпромісно наполягав, що серед обмінюваних в’язнів мусить бути українець. Пів року Союз торгувався. Бо українця — націоналіста й політика — ніяк не хотіли випускати на Захід".

В той самий час українці діаспори все частіше згадують про ще одного політв’язня — Юрія Шухевича. Єдиним його злочином проти режиму був сам факт народження. Він — син командира УПА Романа Шухевича, вбитого в бою з чекістами 1950 року.

12-літнім його разом із сестрою та мамою затримують. Матір заслали до Сибіру, а дітей помістили в сиротинець спочатку в Чорнобилі, потім в Сталіно (тепер Донецьк). Двічі намагався втекти. Коли виповнилося 15, вперше засудили — до 10 років в’язниці, які відбував у Володимирському централі. Після завершення терміну отримав ще один. Через заборону проживати в Україні, оселився у Нальчику, Кабардино-Балкарія. Працював електромонтером. 1972-го знову був арештований. Вирок — 10 років ув’язнення і 5 років заслання. Відбував покарання у Володимирі, Чистополі та Тюмені.

Недопечені патріоти

<p>Юрій Шухевич (1933 &mdash; 2022)</p>

Другі визвольні змагання зазнали поразки на межі 1940—1950 років. Десятки тисяч членів УПА і ОУН опинилися в таборах ГУЛАГ. Та боротьба українців проти більшовицького режиму не припинилася. В таборах вони організовують низку повстань, що спонукає репресивні органи до перегляду справ. 

Водночас багато українців після війни перебувають у Німеччині та Австрії, а далі роз’їжджаються по світу. Тут творять організації та влаштовують акції на підтримку поневоленої батьківщини. Питання політв’язнів спершу не підіймають — інформація про ГУЛАГ майже не просочується через "залізну завісу". Ситуація змінюється, коли тисячі німецьких полонених повертаються додому з радянського ув’язнення. 1963 року на Захід відпускають главу УГКЦ митрополита Йосифа Сліпого, що майже два десятиліття пробув під вартою. А на початку 1970-х радянські євреї масово виїжджають до Ізраїлю. Частина з них мала досвід ув’язнення. Авраам Шифрін у своїх спогадах пише і про Юрія Шухевича: "Побачимося в Ізраїлі" — пожартував Юрко і зник. Та ось я в Ізраїлі, а Юркова доля — трагедія". Тоді ж публікується "Архіпелаг ГУЛАГ" Олександра Солженіцина.

В цей час змінюється структура українського руху в СРСР. На зміну "хлопцям з лісу" приходить творча інтелігенція — "шестидесятники". Правда, попередники ставляться до них з певним упередженням. Бандерівець з 27-річним досвідом неволі Зеновій Красівський пригадував: "Нам здавалося, що їхні клюби творчої молоді, всілякі там концерти, деклямації, поетичні збірочки самвидавом, навіть робота Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", — явища просвітянські, вільнодумні, ліберально беззубі. Зачіпало нас і те, що всі ці люди — без сумніву, патріоти недопечені, недоварені, з комсомольським або навіть партійним душком, люди, що несли в собі й на собі наліт совєтської ідеології, що тільки в місцях ув’язнення нашвидкуруч стали дозрівати в національній свідомості та політичному вишколі, люди, що, фактично, не принесли з собою в ув’язнення серйозного багажу — зробили справу: поставили наше національне питання перед світом".

10 років за "Роздуми вголос"

Ленінградець Михайло Хейфец, який так само емігрував до Ізраїлю, розділ своїх спогадів про в’язнів-бандерівців назвав "Святі старики". Для його покоління ті, хто відбував свої 25-річні й більші присуди, дійсно були "стариками". Юрій Шухевич хоч за віком не належав до "стариків", слушно вважався одним із них. І то одним із найяскравіших.

Формальним приводом останнього засуду була стаття "Роздуми вголос". У ній писав: "Рух шестидесятників був аморфним, стихійним рухом, який так і не набрав хоча б найпримітивніших організаційних форм. Це привело до величезної марної трати людських та матеріальних засобів, на які ми й так небагаті". А далі висловлював сподівання на "семидесятників". І дійсно — в 1970-х виникла Українська Гельсінська Група, яка об’єднала як дисидентів-правозахисників, так і самостійників-державників з бандерівського табору. Її членами стали й Зеновій Красівський та Юрій Шухевич.

В еміграції виникає дискусія щодо Гельсінських угод та їхнього впливу на національну справу. Частина діаспорян звертають увагу, що "права людини" підміняють, чи радше відсувають на другий план питання державної самостійності — за що боролися попередники. Особливо це актуально для найсильнішої політичної групи в українській громаді — представників так званого "Українського Визвольного Фронту", об’єднання організацій "бандерівського" спрямування.

Головними символами незламності для молодого покоління української діаспори стають Юрій Шухевич і Валентин Мороз. На їхню підтримку організовують масштабні мітинги, їхні портрети друкують на футболках, значках і плакатах. Перша перемога стається квітневої ночі 1979-го.

Рік Юрія Шухевича

До цього часу особи з виразно "націоналістичного" табору на Захід не потрапляли. Навіть Святослав Караванський, який свій перший термін відбував за діяльність в ОУН, був радше науковцем-мовознавцем, аніж політичним активістом. Він, Ніна Строката-Караванська, Петро Григоренко, Леонід Плющ чи Надія Світлична опинилися за кордоном під тиском західної громадськості чи під приводом лікування. Натомість Валентина Мороза обміняли на шпигунів. Дещо раніше відбулася схожа акція — російського письменника Володимира Буковського обміняли на лідера чилійських комуністів Луїса Корвалана.

Піднесена діаспора сприйняла це як сигнал, що через тиск на владу можна вимагати звільнення кожного політв’язня. Найобговорюванішим кандидатом був саме Юрій Шухевич. Тим паче наближалося 30-річчя загибелі його батька.

Однією з найвпливовіших молодіжних організацій діаспори була Спілка Української Молоді, що мала осередки в 11 країнах на чотирьох континентах. СУМ проголошує 1980-й роком Юрія Шухевича. 28 березня — в уродини політв’язня — влаштовують "День солідарності з Юрієм Шухевичем". Протягом наступного тижня збирають підписи до політиків та проводять голодування. По осередках розсилають інструкцію: "Голодівки мають бути співмірними до здоров’я і фізичної витривалості юнака і юначки, в жодному випадку не переходити межу трьох діб. Водночас сумівці, які не голодуватимуть, мають тримати коло них стійку, роздавати летючки й інформувати перехожих про стан в Україні, а головно про долю Шухевича". До акції приєднується Валентин Мороз — вісім днів голодує в Нью-Йорку.

Але взаємини між США і СРСР загострюються через війну в Афганістані. Американці та їхні союзники ігнорують Олімпійські ігри, що відбуваються у Москві. Про звільнення нових політв’язнів не йдеться. День і тиждень солідарності з Юрієм Шухевичем стають щорічними. 1984-го їх підтримує мерія Нью-Йорка та низка політиків.

"Пробачте, тільки не це"

Юрій Шухевич нічого не знає про свою популярність за кордоном. Та й надій на визволення особливо не плекає. В той час стає відомо про невдалу спробу втечі з СРСР якогось Федоренка — його піймали та засудили на 15 років. Один із в’язнів намагається схилити Шухевича до розмови про втечу. Але Юрій готовий до таких провокацій.

— Ти дурак! — відповідає. — Пощо тобі через кордон втікати? Так як Федоренко приїдеш? То й так сидиш. Ти собі знайди якусь жидівку, яка має право на виїзд, одружися з нею, але по чесному їй скажи: "Ми доїдемо до Відня, а далі — ти в один бік, а я в другий, та й все". От і виїдеш легально.

Незабаром після цього Юрія привезли до Києва. Там відбулася розмова з начальником КДБ УРСР Віталієм Федорчуком. Наприкінці чекіст кинув:

— Ми вас не випустимо за кордон, навіть якщо у вас буде дружина єврейка!

Незабаром Федорчук очолив КДБ замість Юрія Андропова, що став генсеком ЦК КПРС. Шухевич пригадував: "У мене холод пішов поза шкіру. Бо я собі думаю: для Андропова я був справа номер такий-то, а Федорчук мене знає", — згадував Шухевич.

Третій вирок він відбував у Кабардино-Балкарії. Якось до поета Кайсина Кулієва, голови місцевої спілки письменників і депутата Верховної Ради, звернулися родичі його колеги Олександра Твардовського. Просили посприяти звільнити Шухевича. Той відповів коротко:

— Пробачте, але тільки не це. Цього я не можу…

В тюрмі Юрій Шухевич втратив зір. Вийшов на волю 1988-го. Через 2 роки йому дозволили повернутися в Україну.