Москва вдалась до Голодомору, усвідомивши, що інші стратегії знищення українців не діють

У 1933 році італійський консул у Харкові Серджо Граденіго передбачив вплив Голодомору на український світ: “… теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це замінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже не буде й української проблеми, оскільки Україна стане фактично частиною Росії”.  І хоча прогнози консула виявилися надміру песимістичними, але українці до нині мусять долати жахливі наслідки геноциду – демографічні, психологічні, економічні та цивілізаційні.

Традиційно вважають, що намір геноциду визрів у російської радянської влади на початку ХХ столітті. Однак організація Голодомору виглядає апогеєм московської стратегії із поглинення українського світу, яку цілеспрямовано ведуть з кінця XV століття.

Глибоке коріння

Відправним пунктом для простеження логічного ланцюга є те, що Московія / Російська імперія до 1917 року вичерпала традиційні засоби асиміляції українців, так і не досягши жаданих успіхів. Москва перепробувала практично всі інструменти, якими користувались тогочасні імперії (Французька, Іспанська, Британська та інші) для розчинення у своєму тілі поневолених сусідів.

Московські еліти плекали претензії на володіння так званою “київською спадщиною” впродовж століть, починаючи від останньої чверті XV сторіччя.

Спершу зусилля концентрувалися на розмиванні самодостатності та відмінностей від Москви ранньомодерної Української держави – Гетьманщини. Одночасно було запущено процес інкорпорації еліти, заміну в її свідомості української тотожності на загальноросійську. Адже згідно з ранньомодерними уявленнями про “політичну націю” та асиміляцію, саме зречення еліти сприймалося як автоматичний відхід у небуття того чи іншого суспільства. На мовну та культурну ідентифікацію інших прошарків не зважали. Також цілеспрямовано формувалася система критичної економічної залежності від механізму імперії.

У  нові часи, наприкінці XVIII століття, Російська імперія мусила пристосуватися до змінених уявлень про націю. Тепер для поглинення українського світу слід було зросійщувати вже весь загал українців на підвладній території. До того ж вирішувати проблему Галичини, Буковини й Закарпаття. На асиміляцію спрямували потенціал армії, освіти, преси, літератури, розвитку мережі залізниць та промисловості. Звідси заборони на українську мову, переслідування діячів українського руху та фінансова підтримка москвофільства на українських теренах Австро-Угорщини. Звідси продукування ідеологічних концепцій на кшталт “великої російської нації”, Новоросії, спроби викорчувати самоназви “Україна”, “українці”, нав’язавши навзамін “Південну Росію”, “Південно-Західний край”.

Крах традиційних стратегій

Під кінець ХІХ століття здавалося, що підросійська Україна впевнено рухається в бік розчинення у російському тілі. Міста та публічне життя зазнали тотального зросійщення. Економіка була тісно вмонтована в загальноімперську. Політичний український рух видавався надзвичайно слабким й маніакально ураженим ідеєю федералізму з міфічною  демократичною Росією. Концепція самостійної України мала небагато прихильників.

Коли у 1903 році у Полтаві збиралися урочисто відкривати пам’ятник Івану Котляревському, вистачило двох залізничних вагонів, щоб вмістити політично свідомих українців з підросійської України, Галичини та Буковини. Пізніше Євген Чикаленко згадував: “Жартома казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації”.

Однак зовсім скоро виявилося, що успіхи Росії були удаваними. Почергові революційні вибухи початку ХХ століття виразно засвідчили, що під сподом зросійщеного міста та переважно винародовленої суспільної верхівки, все таки тлів український дух. Джерелом, яке живило зусилля провідників відродження самодостатності, була багатомільйонна селянська стихія. Як резервуар української ідентичності вона створювало підстави для дерусифікації міст й усього публічного життя.

Подібно до часів Богдана Хмельницького український світ продемонстрував здатність зупинитися перед прірвою. Як і тоді, це  втілилося у відновлення державності. А війни з Росією 1917–1921 років, хоча й завершилися поразкою, але змусили Москву погодитися на визнання українців як етносу, а України як окремого політичного суб’єкта, наділивши її атрибутами влади (нехай і бутафорськими) та кинувши кістку так званої “коренізації”. Москва опинилася в становищі, яке нагадувало середину XVII століття, коли вона тільки починала свій шлях з уярмлення України й мусила передовсім руйнувати її суб’єктність та намацувати ідеологічну платформу для просування ідеї про “єдиний народ”.

Крах в Україні попереднього російського імперського проекту та сплеск національно-культурного відродження, щойно Москва ледь попустила віжки політики зросійщення, остаточно переконали Кремль у тому, що традиційні імперські засоби в Україні не працюють і слід вдаватися до радикальніших заходів.

Спрямований насамперед проти селян Голодомор і став механізмом викорчовування українства. Після зросійщення міст саме в селі зосереджувався генофонд українського етносу. На селі ще зберігалася історична пам’ять про козацькі часи, а частина селян була прямими нащадками козаків та покозаченої шляхти, і пам’ятала про це. При цьому наступ на господарів у цілому СРСР давав змогу ідеологічно камуфлювати нищення носіїв саме української ідентичності під загальносоюзні проблеми, які з’явилися на шляху “соціалістичного перетворення” на селі. 

Спрямований насамперед проти селян Голодомор і став механізмом викорчовування українства. Після зросійщення міст саме в селі зосереджувався генофонд українського етносу. На селі ще зберігалася історична пам’ять про козацькі часи, а частина селян була прямими нащадками козаків та покозаченої шляхти, і пам’ятала про це. При цьому наступ на господарів у цілому СРСР давав змогу ідеологічно камуфлювати нищення носіїв саме української ідентичності під загальносоюзні проблеми, які з’явилися на шляху “соціалістичного перетворення” на селі. 

Той факт, що Голодомор задумувався Москвою як удар у тім’я українства, добре розуміли сучасники. Про це свідчать депеші консулів Італії та Німеччини в Харкові та Одесі. Зокрема, у політичному звіті консульства Німеччини в Києві за 1933 рік зазначено: “Стан українського питання цього року можна оцінити лише в контексті масового голоду. Через цю катастрофу, відповідальною за яку народ вважає московську політику, давня прірва між українцями – поборниками самостійності та московським централізмом, природно поглибилася. Прикметною для настроїв населення є досить поширена думка, що радянський уряд навмисне посилював голод, щоб примусити українців впасти навколішки”.

Механізм Голодомору і попередні російські практики

Є прямі паралелі між сталінськими заходами з організації Голодомору й практиками попередніх часів. Виселення на Північ з українського села найкращих господарів – “куркулів” нагадує датовані ще 1655 роком наміри воєводи Василя Бутурліна спровадити до Сибіру міщан Тернополя за те, що не хотіли коритися московському війську. У подальшому виселення з України непокірних стало звичним явищем.

Нищення у 1932–1933 роках жорен, щоб селяни не могли змолоти бодай дещицю зерна, перегукується  з указом Петра І від 9 серпня 1709 року про тактику випаленої землі. Тоді наказувалося “усі м’ясниці також палити, а мешканців усіх висилати в ліси з пожитками і худобою. Також щоб жорен не залишали, брали з собою та розбивали. А якщо не захочуть іти в ліси, то й села палити”. Цей указ насаджував також механізм доносів, який так активно використовували для розкручування маховика Голодомору: “…якщо хто повезе неприятель що-небудь, хоча б і за гроші, той буде повішений, також і той, хто відає, але мне скаже”.

Винищення мешканців гетьманської столиці Батурина 2 листопада 1708 року нагадує цілеспрямоване викошування голодом сіл у 1932–1933 роках. Зрештою, Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876-го навіюють паралель із постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР “Про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та в Західній області” від 14 грудня 1932 року. У ній містилася вимога, що не  мала нічого спільного із планом хлібозаготівлі – припинити українізацію та перевести раніше українізовані на Північному Кавказі школи та діловодство на російську мову.

Тож московські еліти усвідомлювали безперспективність традиційних шляхів вирішення української проблеми. Голодомор став підсумком кількасотлітніх зусиль, спрямованих на знищення української ідентичності та розчинення українського світу в московській стихії. Комуністичний режим на чолі зі Сталіном створив умови, несумісні із життям та народженням дітей. Як наслідок, Україна мала зійти з історичної арени.