Місце, де жив мисливець на єдинорогів

Татарський страх

Першого власника Шарівки звали Бернгард фон Пріттвітц1500–1563/1564. Але слов’янам, серед яких він жив, вимовити цю низку приголосних було важко. Тож ім’я швидко трансформувалося на більш звичне тутешнім — Бернард Претвич.

<p>Бернард Претвич (1500 &mdash;1561)</p>

Його життя — колекція загадок. Народився в Сілезії, але не відомо коли і де. Його запрошували на службу прусський король і саксонський князь. Однак він чомусь обрав Поділля.

"Za pana Pretwicza wolna od tatar granica" — таку приказку довгий час повторювала вся Польща. Є й українська версія: "За часів пана Претвиця спала від татар границя". Він здійснив щонайменше три походи з козаками до Криму. Змагався у майже 70 переможних сутичках. Героїчно обороняв Бар, коли туди підійшло 5-тисячне молдовське військо турецького султана. Створив розгалужену мережу інформаторів, які вчасно повідомляли про пересування ворогів. У всіх твердинях тримав загони — часто сам їх і фінансував. Під кінець військової кар’єри варто було лише свиснути, під хоругву Претвича одразу збиралося 300 досвідчених вершників. Деякі джерела того часу називають його "козацьким гетьманом".

Бернард був справжнім героєм свого часу. Козаки оспівували його в піснях. А татарські матері його іменем лякали своїх дітей — як українські лякають Бабаєм. Тогочасні документи називають його Murus Podoliae — "Подільський мур" та Terror Tartarorum — "Татарський страх". Ще через століття після його смерті польський король Ян ІІ Казимир тримав портрет Претвича у своєму кабінеті — як взірець мужності.

Шарівку він отримав від польської королеви Бони Сфорци 1540-го — вже зрілим, багатим і славним. Спочатку в тимчасове користування — ще одне село до тих кількох десятків, якими володів. Можливо, йому сподобався невизначений статус цього шматка Поділля: тут збігалися межі трьох староств. По суті, нічия земля з дикими неозорими лісами. Кілька вбогих сіл — ось і вся цивілізація. Тож вирішив осісти саме тут.

Незабаром Сигізмунд ІІ Август надав Претвичу право успадкувати Шарівку. Бернард чи то звів тут замок, чи просто укріпив фортифікації. Відтак взявся посилювати сусідні міста й засновувати нові фільварки.

Вибачення перед королем

Одного разу й Бернарда Претвича спіткала невдача. Татари втікали з ясиром. Він наздоганяв їх аж до Очакова, де стояла турецька залога. Спізнився: подоляків галерами вже відправили на невільницький ринок у Кафі. Від люті, що не встиг врятувати земляків, порубав татарських дітей і жінок, які жили неподалік турецької залоги. Хто вижив, втікали до моря, де їх добивали.

У 1550-му Претвича викликали на сейм до Кракова. Мусив писати листа-вибачення перед королем Сигізмундом Августом. Турки скаржилися монархові на Претвича та Дмитра Вишневецького. Казали, що шляхтичі вивезли з Очакова чимало грошей, 245 волів, 196 коней, овець на 6 745 срібних монет акче та взяли у полон 87 людей.

"Я, найясніший милостивий королю, котрому той замок Бар дістався від її королівської величності, моєї володарки, завжди тримаю там своїх людей. Коли прийде потреба, яка часто трапляється, де б не просив мене ваша величність обороняти, я завжди готовий йти з усіма своїми людьми проти будь-якого неприятеля вашої королівської величності, хоч у вашій присутності, хоч без неї. Я, ваша величносте, не служу, аби дослужитися до якогось багатства, але тільки щоб дослужитися до ласки вашої королівської величності, мого милостивого пана, за котрого вже давно зі своєї молодості вирішив життя покласти, і з тими синами лицарськими, котрих при собі тримаю, проти кожного неприятеля вашої величності і славної корони…" — пояснення шляхтича, якщо дуже коротко.

Сфальшована святиня

<p>Ріг єдинорога, який виявився бивнем. Експозиція у кунсткамері в палаці Гоффбурґ&nbsp;</p>

А тепер перенесімося до Відня. Кунсткамера в палаці Гоффбурґ — місце, де зберігають дивовижі зі збірки австрійських імператорів. Габсбурґи мали те, чого ніхто не мав: агатову чашу Ґрааля, привезену з Єрусалима; вишукану золоту сільничку, яку виготовив Бенвенуто Челлінісьогодні її оцінюють у 65 мільйонів доларів; ріг останнього на землі єдинорога — знаменитий Ainkhürn, що нахабно стирчить у вітрині, тонкий і довгий, походить саме з Поділля.

Бернард Претвич стверджував, що вполював єдинорога десь у диких полях над Дністром. Те, що міфічний звір міг піддатися лише незайманій дівчині, — так твердили всі легенди, — нікого не насторожило. У 1531-му подарував ріг — тонкий кістяний відросток завдовжки 2,5 метри — польському королю Сигізмундові І Старому. Поляк передав презент імператору Фердинандові І Габсбурґу. Той одразу наказав оздобити дивовижу. Придворний сницар Сильвестр Лехнер додав ефес, на якому викарбував вірш, писаний від імені єдинорога.

Вважали, що ріг має магічну силу і є символом Христа. Карл IІ, Максиміліан II та Фердинанд Тірольський — сини Фердинанда І — вирішили, що він повинен зберігатися у Габсбурґів "на всі часи". Пізніше з’ясувалося, що насправді це не ріг єдинорога, а бивень нарвала – п’ятиметрового арктичного ссавця завважки тонну. Де його знайшов Претвич і чому надурив стількох коронованих осіб — так і залишиться таємницею.

Корови і книжки

Смерть Бернарда Претвича теж не минула без містики. У Теребовлі, де він саме був старостою, раптово знепритомнів. Кровопускання не допомогло. Два роки спав непробудним сном — як у казках. Поховати себе заповів у Шарівці. Довелося виконувати останнє прохання — труну везли в січневий мороз засніженими подільськими дорогами сто з гаком кілометрів.

Його старший син Войцех помер немовлям. Молодший Яків1543–1613 любив Шарівку так само щиро, як і батько. Ймовірно, саме він обніс оборонним муром усе поселення. Це сталося після нападу татар, коли вони забрали в полон 112 людей і залишили цілими тільки три вбогі хати.

У 1578-му сейм підтвердив: Шарівка належатиме Претвичам довіку. Яків став кам’янецьким каштеляном, потім — подільським воєводою. Але й далі жив у Шарівці, там приймав гостей. Навіть виступив третейським суддею у справі про сварку козацького ватажка Григорія Лободи з дружиною, яку той свого часу вкрав у його сусідки пані Оборської.

Претвич-молодший також заклав тут домініканський монастир. Дерев’яний храм у містечку вже був. Незабаром з’явився і мурований. Наступні господарі не шкодували пожертв на обитель. Також монастир мав у власності село Голохвасти із 157 жителями, корчмою, винокурнею і млином. Однак із часом він занепадав. На початку ХІХ століття там жило тільки двоє ченців, а бібліотека налічувала якихось 69 книжок. При тому, що великої рогатої худоби монахи мали 167 голів. 

Жорстокі боржники

Наприкінці XVI століття Софія Претвич — праправнучка Бернарда — вийшла заміж за райгородського та теребовлянського старосту Петра Дульського. Шарівка й околиці надовго потрапили до цього роду.

Летичівський стольник Ігнатій Дульський1720–1790 приймав у домініканському костелі останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського, який повертався з Кам’янця. Шарівка на той час уже мала статус містечка. Перед цим він наказав розписати інтер’єри храму — роботою займався монах-тринітарій Ян Прахтль із Браїлова. А ще встановив мармурову таблицю на честь фундатора — Якова Претвича. Її прикрашали зображення лицаря в обладунках із виголеною на польський манер головою та Генія і Сатурна — алегорії часу. Епітафія зникла в середині ХІХ століття.

Дульський не був аж таким багатієм: одне містечко та понад десяток сіл, 2 347 селян. Втім одна річ — факти, а інша — наша інтерпретація. Ігнатій вважав себе найбільшим польським магнатом. Свою резиденцію переніс до села Вербка. Там його ще довго пам’ятали як пана, який вирізнявся нечуваною жорстокістю до своїх кріпаків.  

Свого сина Юзефароки життя невідомі Ігнатій Дульський відправив вчитися до Варшави. Коли той повернувся до родинного містечка, звів для себе одноповерховий класицистичний палацик. Скромний тільки ззовні — меблі привіз з-за кордону.

На всю цю розкіш Юзеф не мав грошей — вліз у велетенські борги. Тоді поїхав до графа Румянцева просити заступництва у фельдмаршала Репніна, на той час генерал-губернатора Литви. Російська аристократія посприяла, як могла: борги Дульського перерахували ще раз. І виявилося, що він винен не 352 тисячі злотих, як вважав, а 864 тисячі. Тоді Дульський помчав до Гродна, де перебував польський король Станіслав Август. Він змилостивився і таки надав потрібну суму.

Його син Антоній1780–1835 задля розваги стріляв по кріпаках, неначе вони куріпки. Настоятеля монастиря у білій ризі посадив в бочку зі смолою, а юдея-орендаря, який насмілився не послухатися пана, примусом тягнув за собою на диких жеребцях під час перегонів. Маєток він отримав вже порізаний, значно менший. А от борги суттєво збільшив. Після його смерті Шарівку продали з аукціону. Ліквідаційна комісія ще довго й марно намагалася вибити гроші з нащадків Дульських.

Рештки колишньої слави

Сьогодні Шарівка, як і колись, оточена невисокими пагорбами та водами. Із трьох боків села — велетенські ставки на крихітній річці Ушиці. Де багато води, там багато гусей. Коли років 17 тому вперше довелося шукати у плутаних вуличках церкву-фортецю, селяни вказали дорогу так: "Їдьте до повороту, де гуси, а там — праворуч". Гуси були на всіх поворотах, крім потрібного.

Фортифікована колись святиня стоїть неподалік озер та здичавілого 12-гектарного панського парку. Після польського повстання 1831-го її віддали православним та освятили на честь Покрови. Щоб нічого не нагадувало про "неправильну" конфесію, замурували готичні прорізи й облаштували новий дах із низьким шатром. Для католиків звели костел Матері Божої Пресвятого Розарію, помітно скромніший.

"Із давніх пам’яток залишився домініканський костел, перероблений на церкву, — писав краєзнавець Антоній Ролле1830–1894. — Смутно та брудно виглядає він. Дзвіниця при брамі незакінчена, поряд — руїни кляштора. Всередині теж зміни: надгробок Претвича забілили, фрески на стінах — також. Лише склепінь не торкалися — і за це вже хвала Богу".

Храм настільки замучили перебудовами, що уявити, яким він був колись, неможливо. Монументально пам’ятка виглядає хіба що з боку закинутого католицького цвинтаря біля ґрунтової дороги на Сутківці. Посеред поховань стоїть пізньобарокова фігура Мадонни. А ще впадає у вічі високий хрест на могилі якогось Анджея Малуя1798–1857. Церква, костел і ці давні надгробки — певно, все, що пам’ятає минуле Шарівки. Місця, де жив мисливець на єдинорогів.