Минуле, яке не минає. Сто років Іванни Пшепюрської-Мащак

24 лютого 2022 року. У невеличкому помешканні в західному Лондоні старенька пані весь день не відриває очей від екрана телевізора. Вона пильно стежить за останніми новинами з охопленої російським вторгненням України. За вікнами її квартири на горішньому поверсі чотириповерхового будинку звичний триб життя. По заповненій торговими будками Портобелло-роуд сновигають юрби туристів, розглядаючи крам. Тепер цю вулицю, відому своїм антикварним ринком, зараховують до фешенебельних районів міста. Але в середині 1960-х, коли Іванна замешкала тут з чоловіком Володимиром, Портобелло був районом нетрів, що давав притулок для нижчих соціальних верств робітничого класу. Тоді вона приїхала до Великобританії у відпустку на кілька днів і залишилася тут назавжди.

"Чи можна відгадати свою долю, чи вибрати її?", ніби запитувала сама себе, згадуючи той переїзд.

7 липня 1930 року. Шестирічна Івася сидить на сходах плебанії у Хороброві дивлячись на ранкове сонце. Як розповіли їй сусідські діти, сьогодні на її іменини, на Івана Купала сонце неодмінно має купатися і тепер вона конче мусить це побачити. "Як ся маш, малютка?", — гукає, привітно махаючи рукою, поважний пан у бричці. Бричка, запряжена парою гарних коней, котиться брукованим гостинцем в напрямку до повітового Сокаля. Коні — особлива пристрасть пана, що сидить у бричці. Він Станіслав-Вінцент Крушевський, хоробрівський дідич і патрон парафії. Кілька років тому Іванчин тато, греко-католицький священник Осип Пшепюрський став парохом Хороброва лише після його схвалення. За звичаєм він раз на рік, на Різдвяні свята відвідує пана Крушевського у його маєтку на околиці села. Так само раз на рік, уже на Великдень, дідич приходить в гості у дім панотця.

Отця Пшепюрського як "ксьондза з польським прізвищем" сільська громада спершу прийняла вороже. Ситуація змінилася, коли стало відомо, що отець був капеланом Української Галицької Армії під час польсько-української війни. Ще більшого авторитету о. Осип заслужив після того, як врятував село від пацифікації 1930 року. "Єгомосць"так по-місцевому називали священника ходив просити дідича, аби той не допустив проведення каральної акції у Хороброві.

18 грудня 1933 року. Мама проводить в хоробрівській читальні репетицію вистави до свята Миколая. "Добродійка Ірена", як шанобливо звертаються до неї селяни, випускниця вчительської семінарії та Музичного інституту у Львові, активно зайнялась просвітництвом та влаштуванням культурного життя парафіян свого чоловіка. На чолі осередку "Союзу українок" пані Пшепюрська організувала куховарські курси, навчаючи місцевих жінок як готувати невідому доти городину: цвітну капусту, кольрабі та спаржеву квасолю, як варити повидло та випікати торти й печиво.

<p>Іванна Мащак, 1943 рік</p>

Справжньою подією для всієї округи стала постановка в читальні "Просвіти" опери Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм". Їмосць навчала акторів-аматорів ролей музичних партій та акомпанувала їм на сцені. Для цього члени "оперного ансамблю" власноруч перенесли фортепіано з плебанії до читальнянської салі.

Поки мами немає вдома, Івася намагається зігріти подаровану вуйком ляльку, тулячи її до грубки. До хати заходить стара Гандзиха. Розговорившись, вона, між іншим, питає дівчинку: "Що там тобі мама під подушку дала?" Здивована Іванка заперечує: подарунки під подушку на Миколая приносить ангел, а не мама. Але посіяний в душі сумнів не дає спокою. Після недовгих пошуків дівчинка з допомогою цікавої сусіди знаходить приготовлені пакунки. "Цим розвінчанням закінчилося для мене дитинство", — згадуватиме з усмішкою Іванна через багато десятиліть.

Дитячі роки на все життя залишаться найщасливішим періодом її життя, а Хоробрів — найріднішим місцем у світі.

18 жовтня 1943 року. Іванка, ще не до кінця одужавши від застуди, лежить на канапі в кухні — єдиному теплому приміщенні будинку у містечку Зборові на Тернопільщині. Після закінчення Торговельної школи дівчина працює тут у відділі Ревізійного союзу. Раптом за вікном вона чує голоси мами й брата Юрка. Іванка вибігає їм назустріч та завмирає на порозі, бачачи одягнену у весь чорний одяг маму. Дочка промовляє до неї лиш одне слово: Хто? — Миросьо. Найстарший Іванчин брат — Мирослав Пешепюрський загинув тиждень перед тим. Боївкарі польського підпілля з кулемета обстріляли фіру з українськими волосними урядниками по дорозі у недалекий Крилів на кордоні Холмщини і Галичини. Беззбройні, не маючи змоги оборонитися, спробували врятуватися втечею. Пораненого 24-річного секретаря волості Мирослава один із нападників добив пострілом в голову.

Ця подія не просто приголомшила, а сколихнула цілу округу. Мирослав впав однією з перших жертв польсько-українського кровопролиття на цьому терені. На вічний спочинок сина свого пароха проводжала уся хоробрівська громада. Коли середній син Всеволод у відчаї скаже, що вбивство брата має бути відплаченим, мама відповість словами, що їх дочка пам’ятатиме все життя: "Діти, одне вас прошу — ніколи не мстіть, пан Біг на небі все заплатить".

Мирославова смерть стала першою, але не останньою великою трагедією в родині Пшепюрських. Менш ніж через рік, в липні 1944 року у великій битві під Бродами загине наймолодший Іванчин брат — Юрко. Після закінчення гімназії він добровольцем пішов до дивізії "Галичина". Українське формування воювало на боці Третього Рейху проти Червоної армії на Східному фронті Другої світової війни. Після жорстоких репресій та масових розстрілів в період першої радянської окупації населення Галичини будь-якою ціною не хотіло повернення комуністичного режиму.

5 травня 1946 року. Вночі до хати хоробрівського пароха заходять знайомі повстанці зі звісткою, що вранці поляки разом з більшовиками виселятимуть село. Іванка, тісно пов’язана з підпіллям, тільки недавно повернулася з львівської в’язниці й мусить негайно покинути дім. Над ранок діставшись сусіднього Угринова вона дізнається, що Хоробрів вже обступили радянські прикордонники та солдати польського війська. Оголошено, що наступного дня його жителі мусять виїздити до Совєтського Союзу. Долею випадку Іванчині батьки того ж дня змогли вийти з села, залишивши вдома всі пожитки. Вночі зі сторони Хороброва видніє заграва, доходить стрілянина і чути вибухи. Стрільці відділу УПА, серед яких брат Всеволод, здійснили напад на Хоробрів, щоб вчинити опір депортації. Щоправда, це лише на короткий час змогло затримати неминуче виселення.

Липень 1946 року. Іванка, крадучись добре знаною стежкою поза порожніми хатами з забитими дошками дверима і вибитими шибами зустрічає знайомого хлопчика. Це семирічний Ростик Комарчевський. Його родина серед тих кількох, які на деякий час змогли уникнути виселення і залишилися у своїх домівках.

З допомогою сусідки Сполітакевичевої Маньки Іванка востаннє потрапляє до хати, де пройшло її дитинство. Паростки картоплі з підвальних віконець плетуться муром на два метри вгору, а трава довкола сягає пояса. В цілковито спустошеній хаті дівчина побачить єдиний предмет колишнього інтер’єру — великий образ у золотій рамі з зображенням Ісуса Христа, прострілений кулями навколо голови.

Коли вона через багато десятиліть знову повернеться на батьківщину, то на місці хати стоятиме будинок культури під назвою клуб, саме село називатиметься Правда, і майже ніхто з його нових жителів вже не зможе її впізнати.

Грудень 1951 року. Іванка сидить на дошках нар у напівтемному бараку. Вона  голодна й змучена після цілого дня важкої праці на шурфах — довбання ям тяжким ломом у замерзлій землі, під якою поклади каситериту й урану. Жіночий табір політв’язнів в Хеніканджі на Колимі — підрозділ ГУЛАГУ посиленого режиму. Він на так званому "штрафному пайку". Це означає, що і так невеликі табірні порції хліба, які вимірюють за виробником праці, тут ще менші.

Запах хліба повсюдно переслідує Іванну, але відчуття голоду стає особливо нестерпним, коли хтось отримує з дому посилку. В такі моменти вона завжди намагається виходити з барака.

На нарах навпроти львів’янка Юлія Паньків розпаковує посилку і ділиться одержаними харчами з кількома найближчими подругами. Іванка, як не старається, не може відірвати очей від кусочка хліба з цибулею в Юлиних руках. Завваживши це, ледь знайома каторжанка простягає цей шматок хліба зі словами: "Бери". Це мовби відразу повертає Іванку до дійсності, вона заперечливо махає головою. "Бери, поки даю", — рішучим тоном повторює співтабірниця. Взявши хліб і подякувавши, вона миттю вибігає з барака. Надворі Іванка не стримує сліз, вона плаче від сорому і від вдячності.

Липень 1991 року. Шістдесятишестирічна Іванна після участі у Всесвітньому конгресі українських політв’язнів у Києві на кілька днів приїжджає до Львова щоб побачитися з подругами по Колимі. Вперше після звільнення вона зустрічає тут і Юлію Паньків. До проголошення Акта Незалежності України залишається менш як два місяці. Через два дні після цієї радісної й зворушливої для "ворогів совєтського народу" події підпільниця ОУН "Христя" напише в листі до подруги в Лондон:

"Боже, яка я рада, що ми побачились! Бог Всемогучий добрий для мене, що я дожила до такого. Тепер подвійно вдячна Богові, що дожила до 24 серпня. Вітаю тебе, Влодка, Славка (Гавриха) і всіх вас там, так тепер далеко, з цією подією!

Вчера на мітингу під оперним театром ти була зі мною (я була хіба лиш з моїми померлими трагічно татом, братом і матір'ю, яка так хотіла дожити до цього моменту). Була разом із тими, що полягли за цей Момент. А їх незчисленна кількість!

Йшла сама і до кожного усміхалась. Всі незнайомі стали рідними і близькими, бо це мій народ. Одне лиш прошу в Бога, щоб це нове покоління всеціло зрозуміло вартість моменту, і віддало себе для нього…

Рідна, писатиму про все, що буде творитись. Ще раз Слава Україні!"

Ці рядки стануть останніми у їхній довгій історії листування. Менш ніж через місяць, 16 вересня 1991 року Юлія Паньків помре.

23 лютого 1948 року. Черговий допит для Іванни здається легшим, ніж попередні. Цього разу її не б’ють по лиці й не змушують сидіти на гаку під стіною з витягнутими ногами чи годинами стояти з піднятими догори руками. Вона сидить у кріслі в кабінеті слідчого Мокотовіської в'язниці  у Варшаві. Перед її очима сліпуче світло і щоразу одні й ті самі питання. Старшину Міністерства громадської безпеки Леона Мідро найбільше цікавить постать "Ореста" — командира групи УПА "Сян", яка діяла на території Польщі, Мирослава Онишкевича. Допит триває більше, ніж дві доби. Арештантка втрачає відчуття реальності, вона марить, перестає чути голоси й бачить лише невиразні тіні. Вона прокинеться лежачи на підлозі вже в камері після уколу в’язничного лікаря. Тоді в тюрмі Іванна й гадки не має, що очільник ОУН, референт Служби безпеки "Зенон", чиї доручення вона не раз виконувала, насправді завербований агент польських органів держбезпеки. Через низку його провокацій вся мережа українського підпілля у Польщі зазнає непоправних втрат.

11 січня 1948 року. В стодолі у селі Ґудзики на Східних Прусах Іванна зустрічає свого нареченого "Клена", перед тим отримавши від нього письмову вістку. Щастя — коротка мить радісної зустрічі. Василь Юрків, референт СБ ОУН разом з групою в складі 17 підпільників перейшов із Закерзоння на "повернені землі". За допомогою переселених сюди раніше українців повстанці мають намір легалізуватися під фіктивними документами. Іванка обіцяє зробити все можливе, щоб роздобути хоч якусь посвідку. Знайомий в міській управі погоджується дістати бланк з печаткою для реєстрації. Залишається найскладніше — зробити фото для документа. Іванчин тато, який тепер служить в костелі у містечку Гіжицьк, також нічим не може зарадити, але погоджується повінчати наречених.

Повертаючись додому заклопотана Іванна ще не знає, що документи не знадобляться. На той час вже готова санкція на її арешт, а "Клена" разом з кількома товаришами невдовзі схоплять у криївці під час облави польського УБУправління безпеки. Всі роки ув’язнення і каторги в колимських таборах Іванна згадуватиме пережиті з "Кленом" щасливі хвилини та продовжуватиме вірити в зустріч. Тільки вийшовши на волю вона дізнається, що за вироком військового суду в Ольштині Василя Юрківа розстріляли ще 21 серпня 1948 року. Але ж любов не знає смерті.

<p>Всеволод Пшепюрський (1921-1998), член реферантури СБ ОУН на Закерзонні, засуджений на 25 років концтаборів</p>

Березень 1954 року. Рік після кончини Сталіна, в системі ГУЛАГу триває відносна лібералізація табірного режиму. Після тяжкої праці на копальні Хеніканджі Іванну як "іностранку", тобто громадянку Польщі, перевозять в Магадан. В той самий час тут формують і чоловічий етап. Між жіночою і чоловічою зонами огороджена колючим дротом "запретна зона", тому будь-які контакти між в’язнями неможливі. Після зміни місця відбування покарання каторжанки мають пройти звичну процедуру — їх фотографують і знімають відбитки пальців. Для цього жінок ведуть в спеціальне приміщення, розташоване в чоловічій зоні. Іванка не вірить своїм очам, коли до неї раптом підбігає брат Всеволод. Востаннє дівчина бачила його п’ять років тому в Куйбишеві на етапі до Новосибірська. Знала тільки, що засуджений на 25 років, він також десь в колимських таборах. Дико (так домашні змалку кликали Всеволодика) встигає лише обійняти свою маленьку Асю, перед тим як його відтягне конвой. Тепер вона знає головне — брат живий. Згодом через в’язничну пошту дізнається, що Всеволода відправляють етапом на материк. Її ж залишають на Магадані й привозять в каторжний табір Вакханка. Перший раз за весь час ув’язнення в її голові мимоволі назріває думка, що напевне ніколи вже не вийде з Колими. Згадує, як відвідувала в лагерному стаціонарі ще в Хеніканджі  подругу Катю Трейман, цілковито виснажену і вже дуже слабку. За кілька днів перед смертю подруги почула від неї: "Иваночка, какой смысл умирать перед свободой?". До закінчення десятирічного терміну засудження вона не дожила всього три місяці. Цей спогад дивним чином нагадує Іванні про те, що вона мусить вижити та побачити волю.

Вересень 1955 року. Холодного осіннього ранку Іванна стукає у двері будинку в селі Сроково Ольштинського воєводства на північному кордоні Польщі. Сюди під час операції "Вісла" в червні 1947 року польська влада депортувала родину Пшепюрських. Увійшовши до кухні жінку мовби огортає запах святвечірніх грибів і борщу — тут її заарештували саме на Щедрий вечір 1948 року. Посеред кімнати одягаючись стоїть босоніж зовсім сива мама. За більш, ніж вісім років розлуки тепер вона видається доньці дуже старенькою, хоч їй всього шістдесят два роки. Жінка піднімає голову й скрикує: "Ася!". В обіймах доньки мама плаче від радості, а Іванка не може видушити ні сльозинки. Вона більше не вміє плакати. Від мами дізнається, що від серцевого нападу, два місяці не діждавшись доньчиного повернення, помер тато. Його не стало 10 липня, за день до тридцятого Іванчиного дня народження. Трохи менше як за рік до материного дому повернеться й Іванчин брат Всеволод.

Липень 2023 року. На Лондонському арт бієнале представлено роботи 400 сучасних художників з 80 країн світу. Один з головних заходів у світі сучасного мистецтва відвідують тисячі поціновувачів мистецтва. Серед конкурсних робіт проєкт віртуальної реальності "Тисяча голосів" — історія української художниці-акварелістки, однієї з тих, яка змогла пережити ГУЛАГ. Кожен з відвідувачів у віртуальному просторі може пройти шлях ув’язненої, відкриваючи для себе моменти подорожі ув’язненої через Сибір до Магадану, сцени допитів, транспортування потягом у невідоме, короткі зупинки в одному з транзитних таборів, у яких її утримували, небезпечна мандрівка баржею Охотським морем і, нарешті, прибуття до нескінченного снігового простору на береги Магадану.

Та найбільший захват присутніх викликає візит героїні проєкту 98-річної Іванни Пшепюрської-Мащак, яка пригадує, як 11 квітня 1949 року їй зачитали вирок суду: десять років таборів і застерігає, що не вважає себе героєм, бо "ми просто хотіли Незалежної України". Тендітна жінка, за скромною постаттю якої карколомний шлях довжиною десятки тисяч кілометрів і неймовірне життя тривалістю ціле століття.