"Мене колись відправляли в Сибір — назавжди. Але ось я в Києві"

Заручниця історичних перипетій

— Чекала повернення мами з нетерпінням, але десь у глибині душі ховався страх: яка буде ця мама? Чи буду її любити? Чи буде вона мене любити так, як люблять бабця і тета Марійка? Не можу про те нікому сказати, ні з ким поділитися своїми тривогами. Адже приїжджає така очікувана мама. І от мама нарешті приїхала в Комарно в Розливку! Зустрічаю її на подвір’ї. Вона дуже гарна, в красивому плащі, капелюсі — кидаюся їй на шию… і в одну мить увесь світ для мене змінився, перестали існувати бабця, тета… нема нікого, є тільки моя Мама. Не хочу залишатися в Комарні, не хочу ходити до школи, не хочу жити з бабусею — хочу до мами. Не хочу родичів, сусідів, які прийшли привітати… Навіть проскакує думка: якби не вони всі, то я б завжди була з мамою, вона взяла б мене на Сибір, — так про весну 1956 року згадує пані Марта, дочка Ольги Ленець. 

У долі Ольги Ленець відобразилась буремність часу і регіону, в якому вона жила. Народилася 1913 року у Комарні на Львівщині, в сім’ї рільника. Закінчивши початкову школу в рідному містечку, навчалася у Львові в гімназії Василіянок.

У 24 роки Ольга вийшла заміж за лікаря Володимира Ленця. Молодий чоловік тоді саме проходив у Львові лікарську практику, а його дружина все ще жила в Комарні. В кінці 1930-х у містечку було чимало інтелігенції і вирувало товариське життя. Працювала "Просвіта", діяли спортивні товариства "Сокіл", "Хуртовина". Характерно для заходу України багато молоді симпатизувало націоналістичним ідеям, молоді люди долучались до ОУН. 

Володимир Ленець не був винятком.  Після розколу ОУН він залишився в групі Андрія Мельника. Тоді в регіоні панувала боротьба "всіх проти всіх", а насильство між ідеологічними супротивниками було нормою. У Холмі на Володимира напали — поранили ножем у спину, коли він ввечері з дружиною повертався з кіно. Згодом "бандерівці", відповідальні за цей напад, визнали помилку. Адже тоді Ленець вже відійшов від політики, присвятивши себе лікарській справі. 

Сімейне життя в молодих людей на тлі жорстокої війни не склалося. Донька подружжя Ленців, пані Марта, сьогодні розповідає: 

— Про всі події, які відбувалися у Радянській Україні — Голодомор, репресії, — батькам було відомо і перед приходом "перших совєтів" 1939 року. Сім’я (в 1938 році народилася моя сестра Христина) разом з іншими комарянцями виїхала на Холмщину. Батько дістав роботу лікаря у Холмі, де пропрацював до 1942 року. В 1942-му його перевели на роботу в Станіславі, а в 1943-му — в Городенку, де він працював до 1944 року. Про батька знаю мало, я його не пам’ятала, і коли в підлітковому віці дізналася, що в нього є друга сім’я, ним не цікавилася. Надто болючою для мене була травма, яку він наніс мамі, хоча вона вважала, що у всьому винна війна. В 1944 році він як лікар вступив до дивізії СС "Галичина", і разом з госпіталем дивізії відступив на захід (в Угорщину), а мама переїхала в Станіслав до сестри Марії Терпиляк. Мама розказувала, що коли відступали дивізійники, батько прислав по маму незнайомого їй німецького офіцера, щоб той забрав її з дітьми. Мама побоялась (фактично вже під кулями) їхати в невідоме з двома маленькими дітьми і незнайомим німцем. Подальшої детальної долі батька не знаю, крім того, що він опинився в Америці, де мав іншу сім’ю. Ми з ним контактів не підтримували і про нього вдома не говорили.

Згодом, щоб бути ближче до батьків, Ольга повернулася зі Станіслава, де жила з сестрою Марією Терпиляк, до Львова. Облаштувала в орендованій кімнаті в помешканні по вулиці Кармелюка, 12 у квартирі Зенона Тимкевича. Окрім Ольги Ленець, в квартирі прожили ще декілька жінок. Господар помешкання ремонтував радіо-апаратуру. В 1946 році Тимкевича неочікувано арештували. Як згодом вияснилось, помешкання майстра було законспірованою квартирою ОУН. 

Саме від арешту господаря квартири Зенона Тимкевича, судячи із нещодавно віднайдених архівних документів Міністерства внутрішніх справ СРСР, над Ольгою Ленець та її сім’єю почали збиратися грозові хмари, про які вона ще не здогадувалася.

З протоколу допиту Зенона Тимкевича 29 вересня 1946 року російською мовою: 

"В мене на квартирі проживає сусідка Ленець Ольга Іванівна. В неї є родичі в місті Станіславі, по прізвищу Терпиляк. Наскільки я знаю, Терпиляк працював агрономом, протягом останнього часу був паралізованим. Декілька разів в 1946 році зі Станіслава до Львова Терпиляк надсилав листи для Ольги Ленець. Їх привозив монах на ім’я Іван. Він часто бував в Станіславі на квартирі Терпиляка і дружив з ними. Його фамілію знає проживаючий в місті Львові колишній монах Байрак Славко, який заходив на квартиру Ленець Ольги, і там зустрічався з отцем Іваном. Мені відомо, що Ленець розмовляла з отцем Іваном щодо його виїзду за кордон і просила поцікавитись про її чоловіка, який евакуювався з госпіталем в Угорщину. Він обіцяв це зробити, і з їхньої розмови я зрозумів, що отець знає чоловіка Ленець, оскільки останній був лікарем в Станіславі і прибув з-за кордону в період німецької окупації. В місті Станіславі в той час проживав отець Іван, який навідувався до родичів Ленець, Терпиляків. Варто вказати, що якийсь із родичів Ольги Ленець, Тершаковець, імені якого я не знаю, був представником управи волості, здається, в місті Щирець, а нині один із відомих керівників банд УПА, які діють у Стрийському районі. Зараз вони, здається, знаходяться на польсько-українському кордоні". 

Радянські спецслужби почали вибудовувати навколо Ольги Ленець теорії націоналістичних змов. Її донька переконана, що це цілковитий абсурд:

— Мамі, залишившись самою з двома маленькими дітьми, було не до політики. Господарство в Комарні зруйновано, батьки поважного віку, в сестер свої гризоти, про долю чоловіка нічого не знає, спеціальності як такої нема. Живе в середовищі, де свіжа пам’ять про трагедію, в яку обернувся для Західної України "золотий вересень" 1939 року. Повітря просякнуте страхом і ворожістю до влади, що прийшла. Думаю, що основні звинувачення проти мами чекісти почерпнули з допиту Тимкевича. Якими методами користувалися при допиті можна тільки догадуватися.

Такий підхід не був поодиноким. Регіон, який щойно анексувала радянська імперія і в якому все ще лунали відголоски військового спротиву українських націоналістів проти радянських загарбників, піддали жорстокій "совєтизації". Викорінення будь-якого натяку на національне підпілля було одним із ключових завдань нової влади. Масова ліквідація підпілля і депортація десятків тисяч людей із заходу України була логічним наслідком "совєтизації". Сім’я Ленець мала стати однією із жертв нового радянського ладу.

Судячи з документів, радянські слідчі не могли повірити, що Ольга Ленець, яка була одружена з дивізійником, і тимчасово проживала на конспіративній квартирі у Львові, була родичкою дотичних до ОУН людей, може бути "невинною" перед радянською владою. Такі збіги обставин в системі "диктатури пролетаріату" жорстоко карали. 

Рішення оперуповноваженого УМДБ у Львівській області капітана Потапцева від 30 січня 1950 року стало причиною драми для матері двох дівчат: "В місті Львові по вулиці Кривоноса 33, кв. 2 проживає активний бандопосібник ОУН Ленець Ольга Іванівна, яка з 1944 по 1946 рік проживала у місті Львові на конспіративний квартирі підпілля ОУН, господарем квартири являвся Тимкевич Зенон. Ленець на зазначеній квартирі мала зустрічі з учасниками ОУН, зокрема з монахом по імені Іван, який за завданням підпілля в 1946 році нелегально виїхав в англо-американську зону окупації Німеччини.  При виїзді вищевказаного нелегала Ленець просила останнього зв’язатись з її чоловіком кадровим націоналістом, колишнім офіцером "СС" дивізії Галичина, який в 1944 році втік разом з німцями. Після арешту в 1946 році Тимкевича, Ленець втекла в місто Станіслав, де проживала без конкретного заняття до 1950 року січня місяця. В січні місяці прибула в місто Львів і проживає на вулиці Кривоноса, дім 33, кв. 2. Вищевказане підтверджується арештованим Тимкевичем і оперативними документами. В відповідності з наказом МДБ СРСР № 00386 від 20 жовтня 1948 року виселити в віддалені міста Радянського Союзу, власність конфіскувати. Справу направити на розгляд Особливого Засідання при МДБ СРСР". 

20 травня в цій історії поставили формальну крапку, відбулося засідання при Міністерстві державної безпеки. Ольгу Ленець визнали "посібницею банд ОУН". Її майно конфіскували, а саму Ольгу разом зі старшою дочкою Христиною, якій було 13 років, постановили виселити в спецпоселення у Сибір. Молодша дочка Марта залишилась в Комарні з дідом і бабусею.

Вічність тривалістю в шість років

Старша донька Христина згадувала: "Вивезли нас з мамою  в травні 1950-го року, забирали вночі, завезли на пересильний пункт, що знаходився по вулиці 700-річчя Львовапроспект В’ячеслава Чорновола, тримали десь 2—3 тижні, точно не пам’ятаю, в камерах було багато людей. З пересильного пункту нас у товарних вагонах, під конвоєм, відправили в Сибір. З обидвох сторін вагону були нари, по середині "параша", їли те, що мали з собою, крім того, на станціях, де зупинявся поїзд, жінок, які були з дітьми, водили за кип’ятком і якоюсь "похльобкою". Їхали близько трьох тижнів в Томську область, район Асіно, а звідти на катері нас повезли в посьолок Чорний Яр, там нас усіх поселили в дерев’яні бараки, були з нами кілька львівських родин, серед нас був і Тарас Мигаль. Я пішла в п’ятий клас. Бабця весь час посилала нам посилки, за ними мама мусіла ходити пішки майже десять кілометрів через тайгу в районний центр  Малинівку".

На засланні Ольга Ленець справді керувалась "настановою" слідчого: "Пам’ятай, ти не засуджена, а переселенка". Парадокс, але в тій ситуації такий статус надавав певні права. Попри постійний тиск адміністрації спецпоселення, Ольга відмовлялася виконувати роботу в лісі. Зрештою, її законні вимоги були виконані і жінка отримала роботу в дитячому будинку в селі Чердати, вела трудове навчання. Там Ольга Ленець пропрацювала майже п’ять років.

Христина Ленець так описувала їхній побут: "Жили ми в господарів Рижових, вони до нас дуже добре ставилися, допомагали чим могли, ставилися як до рідних. Все нас потішали, говорили, що нас привезли на обжиті місця, до людей, бо як колись розкуркулювали сибіряків, то везли по річці в тайгу, ставили стовп з написом посьолок такий-то і "вигружали" людей. Вони викопували землянки, полювали, ловили рибу, здоровіші та сильніші виживали, а більшість гинули. Взагалі сибіряки дуже добрі люди. В Чердатах українців було мало, було багато латишів, литовців, естонців. Там нам було відносно непогано, але мама дуже тужила за рідними. Коли, після смерті Сталіна, мене і мою товаришку відправлями з Томська до Львова, то відпроваджували нас усі українці, всі дуже плакали".

Радісну звістку про смерть Сталіна жінка довідалася від п’яного сільського міліціонера, який захмелілим голосом того зимово-весняного дня 1953 року, сидячи на снігу довірливо поділився: "Скоро вас відпустять, побачиш!". Чекати  насправді довелося ще три роки. Але після шести років заслання і вибухового ХХ з’їзду партії Ольга Ленець справді змогла повернутися додому, де її чекала молодша дочка Марта, якій вже виповнилось 15 років. 

"Вам буде соромно за це колись"

Навряд чи Ольга Ленець могла собі уявити, з якого приводу відбудеться її наступна зустріч зі слідчими. З часу її повернення в Україну минуло 15 років і тепер вона жила з сім’єю своєї доньки Марти в Києві. На початку 1971 року слідчі прийшли з обшуками до її чоловіка — Івана Дзюби, одного з лідерів і безумовних авторитетів когорти української інтелігенції, яку назвали "шістдесятниками". Марта та Іван познайомилися у Львові 1962 року, згодом у них народилася дочка Олена. Подружжя замешкало в Києві на Повітрофлотському проспекті. За словами Марти, Ольга сприймала зятя "як сина".

Іван Дзюба пройшов шлях від захопленого комсомольського активіста до автора ключового тексту українського дисидентського руху "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Його часті публічні виступи з критикою партійної політики чи національного питання, спроба промови на прем’єрі "Тіней забутих предків" в кінотеатрі "Україна" у вересні 1965-го, не могли обійтися без наслідків. Врешті, терпець радянської влади луснув на початку 1970-х років. 

Тоді заарештували десятки дисидентів, постукали слідчі й у двері помешкання на Повітрофлотському проспекті. Обшук тривав понад добу. В якусь мить слідчі зробили перерву. Ольга Ленець не відмовила їм у гарячому чаї. Це викликало в агентів сум’яття. Пані Марта пригадує:

— Серед ночізгідно з протоколом, обшук тривав від 13.20 до 9.00 наступного дня вони попросили в мами дозволу чаю попити. Мама каже: "А ви чого мене питаєте? Ви розпоряджаєтесь в хаті і мене ще щось питаєте?!". Вони: "Це одне, а за чай ми повинні запитати дозволу. Бо в Стуса нам не дозволили". Мама каже: "Я вам дозволяю. Беріть". Один із тих хлопців здивувався, це на нього справило враження. Питає: "А чому ви так дозволяєте?". Мама каже: "Бо мені вас шкода. Вам буде соромно за це колись. Он я — їхала колись на довічне поселення в Сибір, а тепер, бачите, — в Києві живу".

Тоді слідчі отримали те, чого прагнули. Івана Дзюбу арештували, попереду були драматичні місяці невизначеності і напруги. Після понад річного перебування у слідчій в’язниці і суду Івана Дзюбу відпустили. Для сім’ї Ленець-Дзюба настали часи відносної свободи і життя під спостереженням КДБ. 

Ольга Ленець решту життя прожила разом з дочкою, до власної смерті у 1982 році. Бодай часткова справедливість була відновлена вже після здобуття Україною незалежності, коли Ольгу Ленець і її дочку Христину офіційно реабілітували.