Машина часу Ради Лисенко

Вогонь Аріадни

Невпевнено тупцюю у коридорі. Шукаю, які з дверей ведуть до квартири Ради Лисенко, де вона мешкає з донькою Наталею та собакою Жужею. У цей час коридор накриває хвиля фортепіанної музики, яка розвіює усі сумніви.

— Це п’єса, яку грав Чайковський Лисенку, коли приїжджав до нього в гості, — за кілька хвилин розповідає пані Рада, відчинивши двері й запросивши до помешкання. Зустрічає нас як добрих друзів: обіймає, тисне руки, але водночас дивується, що її історія може ще когось цікавити.  

— Ну що я можу такого цікавого про себе розповісти? — сміється вона і запрошує до великої кімнати, стіни якої густо завішані картинами й фотографіями. На них — важливі події й обличчя рідних людей. Цінні спогади, що складаються в єдину історію завдовжки століття. Століття Аріадни.

На момент нашої зустрічі пані Раді було 96 років. Уся її постава, сміх та рухи сповнені вітальности й вогню. Того особливого вогню, про який вона сама неодноразово згадує, коли говорить про музику.

— Можна мати ідеальний слух, талант, грати професійно, але якщо немає вогню — то все!  — різко стискає руку в кулак і заходиться сміхом. Рада Лисенко взагалі багато сміється — щиро, від душі. Навіть коли йдеться про складні, а то й болісні спогади.

У вітальні, де ми п’ємо каву зі згущеним молоком, панує січневий присмерк. Біля вікна, за яким розкинулася Києво-Печерська лавра, стоїть чорний рояль фірми C. Bechstein. Інструмент не належав Миколі Лисенку, але роялі цієї фірми композитор дуже любив. 

— Я граю на ньому й можу уявити, як такими самими клавішами бігали пальці Миколи Віталійовича, — усміхається піаністка.

Вона ніколи не бачила діда, але завжди відчувала його присутність у своєму житті. А ще засвоїла від нього основний урок — мати чітку позицію і бути готовою її відстоювати.

Пані Аріадна сідає за рояль, щоби зіграти нам кілька композицій. На тлі вікна проступає її чіткий силует — висока зачіска, строгий профіль, комірець блузки — над вишитою дрібними квітками кофтою. Увагу привертають руки, які здаються легкими й невагомими, щойно торкаються клавіш рояля. Наче дві птахи зійшлися у дивовижному танці.

Коли мелодія стихає, піаністка усміхається і кілька секунд ніжно гладить блискучу кришку рояля.

— Це моя машина часу, — киває на інструмент. — Дає мені змогу будь-якої миті зустрітися з рідними людьми.

Для цього, пояснює, варто лише зіграти потрібну мелодію — Миколи Лисенка, Остапа Лисенка чи Андрія Штогаренка. Музику всіх трьох — дідуся, батька й чоловіка — Аріадна любить однаково сильно.

До музики

Аріадна Лисенко народилася 10 липня 1921 року в родині Остапа Лисенка й Марії Полонської. Батько був активним громадським і культурним діячем, диригентом, музикознавцем і педагогом. Мати мріяла здобути медичну освіту, але радянська влада не дозволила їй закінчити навчання.

— Ще до більшовицької революції мама закінчила чотири курси медичного інституту. Коли інститут став радянським, їй не дали довчитися рік, бо її батько був дрібним поміщиком, — згадує пані Аріадна. І додає, що мама надзвичайно любила українські пісні та часто їх співала, зокрема й ті, що записував Микола Лисенко.

—  І це мама назвала мене Аріадною. Прочитала оповідання Чехова, де так звали головну героїню — красиву, розумну, але поганющу. Мамі ім’я сподобалося, бо рідкісне. Таке рідкісне, що зі мною за однією партою сиділа ще одна Аріадна, — заходиться сміхом Рада Остапівна. —  Але її називали Адою, а мене — Радою.

Час, на який припало дитинство Ради, — 1930-ті, — був непростим для родини Лисенків. Переслідування української інтелігенції радянською владою, голод, а згодом і Друга світова війна не сприяли добробуту. Аріадна згадує, як весь час хотіла їсти. І як разом із татом їздила школами, де він викладав: акомпанувала йому, і за це їм давали трохи каші. Але також згадує, що, попри голод, тато завжди знаходив можливість чимось почастувати гостей.

— Майже щовечора в нас вдома бував хороший татів друг, відомий музикант. Тато тоді купував на Бессарабці одну паличку пастили, розрізав її на вісім частинок, а потім ще навпіл. Це і було вгощання для друга і його дружини, — згадує Рада Лисенко.

Незабаром тата арештували за "антирадянську діяльність", а маму вигнали з роботи.

— Татові пощастило, що йому попався хороший слідчий, і він просидів у Лук’янівській в’язниці лише три місяці, а не був відправлений у Сибір чи на той світ. Цей слідчий і сказав татові, хто саме донос написав — його друг. Донощик потім получив народного і всі звання, які можна, а ми ледь вижили.

Найприємніші спогади з дитинства в Ради Остапівни пов’язані саме з музикою. А як інакше? — розводить руками.

— Якось татові вдалося дістати фісгармонію — застарілий інструмент, але як ми раділи! Із братом Романом одночасно надавлювали педалі — я одну, він другу — й інструмент видавав звук. Тато часом награвав на ньому Лисенка, тоді ми вперше його почули. Тато був дуже хорошим композитором, але дуже скромною людиною, завжди ховав себе в батьковому світлі. Я так його любила, — говорить ніжно. —  Ці неділі, коли він сідав за інструмент й імпровізував, були для мене справжнім святом. Я сиділа в куточку, слухала і, здається, навіть не дихала.

Уже не пам’ятає, коли вперше зіграла твори свого діда. Дівчинка почала займатися музикою доволі пізно, бо не було можливости зробити це раніше. Родина не мала інструмента й не мала грошей, щоб його придбати. Та й у голод не до музики.

— Це зараз піаніно коштує, як пара взуття, причому не найкращого. І нікому воно особливо не треба. А раніше було розкішшю мати вдома інструмент, — пояснює. І додає, що добре пам’ятає, коли вперше публічно грала музику свого діда:  вже після війни, на музичному конкурсі 1945 року.

— Це був величезний повоєнний конкурс, на нього приїхав Микита Хрущов. Він все пожимав мені руку, тому це не проста рука, — сміється музикантка й підносить вгору розкриту долоню. — На конкурсі я грала "Другу рапсодію на українські народні теми" Лисенка, яка потім стала такою популярною, що її вже не можна було слухать. Вчепились у неї, наче вона одна на світі є. Але скажу, що Лисенко дуже складний і треба знати фольклор, щоби добре його грати. Не всім це під силу.

Від слухачки до виконавиці

Аріадна Лисенко кілька разів наголошує, що саме Микола Лисенко започаткував музично-драматичну освіту в Україні й дав поштовх до розвитку професійної музики. Важливо пам’ятати про це, говорить вона.

— Коли Миколі Віталійовичу виповнилося 60 років, інтелігенція з усієї України зібрала йому гроші. Думала, побудує собі гарний дім. А він 1904 року відкрив у Києві Музично-драматичну школу, — розповідає Аріадна Лисенко.  —  Це був перший на території Російської імперії вищий музичний навчальний заклад.

У школі викладали Олександр Кощиць, Марія Старицька, Микола Леонтович та багато інших видатних музикантів, композиторів, солістів. Викладав і сам Лисенко. У 1918 році на базі цієї школи відкрили Державний музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка.

— Закрили цей заклад десь у 1930-х і більше про нього не згадують. Відлік професійної музичної освіти в Україні ведуть від консерваторії, хоча її відкрили лише в 1913 році,  — якось розчаровано каже пані Аріадна. Аж раптом, згадавши щось, заходиться веселим сміхом.

— При Януковичі святкували сто років консерваторії, директор запросив священників. Вони все в залі позаливали водою, — від сміху їй на очі набігають сльози. — А в нас там стоїть такий хороший дорогий рояль, який треба берегти від найменшої вологи. Ох, і посвяткували тоді. Мені ще якусь медальку дали.

— Мам, не медальку, а Орден княгині Ольги, — уточнює донька Наталя.

Але Аріадна Лисенко лише змахує рукою крізь сміх.

— Мені той орден вручили через три місяці після того, як Янукович втік. Сам втік, а підпис його ось у мене лишився, — знову сміється пані Аріадна. — Нащо мені таке щастя здалося?

— Я пізно почала займатися музикою, тож мала самотужки багато чого надолужувати, — розповідає піаністка. —  Влітку в Маріїнському парку грав симфонічний оркестр. Приїжджали найкращі світові диригенти. І наші теж були, зокрема знаменитий Натан Рахлін. Я щовечора туди ходила — слухала, а вдома відтворювала. Але в музичній школі ставлення до мене було дуже поганим, упередженим. Мені радили навіть не пробувати вступати до консерваторії. Думаю, зіграло свою роль і те, що я з родини української інтелігенції, і арешт батька, і те, що ми були дуже близькими з родиною Старицьких, яку повністю винищила радянська влада…

Але я таки вступила до консерваторії. Мене дуже підтримував її директор, піаніст Абрам Луфер. Саме він прищепив мені любов і цікавість до української музики, яку сам дуже любив. Я добре вчилася, і вже за рік мені призначили Сталінську стипендію. Пам’ятаю, як у консерваторії дехто кривився, що "какая-то украинка получила эту стипендию". А я нарешті змогла наїстися.

Війна. Сто корів. Три інструменти

— Тато получав 100 карбованців у місяць, а я по цій стипендії — 500. Її довго не платили, а потім заплатили одразу за кілька місяців. Я тоді запросила своїх одногрупників у ресторан "Театральний" біля Оперного театру. І сказала їм: "Наїдайтесь за всі ці роки, замовляйте, що хочете!". Ми накинулися на закуски, їли їх і їли. А коли нам принесли на красивих металевих блюдах великі жирні відбивні з гарнірами, то вже не мали на них сил. Я потім всю війну згадувала ту не з’їдену відбивну. Війна, до слова, саме в ту ніч і почалася, — згадує Аріадна Лисенко.

Розповідає, як прокинулася ще до світанку від того, що ліфт у домі "бовтається і грюкає". Родина Лисенків жила тоді в невеликій кімнаті на вулиці Стрілецькій у Києві.

— Тато прислухався, як щось гримить надворі, й одразу сказав — війна. Ми були певні, що за кілька днів все припиниться, але помилилися. Консерваторію, у ті часи називалася Київська музакадемія, евакуювали. У Києві лишилося хіба що трохи людей, які оберігали й підтримували її. Тата назначили ректором, бо він Лисенко. Так і сказали йому. Два роки на цій посаді він активно приймав в академію молодь — щоби врятувати від примусового вивезення до Німеччини. А потім хтось написав на нього донос і його знову посадили.

Пані Рада згадує, що вже почалася війна, коли їх, студентів музакадемії, відправили в колгосп збирати врожай.

—  Це був допотопний "Свиносовхоз" за 40 кілометрів від будь-яких доріг і залізниць. Ми там дуже мучилися. Селяни були настроєні проти радянської влади, проти комсомольців. Варили й давали нам свинячу юшку. І коли вже німці наступали, то нас під наглядом двох селян відправили гнати до Полтави сто корів. Мусили цих корів весь час доїти. Молока було багато, а більше нічого не було. То ми те молоко і пили, і вмивалися ним. Коли вже майже дійшли до Полтави, то дізналися, що місто евакуювали. Тоді ці двоє селян нам сказали: "А йдіть куди хочете, хоч під три чорти", — згадує піаністка. — А ми були лише в сарафанчиках, тапок вже не було, стерлися. То чопали до Києва босоніж. Коли добрались, дізналися, що музакадемію вже евакуювали. Так ми залишилися в окупованому місті, за що на нас потім ще довго писали доноси.

Щоби після війни знову вступити до консерваторії, вже не треба було грати. 

— Достатньо було принести стілець, табуретку чи будь-що, на чому можна сидіти. Під час війни все це попалили в пічках. У нашій кімнаті стояло піаніно Миколи Віталійовича, на якому я вчилася грати, — нам його місто виділило. Його у війну теж спалили, поки нас не було. Ще одне піаніно, яке дуже любив Лисенко і завжди брав із собою на дачу, зникло. Ми його потім довго шукали, давали оголошення, але, думаю, його теж спалили, щоб зігрітися і зварити щось їсти,  — розповідає пані Рада. — А ось рояль С. Blüthner, який належав Лисенку і стояв у квартирі моєї тітки, вдалося врятувати. Сусіди витягли і сховали його на горищі. Згодом тато забрав його в консерваторію, а вже звідти передав до музею.

Після війни, згадує Аріадна Лисенко, їхній родині врешті дали спокій.

— Нас уже не швиряли, не викидали й не арештовували, — говорить пані Рада. — Життя налагодилося.

Після першої премії на конкурсі музикантів-виконавців у 1945 році Аріадну Лисенко як піаністку запросили на роботу до українського радіокомітету в Києві. Згодом вона закінчила консерваторію, навчалася в аспірантурі у Москві, працювала на Московському радіо у відділі української музики. Повернувшись до Києва, стала артисткою Київської філармонії. А потім, 1950-го, почала викладати в Київській консерваторії.

Усе життя популяризувала твори українських композиторів ХІХ—ХХ століть: Владислава Заремби, Левка Ревуцького, Бориса Лятошинського, Василя Барвінського, Станіслава Людкевича, Андрія Штогаренка, Миколи Колесси, Романа Сімовича та інших. Вперше виконала низку творів українських композиторів для фортепіано з оркестром, зокрема "Концертні варіації" Людкевича, "Сим­фонічні танці" Што­гаренка та інші. Грала й інтерпретувала твори свого діда — Миколи Лисенка.

— Я ж все життя граю його музику, тому про мене часто кажуть: "А, це та, яка тільки Лисенка і вміє грати", — сміється Рада Остапівна.

На пенсію вийшла у 92 роки, але продовжувала давати приватні уроки вдома. Не уявляла свого життя без музики.

Останній свідок іде

Слухати розповіді Аріадни Лисенко — це наче почепити окуляри доповненої реальности. Ми сидимо у її вітальні, а здається, що гуляємо вуличками Києва. Ось на Хрещатику була Музично-драматична школа Лисенка, куди маленьку Раду часто брав із собою її тато. Вона пам’ятає, як грала тут для видатного піаніста Григорія Беклемішева, учня  Ферруччо Бузоні. Далі підіймаємось на вулицю Підвальну (зараз це Ярославів Вал), до кутового будиночка, де колись жили Старицькі. Щоп’ятниці в них збиралася українська інтелігенція: академіки, музиканти, літератори, директори шкіл. Маленька Рада, їй тоді було років п’ять-шість, теж приходила разом із татом. Пам’ятає, як стояла на балкончику й роздивлялася перехожих, коли її тітка Людмила раптом нахилилася до неї і тихенько сказала: "Бачиш, фігура на тому боці вулиці? То шпиг, він дивиться, хто до нас іде". Тітка Людмила — це Людмила Старицька-Черняхівська, письменниця і громадська діячка, донька Михайла Старицького і племінниця Миколи Лисенка.

— Потім усіх цих прекрасних людей постріляли або заарештували у справі "Спілки визволення України". Залишилися лише тьотя Люда і тьотя Оксана, але і їх в перші дні Другої світової війни арештували за "антирадянську діяльність". Їм було вже за 70, коли їх повезли в Казахстан. Тьотя Люда померла в дорозі, її просто викинули з вагона. Тьотя Оксана доїхала в Середню Азію і там померла в таборі. У тьоті Люди була дуже красива й розумна донька Рона. Її ще раніше арештували та розстріляли, але матері не сказали. Тьотя Люда добилася дозволу й поїхала в Сибір шукати дочку, хоча Роночка вже лежала в Биківні…

— І я можу показати і цей будинок, і цей балкон, щоб там встановили хоча б меморіальну таблицю, бо це місце, де творилася історія. На жаль, свого часу ні музей Старицького, ні місто ніяк не відреагували на цю мою ідею...

Аріадна Лисенко пішла в засвіти 11 січня 2021 року — і разом з нею закінчилося ціле століття. Її століття. Живі сюжеті й діалоги, непересічні люди, про яких вона розповідала і які здавалися такими близькими, раптом віддалилися і розчинилися між рядків книжок і підручників. Стали історією.

Але завжди залишається машина часу — музика. Варто торкнутися до клавіш — і все оживає.