Мандрівка ханським Кримом. Частина 3: Карасубазар і Акмесджіт

Карасубазар

Природа не терпить порожнечі — і в міру того, як занепадав Ескі-Кирим, підносився Карасубазар. Новопосталому Кримському ханату був життєво необхідний торговельний центр у степу на перетині головних суходільних шляхів. Повз Ак-Каю"Білу скелю", під якою розташувався Карасубазар, проходив шлях і зі сходу на захід, від Кефе до Бахчисараю, і на північ — до Перекопу. Цікаво, що сьогодні автошлях із Севастополя до Керчі перетинається з дорогою на Джанкой у тому самому місці, що і 500 років тому.

Скеля Ак-Кая розташована майже у географічному центрі півострова. Не дивно, що у IV столітті до нашої ери на ній виникло скіфське городище, яке виконувало роль першої столиці Кримської Скіфії — ще до Неаполя на території Сімферополя. Але після монгольського завоювання Криму у XIII столітті необхідності мешкати на вершині гори вже не було. Нове поселення виникло біля її підніжжя — в долині річки Біюк-Карасу, від якої й отримало свою назву. Щоправда, ця річка іноді завдавала лиха місту. Як от 1630 року, коли після надмірних дощів у горах вона виступила з берегів і знесла понад 300 будинків. Тоді потонуло понад 150 людей, бо лихо сталося вночі.

Карасубазар виконував одночасно дві ролі — він був і резиденцією Ширінів, наймогутнішого кримського роду, і величезним ринком. Торгували тут переважно худобою та продуктами тваринництва: лоєм, овечою вовною, смушками, шкурами, сап’яновими виробами. А ще — хлібом, виноградом, горіхами, вином, ну і, зрозуміло, зброєю і невільниками. Водночас з торгівлею розвивалися різні промисли — шкіряні, ювелірні, ковальство, виробництво мідного посуду. Завдяки нижчим, ніж у Кефе, податкам і м’якшому ставленню до іновірців, Карасубазар став центром тяжіння і для турецьких купців, і для грецьких та вірменських ремісників.

Султан навіть сварився з ханом через цих "економічних перебіжчиків". Домініканський монах Еміддіо д’Асколі описує: "Це велике місто, але без стін. Воно побудоване і виросло у наш час завдяки своєму зручному розташуванню і торговому значенню: сюди немов на ярмарок прибуває з різних кінців Татарії багато народу, щосереди й щочетверга. Падишах неодноразово посилав хану наказ знищити це місто Карасу, позаяк його піддані, а особливо іноземці, які проживають у Кафі, постійно йдуть з сім’ями на проживання до Карасу і таким чином пропадає подать, харадж, як вони кажуть. На всі ці накази хан відповів, що паші слід керувати лагідніше, не піддаючи підданих поганому поводженню, і тоді у Кафу повернуться не лише піддані падишаха, але і багато хто з підданих хана перейдуть туди ж. Абсолютно вірно, що під татарином живеш незрівнянно спокійніше і платиш менше данини, ніж під турком".

Внаслідок цього Карасубазар перетворився на велике місто, що лише трохи поступалося розмірами Бахчисараю. Тут на момент розквіту у XVII столітті нараховувалося від 32 до 42 кварталів із кількістю мечетей від 12 до 28. В той самий час Ескі-Кирим міг похвалитися лише 10 кварталами та п’ятьма мечетями.

Через свої розміри та багатство Карасубазар був привабливою мішенню для запорозьких та донських козаків. Найбільший їхній напад стався 1629 року, коли, за д’Асколі: "Ця місцевість була розграбована козаками, які йшли сюди сухим шляхом один день і одну ніч. Вони також спалили багато крамниць і вбили багатьох, які трапилися їм назустріч, у тому числі й вірменського священника, який ішов з ліхтарем до церкви. З ними втекли понад 200 невільників".

Оскільки місто, як і решта новопосталих у степу, не мало стін, охоронні функції виконували до півтора десятка великих і малих караван-сараїв. Кожен з них спеціалізувався на певній групі товарів. Після зухвалого нападу запорозько-донського загону великий візир ханату Сефер-Газі-ага вирішив перебудувати головний гостинний двір. Роботи були завершені у 1654/55 році. Османський мандрівник Евлія Челебі так описував цей караван-сарай: "Він — наче фортеця міста Карасу. Тому що в цьому місті укріплення немає. По колу це величезне представництво становить 400 кроків. Це красива фортеця, складена з каменю. Тут є двоє залізних воріт. Усередині є джерело живої води. Кімнат зовнішніх і внутрішніх на двох поверхах налічується 120. З усіх чотирьох сторін є бійниці, а на чотирьох кутах – великі вежі, подібні на вартові башти. У разі облоги цей великий заїжджий двір може виявитися міцнішим від фортеці. У цьому дворі є улаштована двоповерхова оселя без мінарету. Біля дверей стражники ведуть спостереження за тими, хто приходить і йде, простої людини вони у цей двір не допускають. Під склепінням воріт вони запитують про його положення, і якщо це купець, або якщо з’ясовується, що у нього мирні й добрі наміри в цьому заїзді, тоді пропускають. Ось так там несуть варту й охороняють вартові. Тому що в цьому заїзді проживають казково багаті купці з усіх семи кліматів".

Спостережливому Евлії ми зобов’язані точним знанням інфраструктури міста: 28 мечетей, шість медресе та вісім шкіл, чотири текіє, чотири бані, 10 кав’ярень, 40 винних лавок та сім готелів. На річці — вісім мостів і понад сотня млинів. Він пише: "По цьому місту протікає річка Карасу, по обидва її береги розташовані будівлі та споруди. На західній стороні, у рівному степу, стоять 5500 двоповерхових, критих черепицею будинків з садами й виноградниками. Місцями зустрічаються будинки, криті дерном. Тепер з усіх чотирьох сторін міста побудовані високі палаци з верхніми й нижніми поверхами. Це місто з кожним днем ​​забудовується і заселяється. Двори будинків обгороджені деревом. Позаяк немає страху і побоювання, багато сотень будинків не мають кам’яних стін, вони також побудовані з дерева. І в кожному будинку тече по джерелу проточної води. У цьому місті зовсім немає будівель, критих свинцем. Всі вони покриті рубіново-червоною черепицею і добре улаштовані. Усередині цього міста мало мощених вулиць. Взимку, коли через місто проходить багато сотень тисяч татар верхи, від їхнього руху міський пил перетворюється на море, в якому тонуть люди. Але на ринках, критих деревом, є мощені підлоги. Щоб туди не заїхали кінні татари з вулиці, від кута до кута там вбиті стовпи. І дійсно, татари верхи туди не заїжджають. На цих султанських базарах зовсім немає бруду, це абсолютно чисті султанські базари. У цьому місті є дві тисячі вірменських підданих, 500 грецьких невірних і 300 юдеїв. У цьому місті рідкість — будинок без саду, хіба що, можливо, житла невірних. Тут багато струнких і високих тополь, подібних до кипарисів, але справжніх кипарисів немає. Гідні похвали незліченні сади й виноградники, що розташовані з двох сторін міста, праворуч і ліворуч від Карасу".

Не оминув Евлія критичним поглядом і місцевий ринок рабів, хоч і сам був рабовласником: «Поблизу великого мосту, на широкій площі, під стінами заїжджого двору Ширін-бея розташований великий невільничий ринок. Це зразковий ринок. Нещасний його люд. Кажуть: "Та прокляне Бог у цьому світі та в іншому світі, хто продає людей, рубає дерево і руйнує камінь", а в іншому говорять замість "руйнує камінь" — "вбиває корів". Це про работоргівців. Тому що цей народ абсолютно безжалісний. Той, хто не бачив цього базару, не бачив нічого у цьому світі. Там відривають мати від сина і дочку і сина — від батька і брата. Всі вони плачуть, скаржаться, плачуть і стогнуть, а їх продають».

З соборних мечетей Карсубазара найбільшими були Біюк-Джамі, Шор-Джамі та Хан-Джамі. Ця остання, зведена 1727 року як оселя суфійських дервішів, була оздоблена винятково художньою ліпниною і позолотою.

1736-го російські війська спалили Бахчисарай, і Карасубазар на рік став резиденцією ханів. Але наступного року місто розділило долю попередника. Після анексії Криму Росією тут діяла штаб-квартира окупаційних військ. На Ак-Каї кримську аристократію примушували приносити присягу на вірність Петербургу. Протягом року фактична столиця півострова перебувала у Карасубазарі, аж поки 1784 року зручнішим місцем не виявився Сімферополь. Торговельне значення місто втратило, залишившись на півтора століття заштатним ремісницьким центром. 1944 року Карасубазар перейменовано на Білогірськ.

Ми так багато уваги приділили описам міста в добу його розквіту з тієї сумної причини, що це єдиний великий населений пункт Кримського ханату, в якому не залишилося жодної вцілілої пам’ятки тієї доби. Всі кримськотатарські культурні об’єкти були знесені під нуль у 1930-х. Оглянути можна лише руїни найбільшого караван-сараю. Або ж обережно піднятися на саму Ак-Каю — до першої скіфської столиці.

Акмесджіт

Розташована на перетині доріг зі сходу на захід і з півдня на північ, ця місцевість була населена ще з кам’яної доби. В історичний час вона встигла двічі побувати кримською столицею — і не на випадковий рік, а на кілька сторіч. Цей статус зберігається і сьогодні. Однак, попри виняткове політичне значення, нинішній Сімферополь погано придатний для повноцінних історико-культурних екскурсій.

Перше справжнє місто виникло тут у II столітті до нашої ери, коли скіфські царі перенесли свою резиденцію з Ак-Каї на скелю в межах сучасного Сімферополя — ближче до грецьких територій. Нове скіфське місто елліни так і назвали — Неаполем, нині цей район іменують Петровськими скелями. За його стінами ховалися палац із мавзолеєм, громадські будівлі та житлові будинки. У 110-108 роках до нашої ери понтійський полководець Діофант двічі захопив місто, і Кримська Скіфія стала частиною імперії Мітрідата Євпатора. Від початку нової ери правитель скіфів перебував у певній залежності від царя Боспору, а між 218—225 роками кочові алани з-за Перекопу стрімким набігом знищили Неаполь.

У період раннього Середньовіччя великих поселень на цьому місці не було. А згодом, ймовірно, після монгольського завоювання півострова, біля західного підніжжя Петровських скель, в однойменній балці виникає нове містечко — Керменчик. Хоч воно мало промовисту назву "Фортечка", залишки укріплень досі не вдалося відшукати через щільну сучасну забудову. А можливо, їх і не було зовсім, а назва відбивала пам’ять про руїни скіфських стін. Утім, місцевість була справді райська, бо круті схили балки захищали від сонця та вітру, а зі скель били кілька джерел води. Керменчик радше нагадував містечка у Кримських горах, ніж у степу.

1502 року хан Менглі I розгромив рештки Золотої Орди в українських степах і тим убезпечив півострів від вторгнень кочовиків з півночі. Невдовзі після цього на Керменчик накинув оком калга. Калга для хана був навіть більшим за "десницю" — він командував лівим крилом кримського війська, розпоряджався східною частиною півострова, а після смерті правителя зазвичай посідав його місце. Найчастіше калгою ставав син хана, але це міг бути і брат, і племінник чи інший родич. Ось як французький дипломат Шарль де Пейссонель описував двір і владу калги: «Резиденція калги-султана — у місті, що розташоване за 5 льє від Бахчисарая і називається Акмесджіт. У нього є свій візир, свій скарбник, свій диван-ефенді, свій кадій, і на загал, його двір складений з тих же чиновників, що і ханський. Калга-султан засідає щодня у своєму "дивані", в якому можна, як і у великому "дивані", апелювати усі вироки, винесені "каді" або суддями, заступниками кази-аскера, в областях, підвладних калзі. Таким чином цьому дивану підпорядковані всі злочини його округу, навіть якщо йде справа про смертний вирок. Але калга не має права дати остаточний вирок. Він тільки розбирає процес і посилає ілам або протокол свого каді у великий диван, де хан вимовляє смертний вирок, слідуючи вирокам муфтія і кази-аскера. Начальство калги-султана простягається винятково від Акмесджіту до Кафи». Вважалося, що, керуючи своєю частиною Криму, калга набував необхідного досвіду для управління усім ханатом.

Тож зрозуміло, що двори калги й хана мали бути нарізно, зокрема географічно. Відтак для резиденції калги підшукали інше місце. Ним став Керменчик, який відтепер переродився у нове місто — Акмесджіт. Точна дата побудови палацу спадкоємця — Калга-сараю — невідома, але це точно сталося у перше ж десятиліття XVI століття. Чималий почет калги та, особливо, його гарем містилися у палаці. Велика кількість будівничих і обслуги теж мусила десь мешкати — й поселялася поруч. Калга-сарай стояв на самісінькому кінці балки, там, де Петровські скелі обривалися над повноводним у той час Салгіром. Нові переселенці обживалися західніше. Для них між 1502—1508 роками звели мечеть Кебір-Джамі. Через яскраво-біле облицювання стін її кликали Білою мечеттю, від чого і пішла назва нового міста — Акмесджіт.

Невтомний мандрівник Евлія Челебі залишив опис і цього міста: "Це місто розташоване на краю красивої широкої долини, прикрашеної лугами, яка тягнеться на три годиниїзди і закінчується з півдня Чатир-Дагом, вершина якого торкається небес. Східна частина цього міста стоїть на голих скелях з вирубаними печерами. Це упорядковане місто з будинками, критими рубіново-червоною черепицею, двоповерховими, з викладеними з каменю стінами. Всі будинки просторі. Є 200 крамниць. Там є особливі крамниці з дверима з двох сторін, подібні до безестану, а поруч з ними — торговий дім іноземних купців. А садів у цьому місті немає. Втім, є сад біля палацу Сефер Газі-аги. Є три заїжджих двори для купців. Найкращий з них — подібний до фортеці заїжджий двір Айше-хатун, родички Сефер Газі-аги, побудований для торговців. Всі торговці, які подорожують по суші й морю, і казково багаті купці гостюють тут. Тут є п’ять мечетей. Найкраща — посеред палацу калга-султанів — соборна мечеть Менглі Герай-хана. Це маленька мечеть, крита черепицею, з одним кам’яним мінаретом старої конструкції. Потім, у зовнішньому передмісті, соборна мечеть Абд ар-Рахман-бея. Це древнє місце молитви, крите черепицею, з кам’яним мінаретом. Крім названих соборних мечетей є ще три квартальних мечеті. І лише два медресе. Є три текіє. Є там також три школи для хлопчиків, що вивчають абетку. І чотири джерела живої води. І одна маленька баня з двома окремими приміщеннями, з центральним підйомом, з вікнами й фонтаном. У цьому місті Ак-Месджіті дійсно зовсім немає садів і виноградників. Усі сади й виноградники містяться на протилежному боці річки Салгір, що протікає посеред міста. Тому що та сторона — родюча, з хорошою травою, водою і ґрунтом. Але, правду кажучи, Ак-Месджит побудований на кам’янистому місці".

Є в Евлії й окремий опис палацу калги — єдиний докладний в історії — та "містечка" за ним, тобто Керменчика: "На південь від вищеописаного міста є ще одне маленьке містечко. Це палац всіх калга-султанів. Тут 200 будівель, двоповерхових, складених з каменю, зі світлими й розкішними кімнатами. Але все це влаштовано і прикрашено не настільки чудово, як у ханському палаці в Бахчисараї. На широкій площі цього палацу стоїть вищезгадана мечеть з одним мінаретом. Це містечко — це передмістя з 370 будівель, критих черепицею, з викладеними з каменю стінами. Всі будинки розташовані на березі річки Салгір з боку Ак-Месджіта. Там є кілька крамниць, один гостинний двір і одна соборна мечеть".

1711 року в палаці побував французький вояжер Абрі де ла Мотре: "Ми заночували в Акмесджіті — невеликому містечку за 4—5 льє від Бахчисарая, де містилася повсякденна резиденція калга-султана. Палац цього принца більше зручний, ніж гарний. Уздовж стін цього палацу тече чистий струмок, який недостатньо значний, щоб його можна було назвати річкою".

Акмесджіт, у якому разом із Керменчиком та Калга-сараєм нараховувалося до 1800 будівель, спалили 1736 року російські війська. Сам палац чи то вцілів, чи то був відбудований, тому що його бачили ще у 1777-му. Але після анексії 1783 року Калга-сарай був зайнятий якимось російським підрозділом, чиї солдати за 4 роки вирубали усі дерева та зруйнували частину фонтанів. За 10 років після завоювання Криму від палацу не залишилось нічого.

1784 року поруч з Акмесджітом закладено нову губернську столицю — Сімферополь. Кілька десятиліть два міста фактично співіснували поруч, поки нові квартали не поглинули старі. Всю першу третину XIX століття двоєдине місто називалося Ак-Мечеть. Однак офіційна радянська та російська позиціяа також, на жаль, піддана їхньому впливу українська щодо дати заснування Сімферополя — це 1784 рік.

Для відвідувачів міста обов’язковим є оглядини руїн Неаполя Скіфського і відкритого при ньому археологічного музею, малого "Воронцовського" палацу, збудованого 1826 року, та всього ботанічного саду навколо, мечеті Кебір-Джамі, яка хоч і була повністю відбудована у 1990-і, частково зберегла історичний вигляд, та караїмської кенаси 1896 року, збудованої в унікальному мавритано-візантійському стилі, але пошкодженої й за радянських часів, і внаслідок недбалої реставрації 2016-го. Історичною і політичною пам’яткою є збудована ще 1835 року резиденція таврійських губернаторів. Влітку-восени 1918 року тут діяв Крайовий уряд Криму на чолі з литовським татарином Сулейманом Сулькевичем. За можливості слід відвідати руїни розташованої за містом однієї з найстарших на півострові мечетей Ескі-Сарай, збудованої за ординської доби у XIV столітті. До появи Акмесджіту тут був перевалковий центр Кримського улусу із караван-сараєм і монетним двором.