"Куме, їж хліб, хоч позичений, не мені віддавати"

Куми, кмотри, восприемники

Требник Петра Могили, укладений 1646 року, забороняє брати в хрещені батьки: "Неверного, еретика, явно проклятого, отлученного или запрещенного, иже явно грешника и народного крамолника, осужденных, неистовых, неумеючих Отче наш, Верую в единого Бога, Богородице Дево и десятисловие". Остання вимога — про знання базових молитов — не видається надто серйозною. Однак документація Київської митрополії свідчила, що цією вимогою переймалися, принаймні на рівні бюрократичної риторики. Ордер духовного правління Миргородської протопопії від 1747 року вимагав від священників, щоб вони навчали паству за відповідними книжечками для "обучения народа", і зазначених молитов також.

Документ Могили також передбачав ведення метрик — книг, у яких записували інформацію про хрещення, вінчання та відспівування. На Гетьманщині такі книги системно ввели тільки 1722 року — з ініціативи російської влади. Серед іншого там вказували й інформацію про хрещених батьків. Це виглядало так: "Крестил младенца, кмотр его был Антон Артюшенко, кмотра Анастасия Яковиха, жители града Куземина". Або: "У Ивана Романенка и жены его Марии родилась Стефанида, восприемница Анна Митрофановна".

На позначення хрещених використовували три основних лексичних набори: "кум" і "кума", "кмотр" і "кмотра", "восприемник" і "восприемница". З часом усе частіше вживали останній варіант.

 Три копійки за обряд

У Требнику Петра Могили було зазначено, що хрещеними може бути хтось один: хрещений батько або хрещена мати. Далі зазначено, що за давнім церковним звичаєм їх може бути і двоє: "Восприемник един токмо да будет, мужеский или женский пол, или вяще два, един и едина, по древнему обычаю Церковному. Едино же да не припущены будут два мужа или две жены".

<p>Борис Кустодієв. Фрагмент ілюстрації "Кум", 1919 рік</p>

Про максимальну кількість не йшлося. Можливо, церковний інтелектуал взорувався на католицьку традицію не обмежувати число кумів. Відтак їх могло бути четверо й більше. На Гетьманщині згадки про подібні практики рідкісні, але вони є. Від 1687 року Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархату, керівництво якого намагалося змінити "могилянську" традицію на свій лад. Здійснюючи таїнства, треба було зважати на норми Великого Московського требника. А там містилася чітка вказівка: "Во святом крещении един довлеет восприемник аще мужескаго полу, если крещается аще ж женский токмо восприемница".

Втім вельможі могли порушити правила. Генеральний хорунжий Микола Ханенко1691–1760 у своєму щоденнику згадував, як був хрещеним батьком в Олени — доньки бунчукового товариша Івана Гамалії. Разом із ним дитину хрестили дружина путивльського воєводи Михайла Леонтієва, Анастасія Олександрівна, бунчуковий товариш Йосип Гамалія та теща Івана Гамалії, Марія Неплюєва. Отже, новонароджена отримала одразу чотирьох духовних батьків.

Тоді ж, коли Ханенко хрестив доньку Гамалії, вийшов указ Київського митрополита Тимофія Щербацького. Документ свідчив, що митрополит добре знав про порушення на місцях: "Как нам известно, есть при крещении раждающихся младенцов з мужеска и женска пола двое лиц восприемников бывает, з коих чрез то многии в духовное сродство повходили, а из того произвождении и сродствах дел как нам, так и духовной нашей консистории немалыя имеются затруднения".

Митрополит вимагав припинити ці практики. Священникам-порушникам погрожували позбавленням сану. Але вони й далі охрещували з двома "восприемниками", ще й документували це на сторінках метричних книг. Впливала і традиція — ну бо звикли місцеві мати двох хрещених, — і матеріальна сторона. Кожен кум мусив платити отцеві щонайменше 3 копійки — це більше, ніж коштувала курка. Заможні давали набагато більше.

"Що то за кума?"

"Ой кум куму радо повів та й у вишневий сад", — йдеться у прислів’ї того часу. До наших днів ці народні уявлення побутують в іншій популярній приказці: "Що то за кума, що під кумом не була?".

Згідно з церковною догматикою, хрещені набували духовної споріднености між собою та з тілесними батьками. Хрещеного батька та біологічну матір дитини тепер вважали рідними братом і сестрою. Це означало повну заборону на тілесні стосунки та шлюб. Вона поширювалася і на кумів, і на їхніх найближчих родичів та нащадків — аж до правнуків.

Очевидно, таких обмежень не могли цілковито дотримуватись. Надто в невеликих селах з їхнім доволі обмеженим шлюбним "ринком". Ритуальна спорідненість за кілька десятків років унеможливила би шлюби взагалі. Тож максимум, що відстежували, аби куми не побралися між собою. І то не завжди.

Барокова література охоче використовувала такі сюжети. У сатиричному вірші "Замисл на попа" авторства Івана Некрашевича селяни хвалять свого померлого священника за те, що:

Венчав небожчик не тюльки що з кумою,
хоть бы хто десь пришов из родною сестрою.

Тезу повторює священник Климентій Зіновіїв. Його віршоване повчання нагадує про заборону шлюбитися не тільки кумам, а і їхнім дітям. Однак її порушують, коли зацікавлена сторона добряче "підсолить талярами":

И то вельмы дивные речи зоставают,
о кумы брати в жону не благословляют.
I теж и дочку в кумы не волно взяти,
що тому и чинити на свити не знати.

I не тылко самому куму взять збороняют,
але еще и сынам также возбраняют.
А ґды владыкам очи добре заслепляют:
то обома руками тых благословляют.

Недобросовісна Ющиха

Яку роль хрещені батьки відігравали в житті похресників, мало відомо. Церковна догматика обмежується настановами навчати дітлахів молитов та духовним опікунством. Відповідно до Требника Петра Могили: "…восприемники должны своих духовных сынов от купели святого Крещения восприемлемых в свое их молитов время учити".

Про якісь більш практичні та прагматичні речі не йшлося. Мовчить про це й тогочасний фольклор. Там є багато згадок про кумів як друзів/ворогів, їхні спільні пиятики, натяки на стосунки: "Куме, їж хліб, хоч позичений, не мені віддавати", "Куме, пий пиво, грошей нет, иди ж вон, слова нет", "Кум не кум, не лізь у горох". Але про дитину — ані слова.

Роль хрещених батьків могла би проявитися в контексті сирітства. Смертність у тогочасному суспільстві була надзвичайно високою. За логікою, про дітей, які лишилися без біологічних батьків, мали би дбати батьки духовні. Однак на вказівки про це також не натрапляємо.

Поодинокі натяки на такі сподівання можна віднайти в судових справах. Вагітна жителька Кролевця боялася, що не переживе пологів. Тому скриню з майном передала кумі: "В схованню скриня моя у Ющихи з худобою. Будет дитям моим, и не поидут они поподоконню хліба просити, ежели Гапка Ющиха, кума моя, Бога боятися будет". Породілля померла, повитухи звернулися до Ющихи по гроші. Але та відмовилася віддавати скриню. Це, власне, і спричинило судову тяганину.

Звичайне "кумівство"

Якщо куми не надто опікувалися хрещениками, то якою була їхня роль? "Восприемництво" на Гетьманщині, окрім його канонічного складника, було насамперед способом налагодити нові соціальні зв’язки. Хрещення вважали доброю нагодою, щоб реалізувати стратегії дорослих.

Будучи стародубським полковим суддею, Микола Ханенко покликав хрещеним батьком для сина Петруся свого "начальника" — полковника Олександра Дурова. Російський офіцер тільки рік тому отримав пірнача, але вже пересварився з місцевими старшинськими кланами. За куму Ханенко взяв Єфросинію Павлівну, дружину колишнього наказного полковника Андрія Миклашевського. Той теж претендував на керівну посаду в полку.

Так суддя намагався залагодити конфлікт. Єфросинія вступила в духовну спорідненість першого ступеня з ворогом свого чоловіка Дуровим — бо ж тепер вважалася його сестрою. А оскільки вона є "одним тілом зі своїм чоловіком", то така спорідненість поширилась і на нього. Для зайди-полковника кумівство стало найпростішим способом легітимації у чужому старшинському середовищі.

Через 12 років Ханенко був у ранзі генерального хорунжого. Підтримки "згори" він вже не потребував, тому своєму синові Івану покликав хрещеними батьками менш вельможних родичів: бунчукового товариша Федора Корецького та дружину стародубського полкового писаря Григорія Скорупи — Анастасію.

Отримати якомога поважніших хрещених батьків для своєї дитини хотіли всі. Але запити мусили корелюватися зі статусом. Один священник на Глухівщині "восприемниками" для свого онука запросив найбільш знатних прихожан парафії — пана Халкідонського і панію Красняковську. Обоє дипломатично "спізнились" на церемонію. Ієреєві довелося спішно шукати заміну з "простих" односельців. Прізвисько"нового" хрещеного батька — Костюченко — явно не панське. Це настільки розлютило біологічного батька дитини (теж священника), що він "согрешил, сказав против батюшкы противное о кумовьях".

Хрещений для байстрюка

Нової рідні шукали, враховуючи свої корпоративні інтереси. У приході містечка Яреськи представник родини священників Федір Поповиченко запросив кумувати диякона Василя Левицького. "Восприемником" у Карпа — сина Івана Поповича — став ієрей іншої яреськівської церкви Симеон Фесенко. Пізніше цей же Іван Попович покличе за хрещену матір своєї доньки дружину сотенного писаря. Сина тамтешнього возного хреститиме майор і так далі. Схожі тенденції можна простежити поміж членів ремісничих цехів та інших корпорацій.

У тому ж приході племінниця сотникової, Уляна, хрестила дітей щороку. Серед її кумів не було еліти. Так простолюдини старалися встановити зв’язки з вельможами через їхніх менш знатних родичів. Незаможним не потрібні були такі ж злиденні хрещені батьки – бо ті могли більше потребувати допомоги, аніж її надати. Якщо бідні таки не знаходили кумів "нагорі", їх залучали з-поміж рідні. Часто в метриках бачимо, як біологічні та духовні батьки мають однакові прізвиська.

У серпні 1765 року в Яреськах хрестили незаконнонародженого Євтуха. До байстрюків завжди ставилися насторожено. Логічно припустити, що хрещеним батьком Євтуха стане якийсь місцевий злидар. Але ж ні. Навпаки, його "восприемником" виявився найвищий за статусом серед усіх зафіксованих у книзі: "Пана сотника сын Прокопий". Це єдиний випадок, коли Прокіп значиться в метричній книзі у такій ролі. До того ж він — єдиний настільки близький родич сотника, який став чиїмось кумом. Можливо, саме так суспільство могло підтримати байстрюка. Або ж хтось із родини сотника був батьком дитини. У такому разі кумівство давало можливість дбати про дитину неправого ложа та "вивести її в люди". Як писав Климентій Зіновіїв:

А бувают же часом из бенкартов люды:
если вродится щасливый и побожным буде.