Криваві квіти. Спогади про винищення євреїв на Галичині

Із приходом німецьких військ Галичина стала територією нацистських “акцій зачистки” серед єврейського населення. Упродовж першого тижня німецької окупації у Львові внаслідок погромів вбили 6000 євреїв. А після приєднання Дистрикту Галичина до Генерал-губернаторства почалося планомірне знищення євреїв за директивами, які розробили нацисти.

“Тоді, знаєте, так не було різниці”

Марія Поліщук усе життя прожила в рідній Бистриці. Товаришувала з Атеною Пашко, яка теж походила звідти, – поетесою, дружиною В’ячеслава Чорновола.

Пані Марія пам’ятає, що взаємини українців з євреями в селі були хорошими – як і в більшості тогочасних сіл Галичини. Довгі роки юдейська та українська спільноти мирно проживали разом, поважали свята одні одних, а їхні діти відвідували спільні шкільні заняття.

– Я з тою єврейкою Рутою бавилася, а мама її мала німецьке коріння, вона всім помагала, в кого що боліло, чи голова, чи що, знала що дати. Не таблетки, а зілля… Всі до неї йшли, до тої Матиски… Потім прийшли німці і почали ловити тих євреїв… І та мама довела, що вона має німецьке коріння, а їй сказали: “Тебе відпускаєм, а дочка і чоловік будуть розстріляні”. А вона каже: “Якщо дочка і чоловік, то розстрілюйте й мене” – і їх всіх розстріляли…, – пригадала Марія Поліщук.

Українці згадують, що всім жилося мирно.

– Коло мене в школі сиділа Цотинберг, жидівка. Була гарна жидівочка, але калічка на руку, та дуже добре вчилася… Ми добре жили. Тоді так не було, знаєте, різниці, – розповіла Марія Чучуй, членкиня ОУН, про взаємини з євреями в селі Мшана колишнього Львівського повіту.

“Нами розчиняють, а вами замісять”

Із початком німецької окупації мирні часи для євреїв закінчилися.

Зі спогадів наших респондентів, іще до приходу німців ширився поголос про наближення гоніння і вбивств. Знали про це навіть школярі. Жартували на власний манір.

– З Роздолу прийшли жиди, пам’ятаю, єден Лейба, єден Шульман, – а вони збирали фасолю, куделю… А хлопці такі (старші, може, 7-й, 6-й кляс) гукали: “Тікай жиде, бо Гітлер іде!”. Але ще так гий польська була, – згадувала Марія Панчак, 1928 року народження, зі села Надітичі в минулому Жидачівського повіту.

Самі ж юдеї застерігали місцевих українців: їм теж треба боятися німців. Від села до села переповідали, що коли євреїв вивозили до ґетто, вони казали фразу: “Нами розчиняють, а вами замісять”.

– Як їх везли, то ми там вилетіли. Їх ловили. Жидів везуть – вона кричить, та Байва (Ім’я. – Ред.). Вона була в магазині і маму добре знала: “Пані Волінова, пані Волінова, ми на розчину, а ви будете на заміс!”. Боже! Я ті слова пам’ятаю, як вона кричала, – згадувала Ірина Бернадська, 1927 року народження, зі села Зашків колишнього Львівського повіту.

– Вона казала бабі моїй: “Яцихо, нами, – каже, – розченєють, а вами замісять”, – та сама фраза лунає в розповіді Євдокії Лопатнюк зі села Гвіздець що належало до Коломийського повіту. У селі в міжвоєнний період із майже 3000 жителів 1500 були євреями. 

“Пізніше їх всіх порозстрілювали”

Від осени 1941 року в різних містах Галичини почали створювати ґетто, у яких утримували євреїв. 

Згадує Михайло Філь зі Самбора: 

– По місті стріляли кажду п’ятницю. Спеціальна група приїздила зі Львова і розстрілювала жидів. Розстрілювали повністю, а пізніше зробили ґетто. Навіть пам’ятаю, вивели нашу школу. І коли наших десять хлопців розстріляли, з тюрми вивели, – в тому місці, де тепер є “Кобзар” побудований, там розстріляли. І німець підійшов, вивів нашу школу всю, щоб ми дивилися. І по всіх чотирьох углах стояли німці з карабінами. І німець підійшов до нас і сказав “Ми мусимо з бандитати кінець робити”.

Панові Михайлу запам’яталося і ґетто:

– Ґетто було  якраз за Дністром… Там була жидівська біжниця… Жиди мали свою команду і своїх поліцаїв, “юденрат”, – то так, як німці вибрали, такі були прислужники німецькі. Вони дуже добре знали німецьку мову, кожен жид знав, спільна мова була… Пізніше їх всіх порозстрілювали.

“Була така трагедія, я сам бачив на власні очі”

21 вересня 1939 року начальник безпекової поліції Райнгард Гейдріх написав секретне повідомлення. У ньому йшлося про створення ґетто та рад старійшин (юденратів) із шанованих і впливових євреїв. Цей орган виконував німецькі накази, йому підпорядковувалися всі члени громади. Перший юденрат в Галичині виник у липні 1941 р. в Тернополі.

Згодом створили “єврейську службу порядку” (“єврейську поліцію”), яка мала забезпечувати лад всередині ґетто. Всі євреї носили на руках пов’язки зі зображенням шестикутної зірки та мали виконувати трудову повинність.

– Зробили ґетто тут, у Бібрці, і всіх тих євреїв – в те ґетто. І в 42-му році, літом, тих всіх євреїв вивезли. Пішки до залізнодорожної станції є шість кілометрів. Їх вивезли всіх на вагони і повезли, не знаю куди вони їх повезли. А ще трохи лишилось тих євреїв… Бо вони поховалися… Їх всіх повилаплювали. Є таке село Волове, там, ну, може, чоловік 400 – їх там всіх розстріляли, – згадував Йосип Патецький, 1927 року народження, із Бібрки. У місті тоді жило 2000 євреїв.

Зі слів пана Йосипа, місцевих юнаків змушували копати розстрільні ями.

– Потім ще, на останок, вже було чоловік 50, можна сказати, що сі лишили були… Гет їх везли через нашу вулицю. Тут був такий піскокар’єр в кілометрі від нас. І от наших хлопців, от таких, як я, – нас полапали і ми ходили і копали ями… Ми там викопали яму, а через 3–4 години привезли тих євреїв… Вони роздівалисі, лізли в яму, лягали сами, лицем до землі, а вони зверха їх розстрілювали, а ми бачили… Потім то сі скінчило, тую всю одежу, всьо що було, вони там шукали за золотом, – бо вони мали багато золота… Тоді то забрали, нас закликали і ми то всьо загорнули. О то була така трагедія, я сам бачив на власні очі…, – згадував Йосип Патецький.

“Забрала дітей і трошки ховалися в нас”

– Їх гонили в ті ґетти і їх там тримали. Я навіть пам’ятаю одне ґетто було, як ми до школи бігли і вони так бідні просилися хліба, через ґрати так руки простягали. Ми що мали до школи, що мама дала – і там дали. Бо нам шкода дуже було дітей, – розповідала Галина Гебра, свідок ґетто у Сяноцькому повіті Підкарпатського воєводства.

Переховувати євреїв чи допомагати їм втекти – було дуже небезпечною справою. За це нацисти могли розстріляти всю сім’ю.

– Під час окупації ту в нас ґетто було в 41-му році… Приходила до нас єврейка з дітьми,  і забрали їх в ґетто. А дівчата повтікали з тих ґетто, то були в нас ті дівчинки. Тут через дорогу, близько, навіть ось тут по сусідству,  жив такий, як би, німецький поліцай і хотів їх забрати в ґетто. Але мама вмішалася, каже: “Нє, то мої діти і я їх не віддам”... Забрала тих дітей і вони трошки ховалися в нас. Потім, вже як прийшли освободили, то дівчата пішли, забрали їх в дитячий будинок. Потому вони вчилися у Львові, – згадувала Ірина Савицька. Її матері за переховування двох єврейських дівчаток присвоїли звання “Праведник світу”, вже посмертно. Цю нагороду дають громадянам неєврейського походження, які в часи Голокосту врятували життя євреям.

Загалом єврейська організація Яд Вашем визнала героями 2573 українців. Серед відомих праведників був також священник Омелян Ковч.

“І довго-довго земля ще рухалася”

Загалом під час Голокосту на Галичині вбили приблизно 495–610 тисяч євреїв.

– Ми йдемо на роботу – дивлюся, гонять людей, босих дітей. Так-во, штиками пробивають – погнали їх. То вже березень місяць, холодно, – в нічних сорочках, Боже мій. Так вигнали під гору, такий во схил. Пішли поліцаї по селі, взяли лопати, копали яму, де були дерева, там зрубували. Роздівалися догола, і їх стріляли так автоматною чергою. І то так довго-довго ще та земля так рухалася, – розповідала Марія Гудз, 1927 року народження, про вбивства євреїв у селі Коростенко, що нині у складі Польщі.

Деяким галицьким євреям усе ж вдалося врятуватися – переважно дітям.

– Ми жидівочку мали вдома, дівчинку, Люся називалася… Родичі ховалися в лісі, мали криївку... А той жид тата знав добре. І він прийшов і каже: "Палівода, заберіть тую дівчину до себе, вона замерзне або пропаде, або хтось кине гранату і ми всі погинемо – може, вона хоть виживе". І тато забрав, вона була в нас. Така дуже красива була дівчина, – пригадувала Ганна Левенець зі села Осталовичі колишнього Перемишлянського повіту.

Євреїв вбивали практично на всій території Галичини. Люди ставали свідкам загибелі людей, які жили з ними по сусідству, яких вони добре знали. Дослідники зібрали чимало спогадів очевидців тих трагічних подій. Значна частина розповідей опублікована на нашому YouTube-каналі.

Документальні свідчення мають важливе значення для розуміння історичних подій. А також для того, щоб подібне ніколи не повторилось.