Крим без обличчя. Як кримські татари стали ворогами СРСР

<p>Опис с. Ай-Серез Судацького району Кримської АРСР, травень 1944.</p>

Крим. Квітень 1944 року. Радянські війська звільнили окупований півострів. Паралельно із звільненням від нацистів відбулася “зачистка” Криму від внутрішніх ворогів: населення, що перебувало більше двох років в окупації, викликало чимало підозр у чекістів. “Ненадійних” елементів на території Криму виявляли співробітники “СМЕРШу” – Головного управління контррозвідки, а також органи НКВС. Невдовзі “злочинців” знайшли: вже на 1 травня 1944 року було арештовано 4 206 “антирадянських елементів, серед яких викрито 430 шпигунів”.

“Покарання народів”

Юсуф Гафаров, який ще підлітком опинився у партизанському загоні, пригадує: “Нас, усіх партизанів, вишикували, приїхали якісь начальники у військовій формі та наказали здати зброю, і холодну також. Почались допити. Кожен день, безперестанку. “Чому Ви служили німцям?”, – це було головним запитанням… Почали судити. Судили по троє – протягом двох-трьох хвилин вирішували долю ув’язнених, без жодних запитань. Тільки оголошувалитермін ув’язнення. Найбільший – 20 років, найменший – 10 років. На цих судилищах були лише кримські татари, інших національностей не було”. 

 Опис с. Ай-Серез Судацького району Кримської АРСР, травень 1944. Ілюстрацію надала авторка
Постанова Державного комітету оборони № 5859сс “Про кримських татар” від 11 травня 1944 року, яку підписав Сталін, стала фатальною для всього народу. У ній було звинувачено “багатьох кримських татар” у зраді Батьківщини, дезертирстві з лав Червоної армії, що обороняли Крим, – і зрештою було затверджено виселити усіх.

Рішення про виселення кримськотатарського народу, як і їхніх попередників по нещастю – балкарців, інгушів, калмиків, карачаївців, корейців, німців, фінів-інгерманландців, чеченців – ухвалювали в умовах високої секретності. Лише обрані з “близького оточення” Сталіна знали про ці плани.

Операції з виселення планували ретельно: докладно прописували час на збирання та маршрути пересування, заздалегідь уточнювали адреси проживання кримськотатарських сімей, у містах і населених пунктах розміщували війська НКВС…

Втім окремі факти колабораціонізму, у якому масово звинувачували кримських татар, не можуть виправдовувати злочинних рішень радянського керівництва про депортацію цілих народів, виконання яких принесло незліченні лиха мільйонам ні в чому не винних людей. Як пише з цього приводу Павло Полян: “Несправедливість… у самому прецеденті “покарання народів”, що підмінив судові розгляди проти конкретних осіб. Незалежно від будь-якої статистики, приписування колективної провини й застосування колективної кари за ознакою етнічної належності є серйозним злочином проти людяності, на рівні із захопленням та розстрілом заручників”.

“Вивезти усіх”

Очолити “Операцію” з виселення кримських татар доручили заступникам народних комісарів держбезпеки та внутрішніх справ Богданові Кобулову та Іванові Сєрову. 17 травня 1944 року о 17.00 до кабінету першого секретаря Кримського обкому партії викликали голову Президії Верховної Ради Кримської АРСР Абдула-Джеліля Менбарієва та голову Раднаркому Криму Ісмаїла Сейфулаєва. Їм зачитали постанову Державного комітету оборони від 11 травня 1944 року. Проти ночі 18 травня в усіх населених пунктах Криму виганяти кримських татар взялися 32 тисячі оперативників, офіцерів та бійців НКВС-НКДБ. З усіх-усюд до вузлових залізничних станцій прямували вантажівки з нещасними людьми, яких силоміць заганяли до товарних вагонів. Куди їх вивозили – ніхто не знав.

Уже 20 травня місцеві партійні функціонери рапортували у Кримський обком про успішно проведену акцію з виселення та доповідали про залишене майно кримських татар. Будинки депортованих перейшли “у житловий фонд виконкомів місцевих рад”. Їх займали “нові колгоспники” – переселенці, які приїхали переважно з різних областей Росії, менше – з України. Уже до 1 грудня 1944 року Крим прийняв 64 000 переселенців, серед яких – 30 444 працездатних.

Зовсім іншим був шлях кримськотатарських спецпереселенців. Дорогу в невідоме запам’ятали усі, хто її пережив. Переважно це були жінки, люди поважного віку і діти, яких розмістили в товарні вагони, обладнані нарами. У дорозі багато людей захворіло та померло. Трупи без жодного оформлення документів конвоїри просто викидали з поїзда. На нових місцях кримських татар ніхто не чекав. Люди, які пережили депортацію, особливо запам’ятали момент прибуття та перші враження від нових місць.

Більшість кримськотатарських спецпереселенців опинилась в Узбекистані. Їх відправляли на будівництво Фархадської ГЕС у Бекабаді, на копальні “Койташ” у Самаркандській області і на “Ташкент-Сталінвугілля”, а ще – до колгоспів та радгоспів Ташкентської, Андижанської, Самаркандської областей, Шахризябського, Китабського районів Кашкадар’їнської області. Більшість виживала в непристосованих бараках, а на копальні “Койташ” переселенці взагалі опинились просто неба.

Перші роки на вигнанні

Незвичний клімат, хронічний голод, а часто й відсутність даху над головою призвели до того, що практично відразу спалахнула епідемія малярії та шлунково-кишкових захворювань. Смертність у всіх місцях проживання кримськотатарських спецпереселенців була високою – особливо у перші роки вигнання. За даними Відділу спецпоселень НКВС, протягом 6 місяців 1944 року, тобто від моменту прибуття в УзРСР та до кінця року, померло 16 052 осіб (10,6 %), а за 1945 – 13 183 (9,8 %). За перші півтора року заслання в Узбекистані загинуло майже 30 000 кримських татар, що становило приблизно 20 % від кількості виселених.

Усі, хто вижив у ті перші роки, згадують, що вони були найскладнішими. Розповіді очевидців тих подій разюче подібні та відрізняються хіба що подробицями. Спільного ж дуже багато – постійний голод, хвороби (малярія, дизентерія, тиф), виснажлива праця та померлі – у кожній сім’ї. Про перші місяці після депортації розповідає Юсуф Гафаров: “Кожного дня до мене приходили люди, просили поховати померлих родичів. Хоча були й інші чоловіки, але багато з них вже не могли ходити, навіть з місця не підводились. Так мені одному довелось і могилу копати, і ховати – це тривало кожного дня. Приблизно 50 людей за три місяці довелось мені одному поховати”.

Геноцид через депортацію

Питання чисельності кримських татар – жертв депортації, померлих внаслідок перевезень до і в місцях спецпоселень – і сьогодні є дискусійним. За результатами “народного перепису”, який провели активісти кримськотатарського руху в першій половині 1960-х, опитуючи сім’ї, на засланні загинуло 46,2 % кримських татар. Деякі дослідники піддають цю цифру сумнівам, вважаючи надійнішою офіційну статистику, зафіксовану переважно в довідках про господарсько-трудове влаштування спецпереселенців, де кількість померлих не перевищує 20–25 %.

Однак якими б не були цифри смертності перших післядепортаційних років – 46,2 %, згідно з самопереписом народу, чи 20–25 %, згідно з офіційними даними, – навіть якщо йдеться “тільки” про чверть загиблого етносу, можна говорити про цілеспрямоване знищення етносу та кваліфікувати дії влади як геноцид.

Термін “геноцид” закріпили в міжнародній Конвенції “Про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього”, яку Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй затвердила 9 грудня 1948 році на 179-му пленарному засіданні і яку Радянський Союз підписав через рік – 16 грудня 1949 року. До злочинів геноциду світова юридична практика зараховує будь-які дії, спрямовані не проти окремих людей, які порушили закон, а проти спільноти в тому випадку, коли ці дії завдали серйозної шкоди здоров’ю, життю та продовженню роду цих людей. І – що дуже важливо у цьому випадку – конвенція проголошує, що ці дії влади однаково злочинні і у мирний, і у воєнний час.

У випадку кримських татар влада здійснила цілеспрямовані дії стосовно усієї нації, які призвели до загибелі багатьох людей. Тож такі дії радянського режиму повинні бути кваліфіковані як злочин геноциду.

Спецпереселенці: права тільки на папері

Правовий статус спецпереселенців регулювала постанова Ради Народних Комісарів № 35 від 8 січня 1945 року, де у першому ж пункті йшлося про те, що “спецпереселенці мають усі права громадян СРСР, за винятком обмежень, передбачених цією Постановою”. Згідно з другим пунктом постанови, “усі працездатні спецпереселенці зобов’язані займатись суспільно-корисною працею”. Постанова уряду також закріплювала обмеження в пересуванні та наглядово-контролюючі функції спецкомендатур – адміністративних органів влади в місцях спецпоселень (“спецпереселенці не мають права без дозволу коменданта спецкомендатури НКВС відлучатися за межі району розселення, який обслуговує ця спецкомендатурою”). Спецпереселенці – голови сімей або особи, що їх замінювали, були зобов’язані у триденний термін повідомляти до спецкомендатури про всі зміни, які відбувались у складі сім’ї (народження дитини, смерть члена сім’ї, втечу та інше).

Збільшення частоти втеч спецпереселенців призвело до подальшого посилення режиму. Постановою Ради Міністрів від 21 листопада 1947 року і Указом Президіуму Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року “Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу у період Вітчизняної війни” за “самовільний виїзд (втечу) з місць обов’язкового поселення цих виселенців” передбачалась відповідальність із визначеним покаранням – 20 років каторжних робіт.

Спецпереселенці були обмежені не лише в реальних правах. До них ставились із підозрою, як до зрадників Батьківщини, і вже тому вони не були повноцінними громадянами. Ось що пригадує у своїй документальній повісті Аліє Акімова: “У дитинстві, на самому початку нашого життя в Узбекистані, я вже чула це мерзенне слово “татарва”, а до нього ще додавали: “Зрадники, бандити, звірі, продажні шкури”. Слова “кримський татарин” звучало як образа, як лайка. У школі, де навчалась, я була єдиною представницею своєї нації, нікому було за мене заступитись, а я образ не пробачала, і тому увесь перший клас ходила побитою та виваляною у пилюці. Куди мені було одній проти усіх!..”.

Моральний тиск із часом зменшився, але все ж не зник назавжди. Слово “спецпереселенець” на довгі роки стало синонімом їх другосортності та реальної нерівності.

“Новий Крим”

Крим стрімко змінювався, точніше, його тотально перебудовували – ніщо не повинно було нагадувати про минуле півострова і про його корінних мешканців.

Згідно з новою політичною доктриною – “російського Криму” – спорожнілий півострів заселяли новими жителями: “Не запроваджено усіх необхідних заходів стосовно облаштування переселенців-колгоспників. ЦК цілком справедливо вказав нам на цю помилку. Ми не зрозуміли, що перед нами ставили завдання зробити Крим новим Кримом зі своїм російським побутом”, – йшлося в одному з тогочасних офіційних документів.

Переміни, які відбулись у період війни, спричинили й адміністративно-політичні зміни. Скасували Кримську автономію, утворену 1921-го на тій підставі, що в Криму на момент її заснування існував корінний народ. Вилучили з ужитку кримськотатарську мову – згідно з Конституцією Кримської АРСР, одну з двох державних мов автономії. 30 червня 1945 року прийняли Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про перетворення Кримської АРСР на Кримську область у складі РРФСР”; 25 червня 1946 року Верховна Рада РРФСР затвердила створення Кримської області у складі РРФСР замість Кримської АРСР.

Почалась зміна історіографічної парадигми. У вересні 1948 року на Науковій сесії з історії Криму розпочали кампанію із перегляду історії Криму. У 1949 році у доповіді “Проти перекручення історичного минулого Криму і про першочергові завдання кримських істориків” Павло Надинський зазначив, що “майже у всіх книгах і статтях, опублікованих у довоєнні роки, в яких порушували питання, пов’язані із кримськими татарами, ви виявите хибну оцінку ролі татарського населення в економічному, культурному, політичному житті”. А після рішень Об’єднаної сесії відділів історії і філософії АН СРСР із питань історії Криму у травні 1952 року почалось цілеспрямоване переписування історії кримських татар.

Останнім вагомим політичним перетворенням Криму післявоєнного десятиліття стала передача його Україні у лютому 1954 року – “враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і УРСР”.

***

Депортація стала не лише трагедією кримськотатарського народу й національних меншин, вигнаних із території півострова. Внаслідок неї був зруйнований Крим, у якому мирно існуючи, але фактично не асимілюючись, жили представники різних етнічних та релігійних груп, співтовариство, у якому кожен хоч і належав до конкретної етноконфесійної групі, але відчував себе частиною більшого утворення – кримцем.