Колишні в’язні ГУЛАГу згадують, як святкували Різдво

Однією з колядниць у цьому бараці була Віра Чопик (у заміжжі Дрозд), членкиня ОУН та зв’язкова боївки Служби безпеки Романа Сулими. 21-річну Віру засудили на 25 років виправних таборів і відіслали відбувати покарання в Інті (на північному сході Республіки Комі, за 2406 км від Києва). Вона зі своєю подругою, переодягнувшись у вишиті сорочки, які вкрала з комори із цивільним одягом інша арештантка, ходила по барачних секціях та колядувала. За доносом бригадирки, Віру Чопик та кількох інших бранок суворо покарали. 

"Входить саме грубше начальство Комі краю, лагерів. То був Козлов – хлоп височезний, стокілограмовий, в білім тулупі прийшов і ніц-но: "Кх, кх, кх". І Поляков – в дублянці чорній. Вони поставали рядом і я з самого крайчику стою. А я не була дівчиною, а як ворона чорна: чорна шапка, чорний бушлат, чорне лице від вітру і морозу.  "Кх!", – покашляв, – "Б 685".  Я повернулася плечима від нього, подивився.  Підходить до мене – таке величезне: 

На тому "засіданні" дівчину відправили до бараку посиленого режиму (російська абревіатура – БУР), де ув’язнювали "порушників дисципліни". 

Ще одну арештантку Женю Поджіджей зі Сходу України відправили на 10 днів до карцеру – в маленьку камеру, де впродовж дня конвоїри стежили, щоб ув’язнена не сідала і не притулялася до стін, лягати можна було тільки вночі. Камера була холодною, а їсти давали лише хліб і воду. В таких знущаннях жінка витримала шість днів. Потім її на ношах винесли до лікарні. 

Табірна адміністрація боролася із колядками, проте в’язні продовжували відзначати релігійні свята. Жорстокі придушення породжували сильніший спротив. 

Святкування Різдва в радянських таборах було важкою справою не тільки через заборони та утиски табірної адміністрації. Складно було заготувати на свято якісь харчі. Арештанти отримували посилки з дому один раз на рік. Кращі продукти часто забирали конвоїри, або цупили так звані "блатні".

Хоча ув’язнені згадували, що крадіжки припинилися після збільшення політичних в’язнів, здебільшого із Західної України, які давали злодіям відсіч. Часто в посилках родичі передавали сухі інгредієнти для традиційної куті (пшеницю, горіхи тощо). Ці продукти табірна адміністрація не забирала.

"З посилок вже собі тримали пшеницю і мак, все мали. Зробили кутю. Одна мищина (мала миска, - ред.), одна ложка і так як в причасті йшла, щоби всім вистачило…", – з розповіді зв’язкової УПА Євдокії Івахів на псевдо "Русалка", яка була учасницею Воркутинського повстання.

Етнічний склад виправних таборів був багатонаціональним. У другій половині 1940-х українці були другою за чисельністю групою в таборах ГУЛАГу (після росіян). На 1 січня 1951 року кожен п’ятий в’язень ГУЛАГу був українцем.

Зі спогадів наших респондентів, "політичні" в'язні підтримували братерські стосунки та відзначали свята, незважаючи на національність.

"На наші свята, хто був у бараці, ми всі – одні. Всі! Національності – нема…  Як заколядують, то вже чекісти ніц не казали…", – згадував член ОУН Андрій Лучка на псевдо "Чумак" про ставлення табірної адміністрації до святкувань після Воркутинського повстання Раніше його засудили до розстрілу, але вирок замінили на 25 років заслання. 

Значний вплив на релігійність арештантів мали ув’язнені священики та монахи. Вони визначали дати свят (у таборах здебільшого не було доступу до календаря), підтримували моральний дух бранців. Проводили сповіді, збирали в’язнів на спільні літургії та молитви, за що священнослужителів часто карали. 

"Був у таборі священик із Мукачева. Букатин його прізвище. Він навіть на Різдво відправляв Святу літургію. Була одна кімната, ніхто там не жив. У ній близько 200 людей вміщалися. Окрім Букатина був ще греко-католицький священик і православний – з Волині. За то Букатину дали місяць штрафного ізолятора…", – пригадував ройовий сотні УПА "Рубачі" Микола Кліщ, якого засудили на 25 років каторги. Він відбував покарання у таборі міста Джезказган Казахської РСР і був учасником повстання в’язнів свого табірного відділення на підтримку бунту в Кенгірі. 

Інші колишні в’язні ГУЛАГу теж пригадували монахів та монахинь, які проводили молитви у бараках і у святкові дні, і у будні. Зі слів тих, кому вдалося вижити, релігія та свята додавали у неволі мотивації, згуртовували і розраджували. Страх перед покаранням не зупиняв їх. Напевне, в цьому і є дух Різдва.

Більше розповідей про різдвяні та інші свята в ГУЛАГу зібрано на YouTube-каналі нашого проекту.