Коли цифри важливі: скільки українців загинуло під час Волинської трагедії?

Задум цього “волинського проекту” виник на нарадах у Львівському відділенні Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, до яких активно долучився академік Ігор Юхновський. Ініціатива радше була реакцією на заходи в польському сеймі з розгортання антиукраїнської кампанії, яка закінчилась тим, що законодавча влада сусідньої держави ухвалила постанову про геноцид, який вчинили українці стосовно польського населення під час Другої світової війни.

Проте як щодо історичної правди? Українці також зазнали великих втрат. У 2014 році світ побачив окремий картографічно-довідковий альбом з поіменними списками українських загиблих у польсько-українському збройному конфлікті на території Володимир-Волинського району. Окрім архівних документів, осердям проекту стали видані спогади українців, свідків Волинської трагедії 1938–1944-х років. Подвірне опитування мешканців – очевидців чи учасників тих подій – у кожному селі Володимир-Волинського району дало змогу з’ясувати прізвища вбитих у той період українців та їхню чисельність у межах окремих поселень.

Вбиті чи переселені?

За підрахунками з різних джерел, у Володимир-Волинському районі під час польсько-українського конфлікту загинуло 1 916 українців. З яких кількість неідентифікованих жертв становить тільки 0,6 %, тобто 107 осіб. Натомість у книзі Владислава та Еви Сємашків згадано лише про 73 вбитих українців (тобто у 37 (!) разів менше). Попри те, що польські дослідники не ставили собі за мету з’ясувати масштаби людських втрат з іншого боку, така різниця у статистиці є більш ніж промовистою.

Українські історики стосовно жертв серед українців у Володимир-Волинському районі робили висновки на підставі прізвищ убитих, що назвали свідки. Ентузіасти-краєзнавці почали збирати спогади лише від середини 1990-х. На той час очевидці вже були в поважному віці, тому свідчень з українського боку записано значно менше (польські науковці взялися до такої праці ще в середині 1980-х). Тому кількість українських жертв є заниженою й умовною. Усе ж спробуймо порівняти чисельність загиблих українців у Володимир-Волинському районі (1 916 осіб – за сукупністю джерел) з аналогічними польськими втратами. Українські свідки говорять про 1 158 загиблих поляків, але ця інформація неповна, оскільки не охоплює низки польських населених пунктів, про які українці не мали відомостей. У польських виданнях зазначено, що на цій території зафіксовано 3 329 убитих поляків, 18 % з яких не названо за прізвищами (перелік із 30 населених пунктів, у яких загинуло понад 50 осіб). Отже, відсоток невідомих польських жертв приблизно утридцятеро більший за такі ж дані щодо українців, а кількість польських втрат завищена орієнтовно також на 18 %.

Коригувати кількість загиблих поляків також можливо на підставі українських архівних матеріалів. Зокрема тих, які документують евакуацію громадян польської національності впродовж 1944–1945-х років із СРСР до Польщі. Для прикладу, 1945-го на територію Польської держави евакуювалися 7 035 поіменно названих поляків із міста Володимир-Волинський, 660 – із Вербського, 534 – з Устилузького та 431 – з Володимир-Волинського районів. Списки тих, хто подав заяви на виїзд, а також поешелонні списки осіб, які перетнули радянсько-польський кордон, збереглися. Документи про переселення поляків потребують ретельного зіставлення зі списками загиблих, що оприлюднила польська сторона. Йдеться не лише про поіменні переліки. Необхідний аналіз загальних статистичних даних: кількості поляків, які жили в конкретному населеному пункті, виселених у 1939–1941 роках, загиблих та переселених. Таких порівнянь досі не робили ані польські, ані українські дослідники.

Приміром, за шість років (від 1939-го по 1945 рік) чисельність польського населення у Володимирі-Волинському зросла на 6 000 осіб. Ці поляки, які знайшли прихисток у місті, а згодом виїхали до Польщі, вочевидь були втікачами із сіл цього та інших районів. Саме ця кількість може зменшити невідомих жертв, які фігурують у польських публікаціях. Зокрема у книзі Сємашків подано відомості про родину Вац, яка начебто на початку грудня 1943 року згоріла в будинку, яку підпалила українська боївка в колонії Корчунок Устилузький. Проте у списках евакуйованих поляків натрапляємо на Ядвігу Іванівну Вац (1922 р. н.), яка 1945-го виїхала до Городла. Також серед загиблих, уже колонії Гурів, є родина Малиновських. Тим часом у документах є згадка, що серед евакуйованих були Михаліна Малиновська (голова сім’ї), місце народження – колонія Гурів, 1904 р. н., заміжня; Чеслав Ізидор, син (1930 р. н.), Юзеф, син  (1932 р. н.); Станіслава, донька (1932 р. н.); Фелікса, донька (1936 р. н.); Тадеуш, син (1940 р. н.); Збігнєв, син (1942 р. н.), – усі вони виїхали до Грубешівського повіту.

Серед замордованих у колонії Станиславів – Владислав Камінський із дружиною та сімома дітьми. Списки переселених натомість фіксують, що Владислав Камінський (місце народження – колонія Адамівка, 1900 р. н., одружений) із дружиною Геленою (1903 р. н.) та дітьми Надією (1924 р. н.), Петром (1928 р. н.), Збігнєвом Рихардом (1943 р. н.), Яніною (1937 р. н.) евакуйовані 1 лютого 1945 року до Грубешова.

Наведемо ще один приклад: 1940 року в с. Охнівка було 137 дворів, із них 10 % (за даними Державного архіву Волинської області), тобто не більше 14 обійсть, займали поляки. Переглянувши списки переселенців, бачимо, що у 1944–1945-х до Польщі виїхало 38 мешканців села, зокрема дві сім’ї Броницьких. У дослідженні ж Сємашків згадано про врятування тільки наймолодшого сина цієї родини. Продовження цього переліку, навіть на позір, має розлогі перспективи. Не дивно, що сама Ева Сємашко визнає, що на теренах Волинського воєводства документально підтверджено загибель 38 600 осіб (з них поіменно – 22 113), решта ж є лише припущенням дослідників. Тому ці та інші факти суттєво підважують достовірність статистики жертв серед поляків, яку подають у польській історіографії.

Про що оповідає карта?

Польські боївки в колоніях, військових осадах з’являлися ще від 1942-го. Із квітня 1943 року формували з поляків підрозділи поліції у розпорядженні місцевої окупаційної адміністрації. Боївки на пляцувках координували дії з червоними партизанами. Саме за допомогою окупаційної влади й з’явились найбільші жертви серед українців. Картографування Володимир-Волинського району засвідчило про понад 80 поселень, де були втрати українського населення. Чітко простежується залежність величини цих втрат від розміщення сіл щодо польських збройних осередків: найвідчутніше постраждали села, розташовані поблизу або в радіусі їхньої дії.

Села з великою кількістю українських жертв бачимо навколо бази Білин, де було локалізоване найбільше польське воєнізоване угруповання – так звана Білинська Річ Посполита. Звідти від другої половини 1943-го до весни 1944-го польські боївки тероризували українське населення сіл Охнівка, Верба, Нова Верба, Ворчин Старий, Зоря, Вірів, Селиськи, Писарева Воля, Турівка, Стенжаричі та Заболоття. У всіх цих селах – багато убитих серед українців. Можна виокремити місяці, коли польський терор був особливо масовим і потужним: у липні-серпні й листопаді 1943 року, лютому 1944 року.

Довкола колонії Юзефин та військової осади Фундум, де діяли польські боївки з військових легіонерів, зафіксовано людські втрати в українських селах Суходоли, Дігтів, Ласків, Вощатин, Хотячів, Русів, Ізів, Желінів, Рогожани, Лудин, Рокитниця, Чорників, Березина. Схожа ситуація була поблизу міст Володимира-Волинського та Устилуга, де містились німецькі гарнізони та від квітня 1943 року – поліцейські підрозділи з поляків-шуцманів.

Численні українські жертви були і в селах, уздовж залізничних колій (Верба, Селиськи, Стенжаричі, Микитичі, Коритниця, Хворостів, Маркостав). Польські озброєні бойовики та німці з бронепоїздів обстрілювали населені пункти та здійснювали рейди проти українців від літа 1943-го. Зокрема в селах Писарева Воля та Сусваль (колишнє Могильне) вони обстрілювали з німецької танкетки. Усе це вказує на узгодженість дій та попередню підготовку.

Польські історики часто використовують тезу про “відплатні акції” щодо українських сіл. Та окремі українські джерела містять згадки про польські напади на українські села Володимир-Волинського району ще у травні 1943 року (Хворостів, Хмелів), також до липня того ж року (Руснів), на початку липня (Ласків), у середині літа (Стенжаричі, Турівка, Писарева Воля) чи загалом влітку 1943 року (Когильне, Микитичі, Дубники), далі в січні-лютому (Людмильпіль, Кладнів, Ворчин Старий, Зоря, Стенжаричі, Дубники) та березні 1944 року (Микитичі, Коритниця, Чернявка). Такі факти свідчать про виразну тенденційність спроб окремих польських дослідників довести, що нібито конфлікт започаткували саме українці Волині в липні 1943 року.

Навіщо?

Відомості про втрати обидвох народів на теренах навіть одного району дають змогуь говорити не про винищення одного народу другим, а про польсько-українську війну, за якою стояла боротьба двох ідей – відродження “великої Польщі” (і за рахунок українських етнічних територій також) та створення самостійної Української держави на етнічних землях, які споконвіку компактно заселяли українці.

Попри відсутність державної підтримки, науковцям вдалося створити онлайнову карту полеглих українців у населених пунктах сучасного Володимир-Волинського району. Також далі досліджують і суміжні терени, зокрема фахівці формують базу даних по Камінь-Каширському, Любешівському, Ратнівському та інших районах Волинської області. Вони передують створенню інтерактивної карти Волині, яка стане частиною ширшого, вже впроваджуваного проекту “Інтерактивний атлас України”.

Навіщо підраховувати людські втрати з польського та українського боку? Насамперед щоб, якщо можливо, поіменно встановити всіх полеглих та віддати їм належну шану. Пам’ятний знак жертвам Голокосту стоїть поблизу с. П’ятидні, польські пам’ятні знаки – біля с. Охнівка, перед в’їздом у с. Свійчів чи у с. Сусваль. Загалом таких різноманітних пам’ятників, меморіальних таблиць нині є понад 300. Українці мали би встановити пам’ятні знаки загиблим у с. Селиськи, де діяла катівня польської озброєної боївки й було замордовано 48 осіб, також у селах Стенжаричі (195 загиблих українців), Охнівка (101) та інших. Джерельні матеріали на прикладі одного району достатньо засвідчують, що поляки на Волині у той час не були безборонною жертвою. Цифри важливі й тому, щоб у нікого не виникало бажання спекулювати кількістю полеглих чи послуговуватися термінами на кшталт “геноцид”.