"Холерний бунт" без холери

Карантин на рівному місці

Під час російсько-турецької війни 1828–1829 років на Балканах в армії почалася епідемія чуми. Вона поширилася до Одеси, але її швидко ліквідували. Щоб не допустити хвороби до Криму, у травні 1828 року Новоросійський і Бессарабський генерал-губернатор Михайло Воронцов наказав взяти Севастополь у карантинне оточення. Для убезпечення було достатньо ізолювати береги Карантинної бухти, де і так після прибуття витримували кораблі Чорноморського флоту. Натомість заставами оточили все місто в радіусі 30 верст (32 кілометри).

Спочатку карантин був радше формальним – у місто вільно ввозили продукти, а навколо випасали худобу. Свої правила запровадив новий начальник оточення, полковник Захар Херхеулідзев. "Хоробрий як клинок, дурний донезмоги", – говорили про нього. 17 червня 1829 року (усі дати за старим стилем) чиновник встановив "повний карантинний термін". Відтоді кожен охочий залишити місто або в’їхати у нього повинен був прожити 14–19 днів у суворій ізоляції від зовнішнього світу. Підвіз сільськогосподарських продуктів, дров і сіна припинили, як і випас худоби за містом.

У результаті геть поганого постачання, стрімкого зростання цін і небаченої корупції на заставах Севастополь опинився на межі голоду. Поширилися простудні та кишкові захворювання. Усіх хворих разом із сім’ями вивозили до карантину на Павловському мисі. Там сотні людей померли від нелюдського ставлення та відсутності належного лікування. Карантинні чиновники та деякі нечисті на руку купці й лікарі процвітали, отримуючи й офіційні надбавки за "карантинний стан", і прибутки від спекуляції продовольством.

"Осіб, визнаних сумнівними, забирають у карантин і за відсутності зручних будівель поміщають в сараях, які не мають ані підлог, ані вікон, ані стель, ані печей, – йшлося у скарзі контр-адмірала Костянтина Сальті до Воронцова. – Через це в пізній осінній час заподіюється шкода здоров’ю людей і без того хворих. Запідозрених в чумі хворих із морського госпіталю відправляли на Павловський мис без жодного розгляду і співчуття в сильні морози в одних халатах і туфлях. Багато хто від страху і холоду вмирали дорогою і на місці".

Провізія за хабар

Восени до міста прибула комісія на чолі з віце-адміралом Миколою Римським-Корсаковим. Після швидкоплинного розслідування вона звітувала: "По Севастопольському порту допущені дуже серйозні зловживання. Накази головного командира щодо прийому провіанту і провізії геть не виконуються".

Сам головнокомандувач Чорноморського флоту адмірал Олексій Ґрейґ писав: "Упродовж 5 місяців люди не чули, щоб хворіли і помирали природною смертю. Хто б не захворів у командах або вдома – оголошували чуму". Однак скликана 1 грудня спеціальна медична рада з 15 лікарів засвідчила, що чуми в місті нема, а висока смертність у карантині спричинена варварськими умовами утримання.

Втім військовий губернатор Севастополя, "бездіяльний і безвольний" Микола Столипін віддав перевагу думці інших лікарів – голові міської комісії з погашення епідемії чуми Петрові Лангу і штаб-лікарю Павлові Верболозову. Останньому, згідно з його твердженням, належала "заслуга" відкриття чуми в місті. Вони і ще двоє їхніх колег регулярно наголошували на епідемії.

10 лютого 1830 року Севастополь уперше цілковито закрили – на 21 день. Для жителів Корабельної слобідки – найбіднішого району на протилежному від центру міста березі однойменної бухти – цей термін потім продовжили ще на стільки ж. Містянам суворо заборонили покидати свої будинки. Натомість мали налагодити централізоване постачання. Очевидець писав: "Маркітанти дрібні торгівці продуктами харчування і предметами солдатського вжитку, – Ред. , із перших же днів почали зловживати своїми обов’язками. Відпускали вчасно провізію тільки тим, хто давав хабарі. Бідним доставляли близько опівночі й найгірше".

Після короткої перерви 10 березня загальне оточення повторили. Наступного дня сталася перша трагедія. В Артилерійській слобідці спробували закрити на карантин дружину й дочку матроса Григорія Полярного, хворих на звичайне запалення легенів . Він почав відстрілюватися з рушниці. Поранив кількох військових і санітарів. Коли патрони в моряка закінчились, його розстріляли біля воріт власного будинку. Влада зробила висновок – через два дні в севастопольців вилучили всю зброю.

"Нам все одно, від чого померти" 

"Будучи позбавленими всяких зносин з містом і ближніми селами, не маючи що їсти і пити, чим опалити свої житла, вони щодня бачили свої нещасні сімейства і своїх малолітніх дітей, виснажених голодом і холодом, – описував ті дні очевидець. – Запомога, що роздала їм продовольча комісія, була настільки незначною, що багатьом і на один тиждень цього не було достатньо".

Тотальний карантин того разу протривав до 27 травня. Для Корабельної слобідки він мав закінчитися на тиждень пізніше. Однак 29 травня влада вирішила продовжити карантинні заходи ще на два тижні, а все населення слобідки – понад 1,1 тисячі осіб – вивести за місто. Ця новина стала останньою краплею. Народ почав готуватися силою захищатися від виселення. Під керівництвом досвідчених моряків Тимофія Іванова, Кіндрата Шкуропелова і Федора Піскарьова сформували три озброєні групи.

Останнього дня весни район обступили два батальйони піхоти при двох гарматах полковника Степана Воробйова. До "корабелів" вирушив протопіп Софроній Гаврилов. Він просив людей розійтися.

– Чи довго ще будуть нас мучити і морити? – запитали люди. – Ми всі здорові й понад 1,5 місяця перебуваємо в карантинному стані по своїх домівках. Будинки наші обкурені, ми і сімейства наші очищені. Нас оголювали, купали під час холоду в морській воді. Незабаром мине рік відтоді, як замкнене місто. Дружини наші, а також вдови померлих і вбитих матросів, які доглядають своїх дітей, залишаються без заробітків. Всі сиділи цілу зиму в холодних оселях, не мали їжі. Все, що було по домівках дерев’яного, спалили. Плаття своє, худобу і все, що мали, продали, щоб купити хліба. У воді також потребу мали, бо нас не випускали з будинків. Будучи без дров, багато їли одне борошно, розведене з водою. Карантинні чиновники або комісія давали нам борошно таке, що ми не могли їсти.

– Ми не бунтівники, і призвідників між нами ніяких немає, – відповідали на наказ губернатора видати ініціаторів заколоту. – Нам все одно, чи померти з голоду, чи від чогось іншого.

Ніч гніву

3 червня о 20:00 на дзвіниці Адміралтейського собору ударили в набат. За цим знаком жителі міста вийшли на вулиці. До них приєдналися матроси та робітники військового відомства. Натовп рушив на будинок губернатора, який охороняли 52 солдати. Увірвалися всередину, витягнули Столипіна на вулицю, де камінням і палицями забили до смерті. Також загинув карантинний інспектор Степан Стуллі.

Після цього частина заколотників попрямувала знімати блокаду з Корабельної слобідки й заатакувала загороджувальні солдатські ланцюги. Воробйов наказав стріляти по людях із гармат. Солдати відмовилися, вбили полковника, полонили офіцерів і канонірів. Рятуючись від неминучої смерті, Верболозов перевдягнувся у солдатську шинель і втік.

Інша частина бунтівників хапала чиновників і офіцерів, вимагаючи у них розписки про відсутність у місті чуми. Отримали таку від міського голови Василя Носова, контр-адмірала Івана Скалковського й коменданта міста, генерал-лейтенанта Андрія Турчанінова: "Ми, нижчепідписані, даємо цю розписку жителям міста Севастополя у тому, що в місті Севастополі не було чуми і немає, в посвідчення чого підписуємося".

До опівночі заколотники захопили все місто. Вони розгромили будинки і квартири 42 урядників, торговців і комісіонерів, які наживалися на скуповуванні та перепродуванні продуктів харчування за завищеними цінами. На вулицях матроси й солдати перевіряли всіх підряд – шукали переодягнених офіцерів і чиновників. Поліція втекла. Гарнізон із 860 солдатів при трьох гарматах відмовився придушувати бунт. Турчанінов провів ніч у приміщенні комендатури під вартою. Вранці він видав наказ повністю ліквідувати карантинні обмеження.

"У бунті та убивствах дійсно брали участь матроські дружини, – доповідав таврійський губернатор Олександр Казначеєв. – Проте кажуть, що серед них були чоловіки, одягнені в жіночий одяг. Після злодіянь заколотники змусили священика служити молебень. Потім ходили вулицями з образами та хоругвами. Піхотні війська віддавали їм честь. Із шести батальйонів у Севастополі орловський поводився добре. Інші іноді беруть участь в грабежах, а здебільшого нічого не роблять".

<p>Василь Тимофеєв</p>

Однак на тому успіхи закінчилися. Через відсутність заздалегідь підготовленого плану бунт не переріс у загальноміське повстання. Основна маса населення – дрібні торговці, ремісники й біднота – прагнули лише ліквідації карантинного оточення і покарання винних у зловживаннях чиновників. Сенсу в подальшому виступі вони не бачили. Активне ядро бунтівників – матроси й військові робітники – виступали проти самої системи постачання на флоті. Проте їхні проблеми мало турбували решту.

Заколотники здійснили кілька безладних спроб прорватися через зовнішню лінію оточення, щоб з’єднатися з Балаклавою, – невдало. Не припинило бунту і введення на околиці міста підрозділів Сімферопольського гарнізону та Балаклавського полку – керівництво не було упевнене в їхній надійності й не використовувало проти повсталих. Лише 7 червня до міста вступила викликана з Феодосії 12-та дивізія генерала Василя Тимофеєва, призначеного на місце убитого губернатора Столипіна. Масового збройного опору їй не чинили.

Покарання для тисяч невинних

Адмірал Ґрейґ створив дві комісії. Перша зібрала 114 томів скарг на міську владу. Друга встановила, що з 70 тисяч рублів, відпущених для надання допомоги нужденним, місто отримало менше третини. Тоді Воронцов зібрав власну комісію на чолі з Тимофеєвим. Вона стверджувала, що напередодні повстання все в місті було ідеально.

Почалося переслідування бунтівників. Розглянули справи майже 6 тисяч осіб – понад 20 % жителів міста! 1 580 осіб засудили, із них 722 – до смертної кари. Пізніше вироки переглянули –публічно розстріляли лише сімох.

Понад 1,5 тисячі осіб – 497 цивільних (серед них 423 жінки), 470 майстрових робочих екіпажів, 27 матросів ластових екіпажів, 380 матросів флотських екіпажів, 128 солдатів, 46 офіцерів – заслали на каторгу чи до арештантських рот. Скільки з них забили до смерті шпіцрутенами – невідомо. 197 хлопців віддали до військових поселень. Турчанінов "за малодушність і за вчинене порушення усіх обов’язків по службі" був розжалуваний у рядові й того ж року помер.

Бунтівні слобідки спалили, майно висланих конфіскували. 4 260 одружених матросів з дружинами і всіх взагалі дружин матросів з дітьми насильно розселили по Росії, від Херсона до Архангельська. Вони були змушені перебиратися пізньої осені, пішки, переховуючись у печерах, розбігаючись і гинучи дорогою. Абсолютна більшість цих жінок, а тим паче їхні малі діти взагалі не брали участі в повстанні. Їхня вина полягала в тому, що вони мешкали в "неправильних" місцевостях.

Севастопольський бунт придушили вже на четвертий день. Проте непорушно впевнена у своїй правоті влада нічого не зробила, щоб полегшити становище флоту загалом і кожного матроса зокремо. Коли за чверть століття Росії довелося зустрітися на полі бою під тим-таки Севастополем із західноєвропейськими країнами, на Петербург чекала ганебна поразка.