Як українське село чинило спротив Сталіну
09:42, 24 листопада 2021
"Волинки", "бабські бунти", повстання... Селяни до останнього противились перетворенню на колгоспників. Озброєні дрючками і праниками, вони змогли налякати владу та на півроку призупинити каток колективізації. Лише Голодомором Йосип Сталін упокорив українське село
Володимир Тиліщак
кандидат історичних наук, заступник Голови Українського інституту національної пам'яті
На Москву через Онацьківці
Вранці 8 березня 1930 року дві сотні людей зібрались на подвір’ї школи в Кустівцях Шепетівської округи. Вони були верхи на конях, озброєні вилами та сокирами. Їхній лідер Семен Ткачук оглянув шкільну карту. З’ясувавши, що від села до Москви – усього декілька сантиметрів, він весело заявив:
– Буду в Москві через чотири дні!
А тоді скомандував:
– Гей, на Москву через Онацьківці! Там нам підтримка буде!
Садиба промколгоспу "Перемога" в місті Прилуки на початку 1930-их років
Усі фото надав авторКілька днів тому жителі Кустівців, захищаючи церкву, прогнали з села партійців і комсомольців. При цьому розтрощили сільраду й порвали портрети більшовицьких вождів. Потім розібрали реманент і збіжжя, які раніше віддали для колгоспу, та створили загін самооборони. Його і очолював Семен Ткачук.
До Москви загін не дійшов. У сусідніх Бражинцях його зустріли озброєні кулеметами чекісти. Довелося відступати.
Схожі події тоді відбувались у багатьох селах. Підрадянську Україну охопила масштабна хвиля стихійних протестів. Вони стали реакцією на примусову колективізацію, яку впроваджувала влада.
Наслідки "великого перелому"
У середині 1920-х здавалося, що комуністам вдалось утихомирити українське село. Із сотень повстанських загонів, які чинили опір новій владі, залишились поодинокі групи. Хтось прорвався за кордон, хтось намагався "загубитись" на безкраїх просторах Радянського Союзу. Багато хто погодився здатись в обмін на обіцяну амністію.
Курс на форсовану індустріалізацію, який проголосив Йосип Сталін, вимагав величезних ресурсів: людських і фінансових. Єдиним їхнім джерелом був визиск власних громадян. Тож імперія індустріалізувалась, а населення зубожіло. Головними жертвами такої політики стали селяни, що становили більшість населення країни.
Розкуркулення селянського господарства на Донеччині на початку 1930-их років
"Партія отримала величезну перемогу на фронті колгоспного господарства", – констатував Сталін у статті "Рік великого перелому", опублікованій у газеті "Правда" 7 листопада 1929 року. Очевидно, диктатор видавав бажане за дійсне. Але це був прозорий натяк. Тож найближчий пленум ЦК ВКП(б) визначив головне завдання найближчого часу – суцільна колективізація. На початку наступного року Державне політичне управління розпочало спеціальну операцію з депортації найзаможніших селян.
Народне терпіння швидко увірвалось. Вже 12 лютого в Містках Старобільської округи люди розібрали посівний матеріал і реманент. Незабаром протест поширився на сусідні села. У Круглому сформували загін, який заходився виганяти комуністів.
Тими самими днями у Плужному Шепетівської округи громада почала боротьбу за повернення церкви. До кінця місяця заворушення охопили й сусідню Бердичівську округу. Тоді ж протести розпочалися в Одеській, Сумській, Дніпропетровській та інших округах. 10 березня повстало Поділля – Тульчинська, Могилів-Подільська та Вінницька округи.
У 1930 році праник став одним із видів жіночої "зброї", якою виганяли радянську владу із українських сіл. У Сватівському районі на Луганщині зберігся переказ про жіночий загін, що виступив проти колективізації і який назвали "Праниковою хмарою"
Фото: з експозиції Національного музею "Меморіал жертв Голодомору"Як на вулкані
"У трьох округах справжнє повстання селян, – звітував наприкінці березня 1930-го нарком Робітничо-селянської інспекції СРСР Григорій Орджонікідзе, спеціально відряджений в Україну. – Повстання придушене збройною силою, пустивши в хід кулемети, а в деяких місцях – гармати. Убитих і розстріляних – 100, поранених – кілька сотень. В інших районах такі самі бунти".
Повстанська "зброя" в розгромленій у сільраді с. Студена Піщанського району сучасної Вінничини, березень 1930 року
Переважно протести були мирними, адже селяни не мали зброї. Комуністи зневажливо називали їх "волинками" – від російського "волынить", себто ухилятися від праці, затягувати робочий процес. Ініціаторами "волинок" часто були жінки, які збиралися натовпами в кілька сотень біля сільрад із вимогами видати їм зерно й усуспільнене майно. Зберігся народний переказ про жінок-повстанок зі Старобільщини. Їхньою основною зброєю були праники – дерев’яні ребристі дошки, які використовували для прання. Тому назвали себе "Праниковою хмарою".
Часто виступи переростали в розправи над представниками влади та місцевими активістами. "Сидимо, як на вулкані. Коли лягаєш спати, не знаєш, чи прокинешся", – скаржився партійний функціонер, що рушив наводити порядок до Калинівського району Вінниччини.
"Грабувати колективи, нищити комуністів"
"Повстання шириться з кожним днем і стає нам великою загрозою, – писав комсомолець із Любарщини в листі до редакції газети "Радянське село". – Усі активісти втікають в паніці до великих міст, бо куркулі не дають пощади ні на хвилину життя".
Наляканий масштабом березневих "волинок" режим пішов на поступки. Дозволили вихід з колгоспів та повернення майна. Як наслідок – до кінця літа колективізованими залишилося менше третини селянських господарств УСРР.
Втім протести тривали. На початку квітня спалахнуло Павлоградське повстання, яке охопило десяток сіл і хуторів на Дніпропетровщині. Жителі двох сіл Драбівського району Черкащини розгромили залізничну станцію і районний суд.
Листівка отамана Луки Клітки, що діяв на Сумщині і Полтавщині на початку 1930-их років
Відновилися партизанські загони. Про їхніх лідерів ходили легенди. Як-от про Луку Клітку з Роменщини. Він уславився неодноразовими втечами з-під варти. "Ми, діти, замість гратися у хованки, бавилися у "бандита Клітку", – згадує письменник Микола Петренко, уродженець тих країв.
Або останні повстанці Холодного Яру – брати Микола, Михайло і Степан Блажевські. Перші двоє загинули в сутичках з чекістами 1925-го. Третій був двічі поранений. Щоб врятувати загін, він вирішив на деякий час його розпустити. Сам із кількома побратимами перебрався на Донбас, де всі влаштувалися на будівництво. 1930-го брошура "Весняні рейди" інформувала: "У Шполянському районі знов почала оперувати банда Блажевського. Її гасло – в селян-одноосібників нічого не брати, грабувати колективи, нищити комуністів. В Орлівці Блажевський спалив справи комосередку й нахвалявся перестріляти керівників села".
Упродовж того року ДПУ в Україні зафіксувало понад 4 тисячі масових виступів. У них взяло участь майже 1,2 мільйона осіб. Також занотували майже 2,8 тисячі "терористичних актів". Щоправда, до цих останніх залічували навіть спалену скирту соломи.
Антивладні листівки, що поширювалися в Україні наприкінці 1920-их – початку 1930-их років
Бунти голодних
"Потепління" тривало недовго – восени 1930-го влада відновила політику колективізації. Діяли економічними методами – людей змушували вступати до колгоспів податками і штрафами. ДПУ повідомляло про 319 масових протестних виступів і 1354 терористичні акти протягом наступного року. Також зафіксували 28 "куркульських банд".
На початку травня на півдні сучасної Хмельниччини повстали колишні офіцери Армії УНР. Півтора десятка осіб, яких вони очолювали, з боями прорвалися через річку Збруч, на територію Польської Республіки.
Григорій Пучка, лідер повстанського загону, що діяв на Полтавщині у 1930-1931 роках
Колишній червоний партизан Яким Рябченко деякий час працював головою сільради та служив у міліції у Городнянському районі на Чернігівщині. Втім з часом зрозумів, що "власними руками допомагав одягати московське ярмо на свій народ" – і пішов у ліс. Згуртував навколо себе до 400 осіб, яких поділив на три роти і взводи. Чекісти розбили їх через кілька тижнів. Невдовзі в окрузі говорили, що на придушення хлопців Рябченка "совіти" мусили кинути цілу дивізію.
Навесні 1932 року люди почали вмирати від голоду. Протести знову стали масовими – майже 1000 виступів за 7 місяців. Переважно це бунтували голодні. До прикладу, у Золочівському районі на Харківщині майже дві тисячі жителів 13 сіл штурмували залізничні склади, у яких зберігали зерно для місцевої винокурні. Попри вогонь охорони, люди розібрали три вагони збіжжя.
Селяни знову почали виходити із колгоспів. Це засигналізувало владі про крах її колективізаційної політики. У серпні 1932 року Йосип Сталін виснував: "Україну можемо втратити". Режим взявся до "остаточного вирішення" українського питання – влаштував Голодомор.
Більше історичних фактів про сумні події 1932-1933 років читайте у номері журналу "Локальна історія", присвяченому темі Голодомору.
Схожі матеріали
“В'язні пішли на солдатів голіруч”. 94-річний Ярослав Когут про участь в Норильському повстанні
Детальніше
