Як австрійський ерцгерцог став українським патріотом

Вільгельм “Вишиваний”

Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотаринзький народився 10 лютого 1895 року в м. Пола на острові Люссін (Далматія), де він зростав і його виховували в маєтку батька – ерцгерцога Карла Стефана. Згодом мешкав у родовій посілості Живець, поблизу Кракова. Там він уперше почув про українців із вуст князя Чарторийського, чоловіка своєї сестри Матільди. Не надто доброзичливі вислови польського магната на адресу гуцулів викликали несподівано протилежну реакцію Вільгельма, який вирішив на власні очі побачити цей народ та його побут. 

<p>Вільгельм Габсбург у вишитій сорочці, 1910-ті роки</p>

Він потай поїздом вирушив до Ворохти, де кілька днів провів в оселі заможного гуцула Дмитра Доника-Шекерика (батька діяча Української радикальної партії Петра Шекерика), який і не здогадувався про високе становище свого молодого гостя. Неповторна краса Карпат, мальовничість гірських строїв та тужлива мелодика гуцульських пісень назавжди причарували Вільгельма Габсбурга й поклали початок його палкої любові до України. “Відтоді я зовсім змінився й до Живця вернув іншим, як виїхав”, ‒ писав він в автобіографії.

Року 1912 Вільгельм закінчив реальну школу у Відні, а 1915-го ‒ Військову академію ім. Марії-Терези. Отримав призначення до 13-го уланського полку у званні лейтенанта. Полк складався переважно з українських юнаків Золочівщини, що спонукало ерцгерцога вивчити українську мову. Один із вояків навіть привіз йому з відпустки сорочку, яку ерцгерцог залюбки носив, що і принесло йому українське ім’я Василь Вишиваний. Відтоді він ознайомлювався з українською історією та літературою. За словами ерцгерцога, першою українською книжкою, яку він прочитав, була мала “Історія України” Михайла Грушевського, а потім – твори Тараса Шевченка, Івана Франка тощо.

“Червоний князь”

Прихильність ерцгерцога до українців та їхньої історії викликала незадоволення у багатьох офіцерів, насамперед поляків, які прозвали Вільгельма “Червоним князем”. Така позиція спричинила певне тертя між ерцгерцогом і більшістю представників панівної династії, які дотримувались виразної пропольської орієнтації. Особливо активним Вільгельм Габсбург був під час мирних переговорів у Бересті-Литовському. Ерцгерцог листувався з головою австрійської делегації міністром закордонних справ Оттокаром Черніним та постійно інформував галицьких політиків про настрої австрійської делегації щодо української проблеми. Вільгельм посприяв тому, що граф  Чернін прийняв проект про західні кордони УНР і таємний додаток про ординацію автономного коронного краю Галичина.

З актуалізацією української проблеми в міжнародних відносинах серед політиків ширилися чутки про наміри Австрії використати ерцгерцога Вільгельма у своїх політичних комбінаціях і поставити його на чолі української держави. Після Берестейського миру, коли німецькі та австрійські війська увійшли на територію України, ці поголоски посилились. Проте якщо й існували подібні плани в австрійських владних колах, вони не мали реальної перспективи з огляду на позицію Німеччини, яка рішуче протидіяла будь-яким спробам сепаратної політики свого союзника щодо України. Після приходу до влади Павла Скоропадського й утворення Української Держави про це взагалі не могло бути мови.

“Я щиро полюбив український народ і сам почуваюсь українцем”

У квітні 1918 року Вільгельм Габсбург очолив військову групу австрійської армії, у складі якої перебував легіон Українських Січових Стрільців (УСС), який він патронував. Цей підрозділ стаціонував у районі Олександрівська (нині ‒ Запоріжжя). У першій половині травня 1918 року серед українських соціалістів Одеси виник задум підняти повстання проти режиму Павла Скоропадського й передати владу в Україні ерцгерцогові Вільгельму як новому гетьманові України. Коли ж самого Вільгельма запитали про таку перспективу, то його відповідь була дещо несподіваною: “Ви знаєте, панове, що я щиро полюбив український народ і сам почуваюсь українцем. Але я ніколи не думав про якусь кар’єру в Україні. Одначе коли буде воля цілого українського народу, щоб я став на чолі його держави, я не відкажуся від цього”. При всій пошані до особи Вільгельма Габсбурга більшість розважливих політиків і офіцерів-галичан усвідомлювала, що зміна глави держави мала би бути легітимною. До того ж вони були переконані, що Німеччина ніколи не погодиться з кандидатурою Василя Вишиваного як державного лідера.

<p>Вільгельм Габсбург, 1920 рік</p>

Між тим австрійці вимагали від УСС участі в роззброєнні селян і реквізиціях збіжжя. Натомість австро-німецьке командування отримувало численні скарги від російських і польських поміщиків, які були незадоволені гуманним поводженням стрілецтва з селянством. Чимало представників української інтелігенції та селянства, рятуючись від переслідувань австро-німецької військової адміністрації, знаходили собі притулок у середовищі УСС. У цій ситуації проукраїнська поведінка ерцгерцога дратувала не лише Берлін, а й Відень. Під час чергового виклику Вільгельма до австрійської столиці, а потім і до Берліна, де він мусив давати пояснення, було зроблено спробу ліквідувати УСС. І хоча завдяки зусиллям ерцгерцога легіон не розформували, за наказом австрійського командування він передислокувався на Буковину. У жовтні 1918 року Василь Вишиваний разом зі Штабом і Вишколом УСС зупинився у Чернівцях. На Буковині група ерцгерцога Вільгельма складалася лише з формувань УСС, а отже, він фактично став командиром усього легіону Українських Січових Стрільців.

Наближення розпаду Австро-Угорської монархії змусило західноукраїнських політиків і військових вдатися до таких заходів, щоб запобігти утвердженню польської влади на українській етнічній території. Радикально налаштована частина українського громадянства й більшість старшин УСС, усупереч західноукраїнському політичному проводу, який вів перемовини з віденським урядом і ще вірив у можливість перетворення Австрії на федерацію національних держав, готувалась до збройного повстання. Старшина УСС не залучала ерцгерцога Вільгельма до підготовки перевороту, не будучи впевненою у його реакції. Однак під час листопадових боїв у Львові Габсбург виявив себе як послідовний прихильник української державності. Перебуваючи у шпиталі, він зробив усе можливе, щоби терміново передислокувати УСС до галицької столиці. 9 листопада, попри хворобу, він покинув Чернівці і прибув до Львова, де перебував як приватна особа до 21 листопада, тобто до відступу з міста українських військ.

Ідентичність vs родина

До 6 травня 1919 року Василь Вишиваний жив як приватна особа в монастирі о. Василіян у Краснопущі. Саме під час свого добровільного інтернування ерцгерцог дізнався про присвоєння йому почесного звання “Полковника війська українського”. Коли ж розпочався відступ Галицької Армії, Василь Вишиваний вирушив до Карпат, де 6 червня 1919 року його взяли в полон румуни й інтернували до монастиря Кальдарушани. На вимогу уряду УНР на початку вересня 1919-го ерцгерцога звільнили. Він прибув до Кам’янця-Подільського, де його призначили начальником відділу закордонних зв’язків Генерального штабу Армії УНР. Так Василь Вишиваний розпочав працю над формуванням мережі військових шкіл для української армії, однак листопадова катастрофа української армії перервала цю роботу.

Василь Вишиваний дуже негативно поставився до угоди УНР із Польщею у квітні 1920 року. На початку 1921-го в польській пресі було опубліковано лист батька Василя Вишиваного, Карла Стефана Габсбурга, давнього полонофіла, який фактично означав зречення від свого сина в ім’я симпатій до польської шляхти та на догоду її політичним інтересам. На цей лист Вільгельм відповів 10 лютого 1921 року. Ця відповідь була опублікована в українській пресі. Приводом до такого різкого конфлікту, який, однак, визрівав давно, стала публікація 9 січня 1921 року у віденському часописі “Neues Wiener Journal” різкої антипольської статті Вільгельма Габсбурга, спрямованої проти союзу УНР і Польщі. Він вважав його “ненатуральним” і зазначав, що “український народ стоїть цілком осторонь від цього союзу”. Ця публікація викликала різко негативну реакцію і родини Вільгельма Габсбурга, і Уряду УНР, який тривожно спостерігав за зростанням популярності Василя Вишиваного.

Тим часом невдачі в перебігу збройної боротьби за українську державність у 1919‒1921 років викликали кризові явища в українському суспільно-політичному житті. На тлі воєнних і політичних прорахунків Директорії та зневіри в демократичних інститутах УНР погляди багатьох українців зупинялись на постаті Вільгельма Габсбурга ‒ Василя Вишиваного, який приваблював багатьох своїм безкорисливим і гарячим українським патріотизмом, а ще ‒ рішучими антипольськими настроями.

Арешт через книжку

Ще 1920-го в Берліні зібрали ініціативна група з відновлення “Вільного козацтва”, а вже 1921-го у Відні створили Українське національне вільнокозацьке товариство, тимчасову управу якого очолив Василь Вишиваний. Було започаткувано видання тижневика “Соборна Україна”, який активно глорифікував особу Вільгельма Габсбурга. Однак вже на початку 1922-го внаслідок політичної конфронтації різних груп товариство фактично перейшло під провід колишнього ад’ютанта гетьмана П. Скоропадського – Івана Полтавця-Остряниці. Відтоді ерцгерцог не брав активної участі в українському еміграційному політичному житті, хоч постійно виявляв цікавість до українських справ.

Контакти Василя Вишиваного з українським підпіллям зрештою виявилися для нього фатальними. 22 вересня 1947 року працівники МДБ СРСР у Відні арештували його як агента французької розвідки та учасника оунівського підпілля. Під час слідства його звинуватили у зв’язках з ОУН, співпраці з англійським агентом і французькою контррозвідкою у час і після Другої світової війни.

19 грудня 1947 року Вільгельма Габсбурга перевезли до Києва, де протягом півроку тривало слідство у його справі. За іронією долі у звинувачувальному висновку воєнної прокуратури без будь-яких доказів ствердили, що “…австро-угорські правлячі кола готували Габсбурга-Льотрінгена на український престол”. Однак єдиним “підтвердженням” цьому є залучений до справи витяг із книги Осипа Думіна “Історія лєгіону українських січових стрільців. 1914–1918” (Львів, 1936). Окрім того, йшлося і про “работу в пользу английской разведки”. Попри всю безглуздість висунутих звинувачень, Василь Габсбург був засуджений до 25 років позбавлення волі та направлений до Володимирської тюрми. Однак 18 серпня 1948 року  ерцгерцог помер у лікарні Лук’янівської в’язниці від двостороннього кавернозного туберкульозу легенів. Встановити місце його поховання досі не вдалося.