ГУЛАГ: анатомія геноциду. 7 міфів про радянську систему знищення

Система концентраційних таборів у Радянському Союзі почала формуватися одразу після більшовицького перевороту. У 1918 році Володимир Ленін підписав декрет про створення концентраційних таборів для так званих "класово ворожих елементів". На початковому етапі для утримання ув’язнених використовували будівлі та інфраструктуру царських в’язниць, які більшовицька влада вважала недостатньо суворими для ізоляції своїх політичних опонентів.

Перший великий концентраційний табір особливого призначення — Соловецький табір (СЛОН) — було створено у 1923 році на Соловецьких островах у Білому морі. Саме він став прототипом майбутньої системи ГУЛАГу, адже тут уперше було поєднано примусову ізоляцію, важку фізичну працю та масове знищення людей як інструменти державної репресивної політики.

У 1930 році систему ГУЛАГу оформили офіційно. Головне управління таборів об’єднало всі місця позбавлення волі та спецпоселення під єдиним керівництвом різних радянських міністерств і НКВСу різні періоди підпорядкування часто змінювалося. Відтоді репресивний механізм набув системного характеру: табори почали масово створювати на всій території СРСР, перетворивши їх на один із ключових інструментів політичного терору та економічної експлуатації населення.

Радянська влада вирішила зусиллями в’язнів колонізувати неосвоєні території у віддалених регіонах Росії, щоб використати запаси природних покладів. Під час російсько-німецької війни, коли у 1941 році Донбас був окупованим, росіяни не мали доступу до шахт, які забезпечували вугіллям увесь Союз. Тоді комуністи згадали про можливість видобутку вугілля у Воркуті. Для того, щоб вивезти вугілля, потрібно було побудувати залізницю. Тож спершу людей кинули на відкриті території, де в’язні самі будували собі бараки. Здебільшого людей викидали просто в сніг серед степу або поля. Поки одна група будувала шахти, інша зводила залізницю. Таким чином налагоджували вугільну промисловість Воркути задля забезпечення "чорним золотом" Москви під час Другої світової війни.

Ще на початку 1920-х років стало відомо, що в районі теперішнього російського міста Норильськ є поклади нікелю. У 1930-х роках в’язнів почали спрямовувати у новий табір Норильлаг, який спеціально створили для видобутку нікелю. Перші бараки утворили біля гори Шмітиха, і звідти розбудовувалося місто. Тепер Норильський нікелевий комбінат - найбільший у світі за видобутком нікелю. Донедавна він мав свої філії в Африці, Америці та Австралії, однак тепер він під санкціями.

У 1948 році радянська влада створила табори особливого режиму, у яких були значно жорстокіші умови утримання, довший робочий день, виключно для політичних в’язнів. Також в’язнів особливих таборів після відбуття строку зобов’язували жити на спеціальних поселеннях довічно. Таким чином, людей залучали до будівництва великих проєктів ГУЛАГу навіть після звільнення. Влада робила все, щоб арештанти не поверталися додому. У містах могло бути кілька стратегічних пунктів: аеродроми, залізниці, заводи чи станції, навколо яких будувались бараки. Так створювали цілі міста ціною життя і здоров’я політв’язнів.

Пів сотні російських міст були засновані в’язнями ГУЛАГу. Зокрема, Норильськ, Тайшет, Інта, Печора, Воркута, Магнітогорськ, Магадан, Находка. У 12-ти з них зеки розбудували житлові квартали,  інфраструктуру, об’єкти промисловості, школи, лікарні, дитячі садки.

Об’єднати Онезьке озеро з Білим морем — було давньою мрією совєтів. Їм це вдалося зробити, але будівництво Біломорканалу вартувало мільйони людських життів. Із Соловків в’язнів звозили на материк і залучали до будівництва каналу. Водночас створили цілий десант письменників на чолі з Максимом Горьким, щоб  представити проєкт якомога величніше, аби Радянський Союз мав чим похизуватися на весь світ. І хоч у майбутньому були значно успішніші проєкти, Біломорсько-Балтійський канал був першим і найбільш розпіареним.

Окрім Біломорсько-Балтійського каналу найбільшими промисловими і транспортними об’єктами у 1930-1950-х роках, які створили в’язні, були Волго-Донський канал, гідроелектростанції, металургійні підприємства та об’єкти ядерної програми. Також бранці збудували низку залізничних доріг, тунелі на Сахалін, Караганда-Моінти-Балхаш, Тайшет — Ленапочаток БАМу, автостради Москва — Мінськ, Нагаєво — Атка — Нера тощо.

Крім того, завдяки праці в’язнів Радянському Союзу вдалося розвідати поклади корисних копалин. Коли у розпал Другої світової війни розглядали питання ленд-лізу між СРСР і США, аргументом для підписання слугували великі поклади колимського золота, яким Союз мав повертати ленд-ліз.

Кримінальне законодавство СРСР аж до 1958 року визначав документ "Основні засади кримінального законодавства СРСР і союзних республік", який 31 жовтня 1924 року ухвалив Центральний виконавчий комітет СРСР. Політичні злочини, які були спрямовані проти основ радянського ладу, вважалися найбільш небезпечними. 

Так український інженер-авіатор Сергій Корольов відбував строк за статтями "тероризм" і "підрив промисловості, транспорту, торгівлі, грошового обігу й кооперації". Його арештували в 1938-му та засудили до 10 років таборів. Після виснажливих допитів та роботи на золотих копальнях на Колимі, Корольов був на межі смертельного виснаження.

Місця ув’язненнябудинки ув’язнення, виправні будинки, реформаторії, землеробські колонії призначалися для утримання кримінальних злочинців, а табори Головного управління примусових робіт НКВС — для ізоляції реальних і потенціальних ворогів радянської влади. Фактично питання "кваліфікації" ув’язнених вирішували на місцях надзвичайні комісії і революційні трибунали. Спочатку в СРСР у кримінальному кодексі не було чіткого розмежування на політичні та побутово-кримінальні злочини, тому до "політичних" злочинців могли приписати за будь-які порушення і навпаки. 

У 1934 році радянська влада посилила репресії за кримінально-побутові злочини і породила термін "злодій у законі". Ввели нові засоби соціального захисту: придушення злочинності (покарання від 3 до 10 років ув’язнення) і примусового виховання дисципліни (покарання від 1 до 3 років ув’язнення). Це означало, що за будь-яку дрібну провину могли посадити за ґрати. Усі "злодії в законі" жили в ув’язненні постійно, у них були особливі стосунки з державою. Радянська влада почала використовувати кримінальних злочинців у таборах, де перебували політичні в’язні. Кримінальники отримували більше пайків їжі, мали можливість не виходити на роботу та інші заохочення. А ще "злодіям в законі" давали волю знущатися над політичними в’язнями. Злодій, який пішов на співпрацю з табірною адміністрацією, вважався нечистим, тож його прозивали "сукою". А таборівські війни кримінальних і політичних в’язнів називали "сучими війнами". 

Ця схема працювала, допоки у таборах не з’явилися члени ОУН і УПА. Вони вбивали кримінальників за те, що ті знущалися над політичними. Бувало, зранку міг не прокинутись цілий барак кримінальників. Кримінальні злочинці не хотіли вмирати за інтереси влади, тож облишили політичних в’язнів, які виграли цю війну.

Після створення Соловецького табору особливого призначення, українці стали першими, кого туди відправили. Серед в’язнів були Січові стрільці, воїни УГА, УНР, розкуркулені селяни. Радянська влада передусім побоювалася політичних опонентів, і намагалася усунути тих, хто був їй незручний.

Від 30 до 60 відсотків в’язнів ГУЛАГу були українцями. Причому, ця кількість постійно змінювалася через бунтарів, яких влада намагалася вивозтити в інші табори. Наприклад, з Воркути людей могли перевезти в гарячий степ Казахстану, або навпаки — з Казахстану в Норильськ, де відбулося повстання 1953 року.

Те, що українців у ГУЛАГу було більше, ніж представників інших національностей, пов’язане з тим, що український рух опору тривав аж до середини 1950-х років. Відтак родичів учасників національно-визвольної боротьби примусово депортовували у віддалені краї Радянського Союзу до 1952 року включно, хоч й пізніше також висилали, але не так масово. 

Українців на нових територіях зустрічали як злих бандерівців і небезпечних злочинців, від яких потрібно триматися осторонь, або ж кривдити їх. Але з часом  українці зарекомендували себе як гарні господарі і хороші люди.

Два головних постулати для в’язнів ГУЛАГу: самоокупність і перевиховання, потерпіли краху. Ті великі виробничі проєкти і плани, які ставила перед собою радянська влада, не використовували планово. Попри те, що в’язні будували дороги, канали, міста, квартали — вони не були самоокупними, а дотаційними. Перед усім через те, що використовували примітивну працю, з чим пов’язане так зване перевиховання. Насправді ж, це було вбивство працею. Ніхто не збирався вдосконалювати працю в’язнів. 

Найяскравішим прикладом є будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, коли в’язні з дерев’яними тачками вручну копали канал. Коли його здали в експлуатацію, Сталін сказав, що канал дуже мілкий, тож його не використовували за призначенням так часто, як планували. Також, під час проєктування розробники часто припускалися помилок, ціною яких були люди. 

Для будівництва Транссибірської магістралі керівники табору набирали переважно політичних в’язнів, через те, що вони працювали більш вмотивовано і хотіли швидше вийти на волю. Та внаслідок каторжної праці виживала меншість. Хоча, слід зазначити, що на великих будовах видавали кращий одяг та їжу.  

На лісоповалах часто залучали жінок. Сестра Лесі Українки, Ізидора Косач, писала, що коли групу в’язнів привезли в Сибірський табір на лісоповал, ті більше двадцяти кілометрів йшли пішки без належного одягу та їжі, а поруч на лижах їхали наглядачі. Тож навіть дійти до місця табору міг не кожен.

Пізніше, саме через неефективність роботи, керівництво ввело "взаємозаліки" — коли один день роботи на об’єкті зараховували за два-чотири дні строку ув’язнення. Тобто якщо в’язень упродовж року буде активно працювати, то йому зарахують три роки "відсидки". В’язні справді старались, проте такі умови праці витримували не всі. Наприклад, на Транссибірській магістралі під кожною шпалою лежало дві-три загиблих людини, які будували дорогу. Нині цю трасу не використовують. 

Також людей поділили на категорії А,В,С, де А — категорія людей, яких використовували на всіх роботах, В — ті, хто був задіяний в управлінському апараті табору, С — люди з інвалідністю. Від цього статусу залежав раціон в’язнів. Людей з інвалідністю не звільняли від роботи, шансів вижити у них було ще менше. 

Відправляючи борців за незалежність України, Латвії, Литви, Естонії у ГУЛАГ, радянська влада намагалася вбити їх працею, щоб патріоти не поверталися додому і не створювали їм проблем. Їх навмисне відправляли в табори з особливо жорстокими умовами, бо вбивство працею було офіційною політикою Кремля і ГУЛАГу. 

Коли українці потрапляли у табори ГУЛАГу, вони одразу починали об’єднуватися. Це було дуже характерною рисою саме для українців, бо росіяни гуртувалися між собою за містом, у якому проживали до табору: петербуржці, москвичі тощо. Навіть коли росіяни знаходили "своїх", вони не утворювали підпілля, а лише спілкувалися однин із одним. Українці ж гуртувалися за національною ознакою для того, щоб вижити, зберегти одне одного.

Українські підпільні організації на спецпоселеннях та у місцях ув’язнення існували із середини 1940-х років. Епоха втеч змінилася епохою повстань тоді, коли на початку 1950-х років почали прибувати учасники не тільки української національно-визвольної боротьби, а й із країн Балтики. Українці стали зразком для інших національностей, які побачили їх гуртування, спілкування, святкування релігійних свят, літературні вечори. Тож поляки, німці, балтійці теж почали створювати підпілля. 

Найбільші повстання виникли після смерті Сталіна в особливих таборах, коли відбулася амністія, під яку не підпадали в’язні засуджені за політичними статтями. Їх зобов’язували довічно жити на спецпоселенні, тому у них не було іншого виходу, окрім того, щоб розхитувати систему і готувати повстання. Визначеної дати для повстань не було, бранці таборів починали бунт тоді, коли випадала стихійна несправедлива нагода: безпричинні розстріли, репресії, придушення. Окрім Норильського, Воркутинського та Кенгірського повстань, існували менші за масштабами, проте не менш ефективні. Кожне з повстань мало різний характер. 

Норильське було "повстанням із повстань". Тобто у кожній зоні була своя комісія заарештованих, і кожна зона мала свої особливості революції, і все разом утворювало Норильське повстання. Інформація про нього дійшла до Воркути, і там в’язні теж повстали. Але Воркутинське повстання відрізнялося тим, що його підняли лише шахтарі, які перевозили вугілля і передавали інформацію "по колу", тобто так, як були побудовані залізничні колії. Тож радянська влада боролася одразу з двома повстаннями, адже ще не придушили Норильське, як у липні вибухнуло Воркутинське. Радянська влада таки пригнітила бунт, проте мусила йти на поступки і надати пільги. 

Кенгірське повстання відбулося через рік, інформація про заколоти у Норильську та Воркуті була відомою серед політичних в’язнів. У Кенгірі для повстання об’єдналися три зони: дві чоловічі й одна жіноча. Вони вигнали за межі табору адміністрацію. В’язні створили "вільну державу" з власними правилами, яка проіснувала 42 дні.

Саме ці три повстання дали розуміння кремлівському керівництву, що табірна система ГУЛАГу в абсолютній кризі, а примусова праця не ефективна. У 1960 році ГУЛАГ ліквідували, табірна економіка перейшла на вільнонайману працю, а табори у підпорядкування місцевих органів внутрішніх справ.

Радянські в’язні казали, що "мала зона" — це ГУЛАГ, а "велика зона" — це Радянський Союз. Перехід із "великої зони" у "малу зону" був більш травматичний і болючий. Якщо в таборі вони знали одне одного, існувало певне братство, самозахист, і могли напряму бачити ворога, то на волі це було складно. Радянська влада використовувала всі методи для того, щоб цькувати колишніх репресованих, де б вони не проживали. 

Вижити колишнім в’язням було важко. Після таборів чимало репресованих помирали внаслідок отруєння або підлаштованих ДТП, адже наглядачі і стукачі були всюди.  

Тамара Вронська, докторка історичних наук, грунтовно науково дослідила уже раніше сформовані три категорії колишніх ув’язнених: повторники, пересидчики і мінусники. Повторники — ті, які відсиділи свій термін, були звільнені, але тоді, коли утворили особливі табори, їх повернули, щоб ізолювати від суспільства. Цих людей розшукували на волі, арештовували і заново поселяли на спеціальних таборах. Навіть коли у колишніх в’язнів виявляли важкі хвороби, це не ставало на заваді наглядачам запроторити їх назад у табори.

Пересидчики — люди, які завершили свій термін ув’язнення у ГУЛАГу, але так і не отримали звільнення. Через зовнішньо-політичні обставини вони змушені були продовжувати нести покарання в ув’язненні. 

Мінусники — ті, хто звільнився з табору, але не мали права поселятися в певних містах або на певних територіях. Наприклад, зв'язкова Романа Шухевича, організаторка і керівниця Українського Червоного Хреста Катерина Зарицька не могла повернутися після ГУЛАГу до рідного Львова, тому посилилася на Хмельниччині. Вона електричкою навідувалася до сина і батьків, але за 24 години мала повернутися, інакше її б знову арештували за порушення режиму. У цей час радянські спецслужби навмисно поширювали на Хмельниччині пропагандистські статті про "ОУНівську пташку із бандерівського піддашку". Мовляв, Радянський Союз дає можливість колишнім в’язня жити звичним життям після ГУЛАГу, навіть "колишнім бандерівцям".

ГУЛАГ — це не лише об’єднання таборів для репресованих політичних і кримінальних злочинців радянської влади. Це характер побудови взаємин радянської влади із громадянами своєї держави. ГУЛАГ був фізичний і моральний у взаєминах із людьми навіть після звільнення.