Фронт без лінії окопів

Програно битву, але не війну

Відступ державного апарату й армії УНР на контрольовану поляками територію в 1920 році й подальше інтернування українського війська не означали відмову від планів відродження української державності. У цей період розвідкою займалось Інформаційне бюро під керівництвом 49-річного полковника Миколи Красовського, який у дореволюційному Києві зажив слави здібного сищика. Бюро діяло зі Львова, а потім із Рівного й намагалося розгорнути власну шпигунську мережу на захоплених більшовиками землях. Паралельно Красовський та його підлеглі намагалися організувати контррозвідувальну діяльність, борючись із агентами червоних, які щосили намагалися інфільтруватися в табори інтернованих українських вояків. Розробляють в Інформбюро й плани переправлення в підрадянську Україну повстанських загонів, які викликали серйозне занепокоєння червоних.

У шпигунській сфері тоді панував хаос, що й не дивно з огляду на загальний стан української влади у вигнанні. Поруч з Інформбюро діяла Розвідочна управа при Генштабі, наділена розвідувальними і контррозвідувальними функціями. Ці структури конкурували за компетенцію, вплив і, головне, фінанси. Скрутне матеріальне становище штовхало окремих співробітників на пряму співпрацю з польськими чи більшовицькими спецслужбами, що в підсумку завдавало істотної шкоди усій справі.

Паралельно розвідувальною діяльністю займається й Партизансько-Повстанський штаб (спершу в Тарнові, потім у Львові), який готує масштабну воєнну операцію, що ввійшла в нашу історіографію як Другий Зимовий похід. У шпигунській діяльності ППШ орієнтувався як на класичну розвідку, так і на організацію диверсій та саботажу в радянському тилу. Розвідувальний відділ Штабу очолив 36-річний підполковник Олександр Кузьмінський — колишній голова Розвідочної управи. Під його проводом діяли секції розвідки, контррозвідки й преси (вона займалася популярним сьогодні OSINT-ом, збираючи інформацію з відкритих джерел). Для послуг розвідників створили паспортне бюро, яке виготовляло петлюрівським агентам документи для роботи на підрадянській території. Крім того, було створено картотеку для накопичення даних і картографічну групу ("рисовню"). Створити шпигунську мережу планували не лише на території України, а й у Росії, в Криму, на Дону та Кубані. Розвідувальні прикордонні пункти ППШ діяли у Рівному, Дубному, Корці, Тернополі, Кременці тощо. Серед розвідників і кур’єрів, яких відправляли на підрадянську територію, було багато неповнолітніх юнаків, які емігрували разом з армією УНР. Окрім даних про Червону армію та каральні органи більшовиків, агентура ППШ повинна була збирати в УСРР інформацію про будівництво прикордонних укріплень, роботу залізниць і протестні настрої місцевого населення, а також вести пропагандистську роботу.

Більшовикам вдалося зірвати цю спробу УНРівського уряду підняти повстання й знищити сили петлюрівського війська, що рейдом увірвалися на територію УСРР. Значною мірою це стало можливо завдяки успіхам радянської розвідки, що зуміла проникнути до ППШ й оперативно отримувати інформацію про наміри українського командування. За нехтування елементарними правилами конспірації й відсутність належного контррозвідувального захисту було заплачено дорогою ціною.

<p>Всеволод Змієнко (1886&mdash;1938)</p>

Утім навіть після цих подій середовище УНР продовжувало плекати ідею військового вирішення українського питання — поєднавши всенародне повстання на території УСРР і закидання диверсійно-розвідувальних груп із території Польської республіки. Красовський та його співробітники створюють мережу розвідувальних пунктів біля нового радянсько-польського кордону. Тут українські офіцери збирають від втікачів із підрадянських земель, контрабандистів і переселенців інформацію про більшовицькі сили у прикордонній смузі, суспільні настрої в УСРР та інші потрібні їм дані.

Відтак на перший план у розвідувальних справах виходить 37-річний Микола Чеботарів, який користувався особливою довірою Симона Петлюри й водночас викликав різку антипатію в більшості інших провідних діячів еміграції. Саме Чеботарів розробляв методики протистояння впливу радянським спецслужбам та розвідувальної діяльності в нових умовах.

Зрештою, після вбивства Головного отамана в Парижі Чеботаріва усувають від керівних важелів (він іще якийсь час активно займається шпигунством на користь польської розвідки, очолюючи власну резидентуру "Гетьман"). У верхівці УНРівської еміграції відбуваються організаційні трансформації, а в складі Генштабу Військового міністерства ДЦ УНР в екзилі виникає другий відділ, який займався справами розвідки та контррозвідки. 1927 року його очолив 41-річний уродженець Одеси та блискучий військовик Всеволод Змієнко. Попри відсутність відповідної освіти й досвіду, Змієнко зумів розгорнути ефективну (наскільки це було можливо за обмежених ресурсів) розвідувальну діяльність в інтересах емігрантського уряду. Для цього йому доводилося шукати точки компромісу з польськими спецслужбами, від яких значною мірою залежало фінансування його підлеглих.

У нових умовах

Керівники й функціонери розвідки УНР діяли в складних умовах чужини. Нерідко розвідувальні операції доводилося поєднувати з активною роботою в емігрантських організаціях і банальним здобуванням хліба насущного. Відсутність шпигунської підготовки й контррозвідувального досвіду доводилося компенсувати військовою дисциплінованістю та відданістю справі. Складнощів додавала внутрішня боротьба еміграційних кіл, коли за вплив доводилося змагатись як зі "старими" конкурентами з-поміж лівих та гетьманців, так і з новими опонентами — прихильниками українського націоналізму, що саме здобуває популярність. Не останню роль відігравало й виснажливе протистояння з радянськими спецслужбами, чиї агенти не знали обмежень у фінансуванні та методах боротьби й мали надійне дипломатичне прикриття. 

Велика кількість друзів, рідних і близьких на підрадянській території, а також повернення до УСРР поважного числа колишніх українських вояків з еміграції давали УНРівській розвідці шанс на розбудову власної мережі (Київ, Одеса, Харків, Полтавщина, білоруські й російські землі) й отримання від неї потрібної інформації. Справді, у 1930-х роках органи НКВД зафіксували низку таємних організацій, які кваліфікували як агентуру петлюрівської спецслужби (зокрема в Києві, Харкові й на Кіровоградщині). Щоправда, нема певності, чи це були справжні елементи української розвідувальної мережі, а чи вигадані слідчими задля терору.

На руку українським спецслужбам грало те, що в тодішній Європі багато хто був наляканий перспективами більшовицької навали і йшов на співпрацю. Передусім це стосувалося Польщі, яка 1920 року ледве уникла перетворення на чергову радянську республіку. І хоча зовні Варшава та Москва зберігали після Ризького миру холодну ввічливість у стосунках, на таємних фронтах продовжувалися запеклі битви, до яких долучалися й бездержавні гравці — передусім українці та білі росіяни. Закидування радянських диверсійних груп на територію Польщі, вбивство радянського посла у Варшаві, репресії проти польської інтелігенції у СРСР та проти комуністичного підпілля в Речі Посполитій, підрив арсеналу у Варшавській цитаделі та створення польської шпигунської мережі від Києва до Далекого Сходу — все це епізоди тієї довгої й виснажливої незримої війни.

Розуміючи, що Росія в будь-якій своїй іпостасі — царській, більшовицькій чи демократичній — буде загрожувати польській незалежності, польська влада з подачі Пілсудського ініціює прометейський рух, покликаний об’єднати поневолені Москвою нації та зруйнувати російську імперськість. Активну участь у прометеїзмі брали й українські політики з середовища петлюрівської еміграції.

<p>Василь Недайкаша (1895&mdash;1972)</p>

У військовому плані ця українсько-польська співпраця вилилася у залучення колишніх старшин армії УНР до Війська Польського як офіцерів за контрактом, а також у спільній роботі української та польської розвідок проти СРСР. Є згадки й про взаємодію українських джеймсбондів із представниками інших антирадянськи налаштованих спецслужб — зокрема французькою та японською. Потенційні супротивники Радянського Союзу в майбутній війні потребували джерел інформації про більшовицький режим та його армію, а українські емігранти намагалися здобути додаткові джерела фінансування, адже підтримка з боку Польщі була не надто щедрою й залежала від політичної кон’юнктури.

Особливу активність у розвідувальній діяльності проти СРСР виявляє Василь Недайкаша, який мав за плечами досвід Першої світової, служби в армії УНР та партизанської антибільшовицької боротьби. У вимушеній еміграції він встиг попрацювати електриком, столяром, землеміром, механіком і лісозаготівельником. 32-річний Недайкаша очолив 1928 року перший сектор (розвідки) ІІ відділу Генштабу Військового міністерства ДЦ УНР в екзилі. Радянські агенти інформували, що Недайкаша, чий сектор називався "Наступ", активно вербує агентів для роботи на підрадянській території, створює мережу розвідувальних пунктів, сам переходив кордон і перебував у УСРР із таємними місіями. 

Сам Недайкаша через десятиліття описував свою роботу доволі скептично: "Контакт з українцями нав’язати на той час було надзвичайно легко. Тоді йшла жвава контрабанда, якій поляки допомагали, границю можна було перейти навіть вдень. Було багато утікачів, за них ми в першу чергу й схопилися, але згодом помітили, що приблизно 50 % утікачів — це агенти ЧК, решта — це люди, які потерпіли матеріально й не мали твердих політичних переконань".

У "Наступі" було два сектори. Перший відповідав за роботу в більшовицькій Україні та Росії, мав розгорнути відповідну розвідувальну мережу та підтримку антирадянських організацій. А ось другий відділ збирав інформацію про життя української еміграції, передусім про плани та діяльність інших політичних груп, зокрема гетьманців, соціал-демократів і націоналістів. Окрім "Наступу", у складі другого відділу Генштабу діяли сектори "Оборона" (контррозвідка) та "Студії" (аналітичні дослідження). 

Унаслідок класичних для українців внутрішніх інтриг 1933 року Недайкашу, який висловлював сумніви в успішності збройної боротьби з СРСР і мав певні симпатії до діяльності Коновальця, усунули від керівництва "Наступом". Він переїжджає до Франції, де радянські спецслужби намагались його завербувати. Судячи з розсекречених документів, агент "Жук" (цей псевдонім дали йому більшовики) так і не надав червоній розвідці ніякої корисної інформації, але отримані від неї поважні кошти спрямовував на розвиток свого бізнесу. Дехто з дослідників вважає, що насправді Недайкаша провадив цю небезпечну гру зі згоди вищого керівництва петлюрівської еміграції, яка була зацікавлена в дезінформуванні більшовиків та отриманні відомостей про їхні методи роботи в середовищі емігрантів.

Центральний редут

Головною перлиною в намисті УНРівської розвідки з огляду на свої специфічні умови виявилась Волинь. Безпосередня близькість до радянської території, кордон, якому було далеко до залізної завіси, та велика кількість українських емігрантів із військовим досвідом дали цьому регіону чудові стартові можливості. Відносна лояльність польської влади, яка заплющувала очі на антирадянську діяльність (якщо вона не була ще й протипольською), стала додатковим бонусом. Розвідувальну роботу в інтересах ДЦ УНР у екзилі на Волині очолив Іван Литвиненко, уродженець Сумщини. В армії УНР він командував полком і бригадою. До роботи на розвідку 1924 року його долучив Микола Чеботарів. Саме він порадив Литвиненку оселитися в Острозі, де довелося організувати прийом кур’єрів та агентів, що переходили з радянської території. З 1927 року 36-річний Литвиненко опинився в штаті розвідки українського Генштабу. Радянські спецслужби дали тоді йому таку характеристику: «Можна зробити висновок, що Литвиненко, не будучи політиком, є водночас переконаним українцем-націоналістом… Націоналістичні переконання Литвиненка та його віра, що він співробітництвом з Чеботарівом "рятує Україну від більшовиків", робили з нього, безперечно, відданого співробітника Чеботаріва». 

У цей час Литвиненко осідає в Могилянах біля Острога, де керує розвідувальною діяльністю на радянській території та розповсюдженням там пропагандистських матеріалів. Його шпигунська мережа в УСРР складалася з так званих трійок (груп із трьох учасників, які не знали інших членів мережі). Така структура мала вберегти від провалів і провокацій. Особливу увагу привертали частини Червоної армії, організація радянської прикордонної служби, діяльність органів держбезпеки й мобілізаційні заходи в СРСР. Литвиненкові підпорядковувалися низка розвідувальних пунктів — у Рівному, Острозі, Здолбунові, Корці тощо. Під його командуванням служили, зокрема, відомі військові Яків Водяний та Яків Гальчевський. Серед агентури Литвиненка були місцеві мешканці з обох боків кордону. Агенти активно опитували втікачів із підрадянської України. 

За спогадами Тараса Боровця, відомого згодом як Тарас Бульба, розвідники Литвиненка, до яких долучився й сам Тарас, у 1932–1933 роках здобували інформацію про організований більшовицькою владою голод, яку еміграційний уряд УНР намагався донести до влади й населення демократичних держав. Матеріальним підтвердженням винищення українців був принесений розвідниками з підрадянської території "хліб", виготовлений з додаванням кори, листя, буряків та інших нетипових інгредієнтів. Такі "хлібини" УНРівські політики прикладали до своїх меморандумів-протестів, які надсилали Лізі Націй і західним урядам.

Бурхлива діяльність Литвиненка та його підлеглих не могла не викликати активної протидії з боку супротивників. На початку 1930-х радянська влада суттєво звузила можливості для нелегального перетину кордону, а масштабні репресії на території УСРР проти колишніх українських військових і національної інтелігенції суттєво підривали агентурні можливості УНРівської розвідки. Втім, на сумніви Литвиненка в перспективності подальшої роботи очільник емігрантського уряду Андрій Лівицький відповів так: "Ми мусимо проводити далі боротьбу, яку почав Петлюра, так як її проводив Орлик після Мазепи, тоді нас цілий світ буде поважати". Від активної шпигунської роботи Іван Литвиненко відходить 1936 року, коли розвідка УНР загалом згортала свою діяльність. Через три роки радянські спецслужби дадуть у своїй аналітиці йому таку оцінку: "Активний та досвідчений розвідник, перекинув на радянський бік десятки агентів".

Південний фронт

Одним із центрів міжнародного шпигунства був КонстантинопольСтамбул. Тут перехрещувалися торговельні шляхи між Сходом і Заходом. Завдякиблизькості до СРСР місто стало зручним майданчиком для діяльності дипломатів, розвідників, журналістів, а також різноманітних авантюристів і контрабандистів. Тут особливо активно діяла й радянська розвідка. 

<p>Володимир Мурський (1888&mdash;1935)</p>

Серед УНРівської еміграції питаннями протидії розвідці СРСР опікувався Микола Забелло, чия фігура досі викликає суперечки серед дослідників. Дехто припускає, що він міг бути подвійним і навіть потрійним агентом. 1929 року Забелло передав кураторство справами української спецслужби 41-річному Володимиру Мурському, якого уповноважили представляти тут ДЦ УНР в екзилі. Так цьому дипломатові й очільникові місцевої української громади довелося займатися справами розвідки. Серед його завдань були протидія активній роботі радянських спецслужб, збирання інформації про підрадянську Україну (передусім через контакти з моряками суден, що прибували до міста з УСРР), організація нелегальної доставки на рідні землі пропагандистської літератури та листівок. 

Агент ГПУ УСРР писав про Мурського: "Людина доволі хитра, активна. Знаходиться в Стамбулі як літератор і журналіст-кореспондент Ліги Націй, а насправді агент поляків і УНР. Працює з польською місією і помічником військового аташе французького посольства — капітаном Марселем Денарду. Мурський має хороших агентів в Україні, зокрема серед моряків радянських пароплавів, які приходять у Стамбульський порт, і тут зв’язується з ними для одержання інформації".

І Мурський, і Забелло активно взаємодіяли як із турецькою владою, так і з представниками інших дипломатичних представництв і спецслужб антирадянських країн — Британії, Франції, Італії, Японії тощо. Ба більше, УНРівські розвідники просували ідею автокефалії українського православ’я, контактуючи з апаратом Вселенського патріарха. Отримати тоді томос не вдалося — Москва активно протидіяла, а турецька влада ще не позбулася залишків симпатій до більшовиків, які свого часу допомогли їй фінансами й зброєю. 

Радянська розвідка припускала, що у Мурського є власні агенти на території підрадянської України. До того ж він активно спілкувався з утікачами з СРСР і моряками радянських пароплавів, що заходили до турецьких портів. А ще — обмінювався відповідною інформацією з дружніми дипломатами, зокрема польськими.

1935 року Мурський помирає, офіційно — від раку. Втім, нині звучать припущення, що ця смерть, як і смерті ще кількох видних представників української еміграції в Туреччині в ті ж роки, могла бути наслідком замаху радянських спецслужб.

Бічні фланги

Як можна припустити з натяків у листах діячів української еміграції, а також зі спостережень радянської агентури, петлюрівські емігранти провадили антирадянську розвідувальну діяльність не лише з Польщі та Румунії, а й з Чехословаччини, Туреччини, Болгарії, а також, імовірно, з Персії та Маньчжурії. Ця таємна війна включала не лише класичну розвідку, а й перенаправлення на радянську територію різноманітних агітаційних матеріалів і пропагандистської літератури.

Петлюрівську розвідку проти СРСР з території Румунії організував Гнат Порохівський, який зумів налагодити з цього приводу ділові контакти з румунською розвідкою. Він збирав інформацію про стан справ на підрадянській території серед емігрантів та перебіжчиків і вербував агентуру для перекидання на територію СРСР. 

На території Франції, де опинилося чимало українських емігрантів, а також їхніх ідеологічних супротивників (білих росіян та анархістів), куратором розвідки був генерал Олександр Удовиченко. За повідомленнями радянських агентів, паризька резидентура УНРівської розвідки "підшукує і вербує людей для відправлення в Україну", а Удовиченко — "найбільш енергійний, твердий і талановитий серед петлюрівських генералів". Серед його найближчих помічників — колишній член Центральної Ради Микола Ковальський. Під час Другої світової він долучиться до руху опору й загине в нацистському концтаборі Дахау.

Ще одна цікава тема — спроби розгорнути розвідувальну діяльність на Далекому Сході. Українці тут активно селилися ще з царських часів, а згодом на китайській території опинилось багато втікачів від більшовиків. Тому, попри тиск російської білої еміграції, в Маньчжурії виникло українське організоване життя, а українці на радянській території могли стати потенційною базою для розгортання нелегальної роботи. Петлюрівська еміграція сама готувала відповідні плани й отримала пропозиції з боку японської розвідки. Утім на цій співпраці поставили хрест навіть не організаційні чи логістичні труднощі, а активна протидія поляків, не зацікавлених у виході української спецслужби на альтернативні джерела фінансування. Утім, керівництво військової розвідки ДЦ УНР в екзилі все ж отримувало певну інформацію і з цього регіону.

Останні акорди 

У липні 1934-го "Наступ" очолив 37-річний Володимир Шевченко, який доти керував сектором "Студії", де займалися збором даних із відкритих джерел. Із фрагментарних відомостей, що дійшли до нас, відомо, що під керівництвом Шевченка було здійснено кілька розвідувальних операцій проти СРСР, для організації яких сотник особисто виїжджав до Луцька.

1936 року роботу другого відділу українського Генштабу було згорнуто. Причинами стали зменшення фінансової підтримки петлюрівської еміграції з боку польської влади, загальна втома УНРівськогосередовища від поразок у протистоянні з радянськими спецслужбами йактивізація боротьби проти інших політичних течій — передусім ОУН, що стрімко набирала популярності. Втім, попри формальне припинення діяльності окремого розвідувального органу, на шпигунстві було рано ставити хрест: емісари ДЦ УНР в екзилі з різних країн регулярно інформували своїх очільників про стан справ у відповідній українській громаді й, по змозі, про події в УСРР, про які їм стало відомо. 

Про те, що УНРівські лицарі плаща й кинджала продовжували бути головним болем для червоних, свідчить листування радянських спецслужб із їхньою закордонною агентурою. Більшовики навіть спробували перевербувати вже згаданого Всеволода Змієнка, якого характеризували так: "Він доволі врівноважений і не належить до крайнього петлюрівського крила. Змієнко не засліплений зоологічним шовінізмом і здатен підходити до оцінки петлюрівської діяльності об’єктивно, навіть критично. Поляків він не любить". Для цієї спецоперації чекісти хотіли використати генералового сина Олега, який залишився в Союзі. Олега розшукали й заарештували, а потім почали підшуковувати спосіб виведення його за кордон як свого агента, який не викликав би підозр у батька. Втім, 1938 року генерал Змієнко помирає, й ця комбінація НКВД провалюється.