Дві Єлизавети з дому Острозьких

Князі і шляхта

Князі Острозькі та їхня молодша гілка Заславські, за твердженням Наталії Яковенко, були справжніми володарями Русі з XIV і до кінця XVII століття. Благородство, військова звитяга, щедрість волинських князів склали основу їхньої репутації. Острозькі і Заславські провадили скромний спосіб життя ще у другій половині XVI століття, були захисниками православ’я. 

Вони вивищувались над польською і руською шляхтою тим, що мали більше прав і привілеїв. Вони могли сказати: Rex fix, dux nascitur — "Королями стають, князями народжуються". Чого не могли сказати про себе королі Речі Посполитої. Королівський титул не передавався у спадок і князі неохоче йшли на поступки королю. Якщо конфесію можна було поміняти, то національність — ні. Дуже по-сучасному звучать сміливі слова Мелетія Смотрицького1577-1633: "Не віра робить Русина Русином, Поляка Поляком, Литвина Литвином, а народження і кров руська, польська та литовська".

Вежа печалі Гальшки Острозької

Коли батько Єлизавети (Гальшки) Острозької Ілля1510–1539 одружувався з Беатою Костелецькою1515–1576 у 1538 році, подейкували, що вона нешлюбна дочка Сигизмунда І. Можливо тому, що виховувалась при дворі разом з королівнами. Ілля, старший син Костянтина, володів Острогом, а його брат Василь-Костянтин — Дубно. 

<p>Беата Острозька (1515&mdash;1576)</p>

Навряд чи покійний батько погодився би на цей мезальянс, бо волинські князі шанували чистоту крові, позаяк від неї залежала легітимність влади. Від початку все пішло не так. Через півроку молодий і здоровий Ілля раптово помер, дочка Єлизавета народилась уже після його смерті. Беата опинилась сам на сам з Острозькими, зокрема зі швагром Василем-Костянтином, що став тепер главою роду. 

Чи була справді Гальшка такою красунею, якою її вважали сучасники, невідомо, але блиск посагу князівни сліпив як сонце. Краса її не встигла розквітнути, бо з 14 років вона стала жертвою безперервних інтриг та насильства. Викрадення, присилування до шлюбу, втечі, переховування, ув’язнення супроводжували цю жінку майже все життя. 

Цього б могло не бути, якби Беата не передумала віддавати доньку за князя Дмитра Сангушка. Мабуть, мати Гальшки не розуміла, що з князями так не можна. Чи то були ревнощі, бо вона могла сама вийти за князя, але Дмитрові за допомогою Василя-Костянтина Острозького вдалось захопити Острог, обвінчатись з Гальшкою і відвезти її у Канів. 

Це також можна було залагодити. Гальшка могла ще стати щасливою дружиною й матір’ю, а не яблуком розбрату між князівськими і шляхетськими родами Речі Посполитої. Натомість Беата поїхала до короля Сигизмунда ІІ Августа і влаштувала істерику. Король не хотів втручатися, але магнатські роди, що мали зуб на волинських князів, врешті змусили покарати зловмисника. Після цього настала точка неповернення. 

Князь Дмитро мав три варіанти: повернути Гальшку матері й посидіти трохи в тюрмі, бути скараним на горло або втекти з Гальшкою в іншу країну. Воювати з королем він би не зміг, то був би політичний розкол і громадянська війна між українцями та поляками.  Він вирішив перебути лихі часи у Чехії, де на нього в заїзді напали шляхтичі під орудою Мартина Зборовського. Гальшку відібрали, а самого князя поранили і залишили вмирати у хліві.  Власник заїзду і його слуги, свідки цього брутального нападу, як писали сучасники "померли від горя". Чехів це дуже обурило. Вони поховали нещасного князя у місцевому костелі. Та то був перший акт драми. 

Другим актом було присилування Гальшки до шлюбу з магнатом Лукашем Гуркою, вигідне цього разу королю Сигизмунду ІІ. Хоча Мартин Зборовський сподівався віддати її за свого сина. Але тепер опиралася вже дочка Беати разом з матір’ю. Шлюб так і не став фактичним. Лукаш був старший від Гальшки на 35 років і лихий на вдачу. Дівчина так його боялась, що замкнулась у кімнаті. Втім, Гурка не так прагнув її тіла, як багатства. 

Скориставшись відсутністю нелюбого чоловіка, Гальшка з матір’ю втекли з Познані до Львова і сховались там. Ця оборудка коштувала Беаті чимало грошей. Вона пропонувала Гурці відступне, але той відмовився. І взяв в облогу монастир, використавши адмінресурс — львівського старосту Петра Барзіза. 

Беата тим часом знайшла Гальшці нового чоловіка — князя Симеона Олельковича-Слуцького, який міг повернути Гальшку у лоно роду Острозьких. Напевно, вони листувались, бо під час облоги князь пробрався під виглядом жебрака у монастир і повінчався з Гальшкою. Ясна річ, той шлюб був незаконний в очах суспільства і Лукаш далі вважав Гальшку своєю власністю. Хоча насправді, то він присилував княгиню до шлюбу, а за Симеона вона вийшла з власної згоди. 

Король натиснув на  львівського старосту Петра Барзіза і той перекрив воду в монастирі. Гальшку полонили знову і зачинили у вежі на 14 років. Гурка змусив її вдягати маску, коли вона йшла підземним коридором до костелу, щоб послухати за решіткою месу. Майже за рік Олельковича-Слуцького вбили, а відрубану руку зі шлюбною обручкою надіслали вдові. Цього б не трапилось, якби Беата не переписала всі маєтності Гальшки на нього.  

Згодом мати Гальшки вийшла заміж за афериста і негідника Альбрехта Ласького, воєводу сєрадського, молодшого за неї на 21 рік. Ласький мав ще одну дружину — француженку, обібрав її до нитки і замкнув  в Угорщині, де вона й померла. Всі прохання, позови, скарги король Сигизмунд ІІ проігнорував, бо ж казкові багатства Острозьких залишились при Гальшці. Тільки та не могла ними скористатись.

Лише після смерті Гурки 1573 року Гальшка вийшла на свободу і повернулась на Батьківщину під опіку Василя-Костянтина. Про неї пишуть, ніби вона мала розлади психіки, провадила аскетичний спосіб життя після того, як стрийко не дозволив їй вийти вчетверте заміж — за Яна Остроруга.  Але керувала своїми маєтностями вона уміло. У тестаменті розділила спадок між родичами чоловіка, а решту віддала на Острозьку академію і друкарню. Померла у віці 42 років, але й досі не має спокою від любителів авантюрних сюжетів. 

Здається, тільки Ігор Калинець зумів достукатися поетичною інтуїцією до глибин серця тієї жінки. У 1971 році він написав віршово-прозовий цикл "Віно княгині": "Що з того, що на Твоїх володіннях може вміститися тисяча міст і тисяча сіл, навіть ціла Річ Посполита. Що з того, що за свій посаг можеш придбати ще раз стільки. Але найцінніше віно — це приналежність до роду. Воно надбання не відламку кількох пращурів. Воно надбання сотень поколінь, які невідомо звідки з’явились і невідомо куди прямують їх плугом і мечем, з вірою лісового капища і золотобанного собору. Бережи його як зіницю ока, без нього Ти всього-на -всього кругла сирота на такому жорстокому світі".

Добромильська Мадонна — Єлизавета Заславська–Гербурт

Ця красна панна була дочкою князя Януша Заславського1560–1629 і Олександри Сангушківнипомерла 1610, третьою дитиною в родині. Народилась після 1580 року і на момент смерті мала щонайбільше 38 років. Януш Заславський був знайомий із Яном Щасним Гербуртом ще з часів придушення повстання Северина Наливайка. Його конфесійна приналежність змінювалась — від православ’я до кальвінізму, а в 1603 році князь з роду Острозьких став римо-католиком. 

<p>Ян Щасний Гербурт. Художник Ян Матейко, 1867 рік</p>

Ян Щасний на момент одруження мав уже 34 роки. Він був сином історика і правника Яна Гербурта. Був не надто багатим, зате здобув прекрасну освіту на заході Європи і міг досягти високого становища. 18 років прослужив на дипломатичній службі під егідою канцлера коронного і родича Яна Замойського, засновника Замойської академії. Можливо, шлюб з волинською принцесою влаштував саме Замойський, щоб Ян Щасний поправив свої фінансові справи. Тут усе пішло гладко. Єлизавета перебралася до чоловіка у Добромиль, принісши йому 300 тисяч золотих віна. 1602 року у подружжя народився син Ян Леон, якого зазвичай називають Ян Лев. Бо це ж на запрошення князя Лева Даниловича у Русь прибули моравські лицарі Гербурти на початку XIV століття, хоча це й не доведено остаточно.

На відміну від нещасної Гальшки Острозької Єлизавета була щасливою у не надто тривалому шлюбі. Про цю зоряну пару злі язики казали, що обоє гордовиті, навіть зарозумілі. Обоє належали до славних родів і сповна усвідомлювали, що честь роду — це честь вітчизни. Княгиня Єлизавета цілком могла спонукати свого вченого чоловіка, який не народився воїном, до дій, що означало тоді участь у великій політиці. А згодом, у вигнанні, перевезла до нього друкарню з Острога, щоб Ян Щасний міг видавати книги у родинному гнізді в селі Боневичі поблизу Добромиля. Вона не покинула чоловіка в біді й боролась за його свободу. Але перш ніж повернутись до драматичних подій 1607 року, зробимо ліричний відступ.

Року 1607 Ян Щасний разом з Миколаєм Зебжидовським і князем Яном Радзивілом став одним з керівників Сандомирського рокошу. Після поразки під Гузовом змушений був переховуватися разом з родиною у замку Тайкурибіля Рівного, маєтку тестя — Януша Заславського. Там його й арештували, не без бою, звісно. Йому загрожувала страта за державну зраду і образу королівського маєстату. Дружина намагалася його визволити з тюрми, писала листи до короля Сигизмунда ІІІ Вази, королеви Констанції, і готова була брати з військом вавельську вежу штурмом. 

Від Гербурта відвернулись усі — друзі, родина, тесть Януш Заславський і пальцем не кивнув, щоб допомогти зятеві. Князь на той час уже не був схизматиком, але вродився русином, і, як виявилось, поставив не на ту конячку. Замість корисних контактів з королівським двором отримав зятя, якого король не міг терпіти. Шведському принцу не надто імпонували шляхетські вольності Речі Посполитої та їхні сарматські міфи, які так палко і публічно захищав добромильський магнат. Князь Януш не хотів, щоб його Заславль через той конфлікт здобув сумну славу Трої. Як зрештою, весь клан Острозьких. Він умив руки. 

Його донька, отримавши назад чоловіка (обійшлось без війська), пробудила в Гербурті національне самоусвідомлення. Дворічний домашній арешт змусив його переосмислити історію власного роду. Мати його Катерина Дрогойовська була русинкою і пережила свого старшого сина. Разом з дружиною Ян Щасний розбудував Добромильський монастир святого Онуфрія, поставив на відповідальні посади русинів, навіть писав пісні українською мовоюдо нас дійшов вірш "Пастуше, пастуше". Збудував у Мостиськах церкву, згодом його дочка Олександра Конєцпольська спорудила церкву в селі Великому біля Добромиля, яка й досі стоїть, хоча саме село майже спорожніло. 

Особливо дошкуляли Сигизмунду ІІІ боротьба Яна Щасного з єзуїтами і друкарня, яка видала "Історію Польщі" Длугоша. Він заборонив указом продавати книги, що їх видавав Гербурт, і це остаточно підірвало фінансове становище родини. "Вчений розбишака", як називали Гербурта сучасники, впав у депресію, занурився в окультизм і навіть бачив видіння у Добромильському монастирі. 

Після підозрілої смерті Яна Гербурта на Сильвестра 1616 року на 50-му році життя Єлизавета опинилася сама з трьома неповнолітніми дітьми і відчайдушно намагалася вижити без підтримки роду Заславських, які могли б урятувати зруйнований боргами маєток. Вона навіть вийшла заміж за дипломата Максиміліана Пшерембського1577–1639. Для обох це був другий шлюб. Посагом її було Мостиське староство, обтяжене боргами. Не бажаючи віддавати борг Софії Фредро, Максиміліан почав війну з її родом і втратив Мостиська. Він також висунув претензії на Острог, який перейшов до Заславських. 

Єлизавета померла 1618 року, зовсім молодою. Її поховали у Добромильському монастирі. Дві доньки Олександра і Катерина згодом повиходили заміж, а первісток Ян Лев також не міг протистояти руїні маєтку, бо не мав покровителів і підтримки. Врешті він став ченцем у Добромильському монастирі, де й помер, не досягнувши й 30-літнього віку. Похований там, де й матір. От тобі й Мадонна радості. 

Навряд чи відвідувачам каплиці в Хіршбрунні розповідають про те, як закінчила життя ця непересічна жінка, яка навчилась багато чого у Яна Щасного, а він навчився у неї. Та й отримала вона краще виховання, ніж Беата, яка виросла при королівському дворі, й не усвідомлювала, що таке належати до клану Острозьких. І згубила власну доньку Гальшку, відібравши її від Дмитра Сангушка. 

Єлизавету Заславську було кому оплакати, за нею не тягнувся шлейф пліток, її ім’я не поминають читачі бульварних чи попсових видань, але й квочкою вона ніколи не була, а радше товаришкою синові й донькам, яким просто віддавала свою любов як уміла. Їй вдалось стулити дві половинки України і додати особливого шарму Добромилю, де на одній горі замок, а на іншій — монастир. 

Слова Ігоря Калинця з циклу "Віно для княжни" стосуються обох Єлизавет з дому Острозьких: "Вежа Твоєї печалі була таки справді давно, і коли б нині не мав я сестер і дочок, чи згадував би про неї? Адже ХVІ століття не назвеш навіть вчорашнім днем, як останки руїн — Острогом. Напевно, цікаво для Тебе знати, що Польща знову сидить на своєму ослінчику і миє ноги тільки в одному морі, і Литва сидить на свойому і сама миє ноги у тому ж морі, в Вітчизна наша марить, як і марила, золотим стільцем".